На жаль, останнім часом курс гривні до іноземних валют стрімко падає. Усі намагання Нацбанку покращити ситуацію за рахунок адміністративних важелів (див. «БТ», 2014, № 36, с. 5) не дають очікуваного результату.
Щоб захистити свої інтереси, суб’єкти господарювання все частіше прив’язують ціни на товари/послуги до іноземної валюти навіть в операціях, які проводяться на території України.
Нагадаємо! За загальними правилами ціну у внутрішньоукраїнських договорах має бути визначено у гривнях (ч. 2 ст. 189 ГКУ).
Крім того, у ч. 2 ст. 198 ГКУ зазначено, що грошові зобов’язання учасників господарських відносин мають бути виражені та підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов’язання можуть бути виражені в інвалюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право здійснювати розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства (мають відповідну ліцензію НБУ).
Однак це загальні правила, з яких є певні винятки. Так, у ст. 524 ЦКУ теж передбачено, що зобов’язання має бути виражене у гривні. Але при цьому сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Прописано і конкретику щодо застосування цієї норми. Якщо для зобов’язання встановлено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок не встановлено договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. 2 ст. 533 ЦКУ).
Увага! Не плутайте терміни: «зобов’язання, виражене у валюті» та «розрахунки у валюті». Це різні речі. Саме для розрахунків у валюті на території України потрібна ліцензія НБУ (п.п. «г» п. 4 ст. 5 Декрету № 15-93*).
* Декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.93 р. № 15-93.
Для фіксації ціни договору в інвалюті така ліцензія не потрібна. Це неодноразово підтверджували суди (оглядові листи ВГСУ від 29.04.13 р. № 01-06/767/2013, від 17.12.13 р. № 14). Існують і роз’яснення офіційних органів (наприклад, листи Мінекономіки від 20.10.09 р. № 3804-25/544 та від 19.12.06 р. № 89-24/103), які теж підтверджували правомірність визначення ціни договору як еквівалент в іноземній валюті.
Обережно! Це було раніше — у порівняно стабільні часи.
Схоже, що Мінекономіки зреклося своєї попередньої позиції. Про це свідчить лист, що коментується.
Пославшись на положення ч. 2 ст. 10 Закону України «Про ціни і ціноутворення» від 21.06.12 р. № 5007-VI, Мінекономіки наполягає: ціни на товари, які призначені для реалізації на внутрішньому ринку України, установлюються виключно у валюті України, якщо інше не передбачено міжнародними угодами, ратифікованими Україною, та постановами КМУ.
Тому внутрішньодержавний обмін товарами (послугами) має здійснюватись за цінами (тарифами), установленими у валюті України із перерахуванням імпортної складової частини ціни (тарифу) у національну грошову одиницю.
Звісно, з таким висновком можна посперечатись, адже, прив’язавши ціну у договорі до інвалюти, все одно її перераховують у певну кількість гривень.
Однак тут треба врахувати певні ризики.
Якщо обидві сторони договору добросовісно його виконують, то ніяких проблем з інвалютною ціною не буде. Якщо ж виникне суперечка між контрагентами, яку доведеться вирішувати в суді, то можуть з’явитися певні неприємності.
Так, у згаданих вище листах ВГСУ попереджає: стягнути інфляційні нарахування (ч. 2 ст. 625 ЦКУ) на суму основної заборгованості не можна, оскільки індекс інфляції розраховується лише стосовно національної валюти України (гривні). Тобто потерпілий не зможе розраховувати на «інфляційний» бонус за порушення умов договору, в якому ціна вказана в інвалюті.