21.05.2018
Відповідно до положень чинного законодавства, а саме ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Порушенням зобов’язання, в розумінні ст. 610 ЦК України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:
1) припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;
2) зміна умов зобов’язання;
3) сплата неустойки;
4) відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).
Статтею 549 ЦК України встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
Неустойка є одним з найбільш поширених способів забезпечення виконання зобов’язань. При цьому право вибору грошової або майнової неустойки належить сторонам зобов’язання, вони мають визначити предмет неустойки в момент укладення правочину щодо неї. Частинами 2, 3 ст. 549 ЦК України на законодавчому рівні визначені поняття штрафу та пені як різновидів неустойки.
Далі пропоную ознайомитись із правовою позицією у рішеннях Верховного Суду України1 із цього питання, оскільки протягом багатьох років практика судів була неоднаковою, проте ВСУ все-таки поставив крапку в цьому питанні.
1 Далі за текстом – ВСУ. Зверніть увагу, що рішення, які аналізуються, прийняті до 15.12.2017. Починаючи з 15.12.2017 свою роботу розпочав Верховний Суд.
У березні 2015 року ПАТ КБ «Надра» звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути солідарно з Особи 1 та Особи 2 на його користь певну суму грошових коштів.
На обґрунтування позовних вимог банк посилався на те, що 26.11.2007 між ПАТ КБ «Надра», Особою 1 та Особою 2 було укладено договір №___, відповідно до умов якого Особа 1 отримав у тимчасове користування кредит з терміном погашення заборгованості до 26.11.2014, з цільовим призначенням кредиту — на придбання автотранспортного засобу та витрат, пов’язаних з його державною реєстрацією.
З метою забезпечення виконання зобов’язання за цим договором Особа 2 відповідно до умов договору №___ став поручителем, безвідзивно та безспірно взяв на себе зобов’язання відповідати перед банком за належне виконання позичальником взятих на себе зобов’язань та відповідати перед банком разом із ним, як солідарні боржники.
Слід зазначити, що посилаючись на неналежне виконанням умов кредитного договору позичальником, у зв’язку з чим виникла заборгованість у певному розмірі, яка складалась із заборгованості за кредитом; заборгованості зі сплати відсотків; пені за прострочення сплати кредиту; штрафу за порушення умов кредитного договору, яку банк просив стягнути солідарно з відповідачів.
Рішенням районного суду від 18.08.2016 позов задоволено. Стягнуто солідарно з Особи 1 та Особи 2 на користь ПАТ КБ «Надра» усю суму, яку просив банк.
При цьому рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20.12.2016 апеляційну скаргу представника Особи 1 задоволено частково, рішення районного суду м. Києва в частині стягнення з Особи 1 та Особи 2 солідарно на користь ПАТ КБ «Надра» скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Відповідним рішенням апеляційного суду стягнуто солідарно з Особи 1 та Особи 2 на користь ПАТ КБ «Надра» в рази меншу суму пені, ніж було заявлено в позовній заяві ПАТ КБ «Надра». До того ж у задоволенні позову про солідарне стягнення штрафу відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
У касаційній скарзі представник Особи 1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення позову та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Нагадаємо, що відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв у межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв’язку з цим справа підлягала розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України від 18.03.2004 р.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню.
ВСУ наголошує, що ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами належним чином не виконувалися умови зазначеного вище кредитного договору, у зв’язку з чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з останніх у солідарному порядку за неспростованим відповідачами розрахунком позивача.
При цьому суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог банку про стягнення штрафу та відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, правильно встановив характер правовідносин сторін у справі, застосувавши норми матеріального права, які їх регулюють. Виходив суд із того, що відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення — несвоєчасне виконання грошових зобов’язань за кредитним договором — свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
Увага! Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВСУ від 21.10.2015 у справі № 6-2003цс15, яка відповідно до положень ст. 3607 ЦПК України є обов’язковою для всіх судів України.
У вересні 2015 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з позовом до Особи 1 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи вимоги тим, що відповідно до укладеного договору №____ від 29.11.2011 Особа 1 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у встановленому договором розмірі зі сплатою 36 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
Відповідач погодився на те, що заява на отримання кредиту разом з умовами та правилами надання банківських послуг, правилами користування платіжною карткою та тарифами банку становить між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» договір про надання банківських послуг.
У зв’язку з невиконанням відповідачем умов кредитного договору станом на 31.07.2015 утворилася заборгованість, яка складається із заборгованості за кредитом, заборгованості за відсотками, пені і комісії, а також штрафів з урахуванням фіксованої частини та процентної складової.
Заочним рішенням районного суду Івано-Франківської області від 25.01.2016, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 12.07.2016, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено, стягнуто з Особи 1 на користь банку заборгованість за кредитним договором.
Перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах ВСУ дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
Згідно з п.п. 1.1.7.3.1 умов та правил надання банківських послуг (прим. ред. — зазначені правила, розміщені на офіційному сайті банку, є публічною офертою, що містить умови і правила надання послуг банком і його партнерами, до якої приєднується клієнт, підписуючи заяву у відділенні банку) строк позовної давності стосовно вимог банку щодо повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, неустойки, пені, штрафів, видатків банку становить 50 років.
ВСУ зазначає, що задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної інстанції, виходив з того, що належними та допустимими доказами у справі доведено, що позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, внаслідок чого виникла заборгованість, яка повинна бути стягнута у судовому порядку.
ВСУ наголошує, що цивільно-правова відповідальність — це покладення на правопорушника заснованих на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав, або в заміні невиконаного обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового.
Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).
ВСУ звертає увагу, що умовами спірного договору передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань за цим договором, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожен день прострочення.
У той самий час згідно з пп. 1.1.5.20, 2.1.1.12.7.4, 2.1.1.12.8.1 умов та правил надання банківських послуг передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання грошових зобов’язань за кредитним договором, процентів за користування кредитом, комісії за обслуговування.
Враховуючи вищевикладене та відповідно до ст. 549 ЦК України ВСУ дійшов висновку про неможливість подвійної цивільно-правової відповідальності за одне й те саме порушення.
Як бачите, правова позиція ВСУ в різних рішеннях є однозначною: одночасне застосування пені та штрафу за невиконання одного й того самого зобов’язання за договором є неприпустимим. Тому майте це на увазі як при складанні та підписанні договорів у своїй діяльності, так і під час формування змісту позовних вимог, що може як суттєво зменшити суму судового збору, так і збільшити вірогідність задоволення позову в повному обсязі.