06.03.2012
Не піймавши — не кажи злодій
[= піймавши не за правилами]
У разі якщо перевірку проведено з порушеннями,
рішення про застосування штрафних санкцій
є неправомірним
Постанова Верховного Суду України
від 16.01.2012 р.
Верховний Суд України у складі: <...>, розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «Джекпот» (далі — Товариство) до державної податкової інспекції у Кіровському районі м. Дніпропетровська (далі — ДПІ) про скасування рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій, встановив.
У липні 2007 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило скасувати рішення ДПІ від 2 лютого 2007 року № 0000242108-2691/10/23-325 про застосування штрафних (фінансових) санкцій в сумі 2000 грн.
Зазначене рішення прийнято ДПІ на підставі акта від 25 січня 2007 року № 001263 про результати перевірки здійснення позивачем розрахункових операцій, якою виявлено здійснення таких операцій у сфері грального бізнесу без застосування реєстратора розрахункових операцій, що, на думку відповідача, призвело до порушення пункту 1 статті 3 Закону України від 6 липня 1995 року № 265/95-ВР «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (далі — Закон № 265/95-ВР).
Обґрунтовуючи позов, Товариство послалося на те, що, як зазначено в акті перевірки, сума готівкових коштів на місці проведення розрахунків співпадає із сумою, зазначеною в поточному звіті РРО. Наведене, на думку позивача, підтверджує, що всі розрахункові операції проведені ним із застосуванням РРО, тому застосування до нього санкцій за порушення пункту 1 статті 3 Закону № 265/95-ВР є безпідставним.
Крім того, позивач зазначив, що перевірку 25 січня 2007 року проведено посадовими особами податкового органу з порушенням приписів статті 112 Закону України від 4 грудня 1990 року № 509-XII «Про державну податкову службу в Україні» (далі — Закон № 509-XII). Так, повідомлення про проведення перевірки позивачу не направлялося, наказу керівника податкового органу про проведення перевірки не надано, направлення посадових осіб на перевірку під розпис не вручено.
Господарський суд Дніпропетровської області постановою від 5 вересня 2007 року в задоволенні позовних вимог відмовив.
Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 18 червня 2008 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 серпня 2011 року, постанову суду першої інстанції скасував, позов задовольнив.
Залишаючи без змін постанову апеляційного суду про визнання протиправним і скасування рішення ДПІ, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що акт, складений за результатами перевірки, яка проведена посадовими особами податкового органу без дотримання вимог статей 111, 112 Закону № 509-XII, не може бути підставою для застосування до позивача санкцій за порушення, виявлене у ході такої перевірки.
У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС), ДПІ просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 серпня 2011 року та направити справа на новий касаційний розгляд.
На обґрунтування заяви додану ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 лютого 2011 року № К-24130/07 у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Ресторан “Академія”» до ДПІ про скасування рішення щодо застосування штрафних санкцій, у якій касаційний суд дійшов висновку про правомірність застосування до суб’єкта господарювання адміністративно-господарських санкцій за порушення Закону № 265/95-ВР, відображених в акті про результати перевірки, яку проведено без дотримання встановленого законом порядку, оскільки з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставин справи вважав таке порушення доведеним.
Перевіривши наведені у заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення, з огляду на нижченаведене.
У заяві про перегляд судових рішень ДПІ посилається на неоднакове застосування касаційним судом положень статей 111, 112 Закону № 509-XII при вирішенні питання щодо правомірності застосування податковим органом до суб’єкта господарювання санкцій за порушення правил здійснення розрахункових операцій.
Статті 111, 112 Закону № 509-XII визначають підстави та порядок проведення органами державної податкової служби планових та позапланових виїзних перевірок своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів (обов’язкових платежів) і умови допуску посадових осіб органів державної податкової служби до проведення таких перевірок. Ці норми Закону не містять положень щодо правомірності використання доказів, які отримані в ході перевірок, проведених без достатніх підстав і з порушенням порядку, та застосовані касаційним судом у справі, яка переглядається, і у справі, на яку посилається заявник однаково.
Доводи ДПІ на обґрунтування заяви фактично зводяться до неоднакового застосування судами положень статей 70 і 86 КАС щодо належності* та допустимості доказів, а також оцінки доказів, які отримані суб’єктом владних повноважень з порушенням вимог вищезгаданих статей Закону № 509-XII. Однак Верховний Суд України позбавлений можливості усунути розбіжності у застосуванні цих норм, оскільки згідно зі статтею 235 КАС переглядає судові рішення в адміністративних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом, а підставою для перегляду судових рішень в адміністративних справах відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції тих самих норм матеріального права.
* Так в оригіналі. За змістом — «належного характеру».— Ред.
Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Верховний Суд України, керуючись частиною першою статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, постановив:
У задоволенні заяви державної податкової інспекції у Кіровськом районі м. Дніпропетровська відмовити.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Від редакції
Див. щодо цього с. 44–46 цього випуску.