20.01.2020
1 Далі за текстом — ЄСПЛ.
Заявниця скаржилася за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод2 на незаконне позбавлення її майна та за п. 1 ст. 6 Конвенції на несправедливий судовий розгляд її справи, оскільки національні суди не розглянули належним чином висунуті нею важливі аргументи щодо відсутності законних підстав для відчуження її майна.
2 Далі за текстом — Конвенція.
Ще у 1997 році заявниця стала власницею квартири № 2 за адресою: вул. Пушкінська, 1, м. Ялта — у багатоквартирному будинку, який перебував у комунальній власності. Площа однокімнатної квартири становила 37,5 кв. м. Згідно з твердженнями заявниці, вона не проживала у квартирі, а здавала її в оренду влітку, оскільки квартира знаходилася в історичній частині центру міста, неподалік від пляжу.
На початку 2005 року всі квартири у будинку на вулиці Пушкінській, за винятком двох, які належали заявниці та К., придбала приватна будівельна компанія.
22.09.2005 виконавчий комітет Ялтинської міської ради затвердив акт обстеження спірного будинку, складений створеною виконавчим комітетом міжвідомчою комісією. В акті було зазначено, що будівля та несучі конструкції перебували в аварійному стані. На підставі цього акта виконавчий комітет кваліфікував будівлю як небезпечну та встановив, що вона загрожувала обвалом.
05.10.2005 Ялтинська міська рада та виконавчий комітет уклали з компанією договір, який передбачав, що компанія придбає дві квартири для переселення заявниці та власниці іншої квартири з небезпечного будинку в обмін на набуття компанією права власності на квартири заявниці та іншої особи, а згодом на весь будинок. Рада та виконавчий комітет також зобов’язались вжити заходів для виселення заявниці з небезпечного будинку, надати компанії дозвіл на знесення будинку на вулиці Пушкінській та будівництво. Договір було затверджено на сесії ради 19.10.2005.
У 2006 році рада затвердила генеральний план розвитку міста, який передбачав, що спірний будинок підлягав реконструкції (відновленню) з надбудовою додаткового поверху.
На виконання договору для переселення заявниці компанія придбала квартиру № 1 за адресою: вул. Соснова, 23, м. Ялта. Квартира площею 57,7 кв. м складалася з двох кімнат та знаходилася далеко від центру м. Ялти. Рада та виконавчий комітет відмовилися прийняти квартиру до комунальної власності. У зв’язку з цим компанія звернулася до суду з позовом до ради та виконавчого комітету через невиконання ними умов договору. Рішеннями від 06.06.2006 та 10.10.2006 Господарський суд АРК та Севастопольський апеляційний господарський суд відповідно зобов’язали відповідачів виконати свої зобов’язання за договором. 22.03.2007 квартиру на вулиці Сосновій було прийнято до комунальної власності.
31.05.2007 виконавчий комітет ухвалив рішення, яким запропонував заявниці квартиру на вулиці Сосновій.
Листом від 16.06.2007 виконавчий комітет звернувся до заявниці з проханням з’явитися до відповідного органу та отримати ордер на квартиру на вулиці Сосновій не пізніше 01.07.2007. Заявниця не відповіла на пропозицію, оскільки вважала вимогу органів влади незаконною.
17.07.2007 виконавчий комітет звернувся до Ялтинського міського суду з позовом про виселення заявниці та припинення її права власності на квартиру на вулиці Пушкінській, її вселення до квартири на вулиці Сосновій і визнання за нею права власності на останню. Виконавчий комітет зауважив, що будинок на вулиці Пушкінській загрожував обвалом, і як орган, відповідальний за контроль за технічним станом будинків та відселення жителів з аварійних, він не бажав нести відповідальність за будь-які тяжкі наслідки, які могла спричинити небезпека будинку на вулиці Пушкінській.
04.10.2007 Ялтинський міський суд задовольнив позов виконавчого комітету. Апеляційний суд АРК направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши, що рада як власник квартири на вулиці Сосновій не була залучена до провадження. 04.04.2008 рада вступила у справу як співпозивач та підтримала позовні вимоги виконавчого комітету.
09.04.2008 Ялтинський міський суд ухвалив рішення не на користь заявниці. Він припинив право власності заявниці на квартиру на вулиці Пушкінській, постановив виселити її та вселити до квартири на вулиці Сосновій, а також визнати за нею право власності на останню. Апеляційна та касаційні скарги заявниці були відхилені.
26.08.2008 заявницю та її сина виселили з квартири на вулиці Пушкінській та надали документи, які підтверджували їхнє право власності на квартиру на вулиці Сосновій. А 09.07.2009 виконавчий комітет надав компанії право власності на квартиру на вулиці Пушкінській.
Цікавим у цій справі є той факт, що спірний будинок на вулиці Пушкінській не знесли, а реконструювали з надбудовою додаткового поверху, та перетворили на приватний готель.
Стаття 41 Конституції України передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений його власності. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
Згідно зі ст. 231 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості...
Право власності згідно з ч. 1 ст. 346 ЦК України припиняється у разі:
| 1 | відчуження власником свого майна |
| 2 | відмови власника від права власності |
| 3 | припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі |
| 4 | знищення майна |
| 5 | викупу пам’яток історії та культури |
| 6 | викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю |
| 7 | викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене |
| 8 | звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника |
| 9 | реквізиції |
| 10 | конфіскації |
| 11 | припинення юридичної особи чи смерті власника |
Також право власності може бути припинене в інших випадках, установлених законом.
Жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фон (ст. 4 ЖК України). Державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).
Згідно зі ст. 50 ЖК України жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (ст. 109 ЖК України). Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення.
Статтею 110 ЖК України передбачено, що громадяни виселяються з жилих будинків державного і громадського житлового фонду з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення, якщо:
| 1 | будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, підлягає знесенню |
| 2 | будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом |
| 3 | будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий |
Якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом, громадянам, виселюваним з цього будинку (жилого приміщення), інше благоустроєне жиле приміщення залежно від належності будинку надається виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів чи державною, кооперативною або іншою громадською організацією, а в разі неможливості надання жилого приміщення цією організацією — виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів.
Надаване громадянам у зв’язку з виселенням інше благоустроєне жиле приміщення повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати вимогам ст. 50 цього Кодексу (ст. 133 ЖК України). Громадянам, які займали окрему квартиру, повинно бути надано окрему квартиру.
Стаття 154 ЖК України визначає правила контролю за утриманням будинків (квартир), що належать громадянам. Так, виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів здійснюють контроль за утриманням будинків (квартир), що належать громадянам.
Жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути в них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою), крім випадків, установлених законодавством Союзу Радянських Соціалістичних Республік [СРСР] і Української РСР.
Згідно з пунктами 11 та 12 постанови Ради Міністрів УРСР від 26.04.1984 № 189 «Про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним та технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання» у випадку визнання будинку (жилого приміщення) невідповідним санітарним і технічним вимогам та непридатним для проживання місцева (міська) рада повинна внести до обласної ради пропозицію про використання будинку в інших цілях або про його знесення. На підставі наданих міською радою документів обласна рада має прийняти рішення щодо долі будинку.
Закон України від 22.12.2006 № 525-V «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» визначає правові, економічні, соціальні та організаційні засади проведення комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду. У ньому передбачається поняття «суспільної потреби у відповідному контексті, можливість відчуження майна та визначення відповідного порядку компенсації.
Суспільна потреба — потреба територіальної громади у забезпеченні громадян житловим фондом та об’єктами соціальної сфери, яка задовольняється комплексною реконструкцією кварталів (мікрорайонів) відповідно до вимог цього Закону.
Заявниця скаржилася на відсутність законних підстав та суспільного інтересу у відчуженні її квартири, а також ненадання їй належного відшкодування. Вона посилалася на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Сторонами не оскаржується, що відбулося «позбавлення майна» у розумінні другого речення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, ЄСПЛ мав установити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення.
ЄСПЛ повторює, що для відповідності ст. 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення має відповідати трьом умовам:
| 1 | воно має здійснюватися «на умовах, передбачених законом», що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади |
| 2 | здійснюватись «в інтересах суспільства» |
| 3 | забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства |
Задля більш кращого розуміння цієї позиції ЄСПЛ можна розглянути рішення у справі «Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії», заява № 71243/01, пункт 94, від 25.10.2012.
«На умовах, передбачених законом»
Перша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном має бути законним (див., наприклад, рішення у справі «Беєлер проти Італії», заява № 33202/96, пункт 108). Перш за все це означає відповідність вимогам національного законодавства (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції», заява № 31107/96, пункти 58 — 62). Вона також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. згадане рішення у справі «Беєлер проти Італії», пункт 109).
У цій справі сторонами не оскаржувалося, що національні суди посилалися на ст. 41 Конституції України, ст. 109, 110, 112 і 113 ЖК України та ч. 2 ст. 346 ЦК України, як на законні підстави для втручання у майнові права заявниці. Заявниця стверджувала, що ці положення не могли становити законні підстави, оскільки не передбачали позбавлення майна в її ситуації.
Хоча саме національні органи повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, суд має перевірити, чи призводить спосіб, у який тлумачиться та застосовується національне законодавство, до наслідків, які відповідають принципам Конвенції з точки зору їхнього тлумачення у світлі практики ЄСПЛ (див., наприклад, рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)», заява № 36813/97, пункти 190 і 191).
Зазначені положення Житлового кодексу, які є частиною спадку радянської епохи та досі чинні в Україні, є частиною Розділу, який регулює користування жилими приміщеннями в будинках державного та громадського житлового фонду та стосується, зокрема, виселення жильців з таких приміщень з наданням іншого жилого приміщення.
З огляду на факти цієї справи, ЄСПЛ вважає сумнівним, що ці положення були достатньо чіткими, щоб зрозуміти, що вони стосувались будинків, в яких знаходилися приватні квартири, як у справі заявниці. Проте він не вважає за необхідне вирішувати це питання, оскільки в будь-якому разі не вбачається, що якесь із цих положень передбачало припинення права власності у випадку виселення з будинку, який загрожував обвалом, у чому й полягала суть скарги заявниці.
Стаття 346 ЦК України стосується підстав для припинення права власності. У першій частині наводяться випадки, коли припиняється право власності. Загрози обвалом у ній не зазначено. Друга частина, на яку посилався Ялтинський міський суд, є відсильною нормою, що дозволяє припинення права власності у випадках, установлених законом. Проте з рішення суду першої інстанції незрозуміло, яким був цей закон у ситуації заявниці. Як зазначено у попередньому пункті, нічого у положеннях ЖК України, на які посилався суд, не передбачало припинення права власності у випадку виселення. На інші положення законодавства у цьому контексті суд не посилався.
Щодо ст. 41 Конституції України, на яку посилався апеляційний суд, відхиливши скаргу заявниці на відсутність законних підстав для позбавлення майна, ЄСПЛ зазначає, що це положення дозволяє відчуження майна як виняток з мотивів суспільної необхідності. Проте, як і ч. 2 ст. 346 ЦК України, вона вимагає, щоб випадки відчуження майна та порядок здійснення такого відчуження були визначені законом. Апеляційний суд не конкретизував цього питання та не пояснив, як це положення застосовувалося до обставин справи заявниці, у тому числі, який відповідний закон виправдовував відчуження квартири заявниці.
ЄСПЛ не вбачає жодних доказів для висновку, що втручання у майнові права заявниці мало законні підстави.
Окрім наведеного, ЄСПЛ висловив серйозні сумніви щодо існування реального суспільного інтересу у позбавленні заявниці її майна та способу надання їй відшкодування. Він переконаний, що за конкретних обставин такої справи ці елементи слід розглядати як такі, що стосуються законності відчуження.
Рішення у цій справі прийнято не на користь України, ЄСПЛ констатував, що було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.