Закон про мовну політику: коментар для суб'єктів господарювання

Сфера відносин

Закон про мовну політику

1

2

Акти вищих органів державної влади

Приймаються державною мовою. Офіційне опублікування здійснюється українською, російською та іншими регіональними мовами або мовами меншин (ч. 1 ст. 10)

Примітка. Наведена норма, напевне, викличе суперечки, оскільки допускає подвійне тлумачення. З одного боку, з її змісту можна зробити висновок, що держава бере на себе зобов’язання офіційного опублікування законів, указів Президента України, постанов Кабміну, актів інших найвищих органів державної влади не тільки українською, але й російською мовою, а також будь-якою іншою мовою, визнаною регіональною. У разі такого тлумачення починаючи вже з 10.08.2012 р. будь-яке офіційне опублікування мало було б відбуватися українською і ще 18 мовами. До речі, у Європейському Союзі— 23 офіційні мови. Усі документи, матеріали та рішення центрального апарату мають бути доступні всіма цими мовами. Щоправда, і стаття витрат на послуги перекладачів у Європейському Союзі більш ніж відчутна.
Противники такого прочитання наведеної норми цілком можуть заперечити, що вона швидше передбачає можливість такого опублікування, ніж вимагає його як обов’язкове. У кожному конкретному випадку питання щодо необхідності або доцільності опублікування нормативно-правового акта не тільки державною, але й однією чи декількома регіональними мовами, вирішується окремо шляхом спеціального зазначення в завершальних положеннях такого нормативного акта (як було зроблено в самому Законі про мовну політику). І якщо відповідні зміни не буде внесено до нормативних актів, що регулюють порядок офіційного опублікування актів вищих органів державної влади (зокрема до Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набуття чинності ними від 10.06.97 р. № 503/97), залишатиметься обов’язковим офіційне опублікування тільки державною мовою.

Акти місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування

Приймаються та публікуються державною мовою.
Якщо на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці тій або іншій мові було надано статус регіональної або мови національної меншості, то прийняття та опублікування може відбуватися або такою мовою, або державною мовою (ч. 2 ст. 10)

Примітка. Побоюємося, що наведена норма також стане предметом гострих дискусій.
По суті, вона надає можливість місцевим органам влади, якщо раніше місцевою радою вже було прийнято рішення щодо регіональної мови, на власний розсуд вирішувати питання, якою мовою опублікувати той чи інший акт органу місцевої виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. І може статися, що порушеними свої права вважатиме вже та частина населення, яка вважала за краще б бачити відповідні акти опубліковані українською мовою, а не тільки мовою, визнаною регіональною.

Робота та документація органів держвлади та місцевого самоврядування

Основною мовою роботи, діловодства та документації органів держвлади та місцевого самоврядування названо державну мову. В адміністративно-територіальних одиницях можуть також використовуватися регіональні мови, якщо відповідний статус їм було надано рішенням місцевої ради (ч. 1 ст. 11).
Відвідувачам органів держвлади та органів місцевого самоврядування надаються послуги державною мовою. Отримання таких послуг іншою мовою можливе тільки в тому випадку, якщо на відповідній території рішенням місцевої ради такій мові надано статус регіональної (ч. 2 ст. 11).
За загальним правилом звернення до органів держвлади та органів місцевого самоврядування складаються українською мовою, за винятком випадків визнання за тією або іншою мовою статусу регіональної

Примітка. Нагадаємо, ст. 11 Закону про мови передбачала, що в Україні мовою роботи, діловодства та документації, а також відносин державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.
Водночас у місцях проживання більшості населення інших національностей допускалося використання паралельно з українською й інших національних мов. Це був перелік мов, названих у ст. 2 Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15.05.2003 р. № 802-IV. Він дещо відрізняється від наведеного в Законі про мовну політику й уключає такі мови, як російська, білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримсько-татарська, молдавська, німецька, польська, румунська, словацька та угорська. Проте в Законі про мови, на відміну від Закону про мовну політику, конкретної процедури визначення того, чи є той або інший населений пункт «місцем проживання більшості населення певної національності», не було.
Звернемо увагу, що під час підготовки тексту Закону про мовну політику було допущено неточність: умови надання тій чи іншій мові статусу регіональної наведено в ч. 3 ст. 7 Закону, однак за текстом Закону законодавець кожного разу, коли йдеться про зазначені умови, помилково відсилає до ч. 3 ст. 8.

Назви та написи на печатках, штампах, табличках

Найменування органів держвлади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій, написи на їх печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках та табличках виконуються державною мовою.
У межах території, на якій статус регіональної надано іншій мові (мовам), зазначені найменування та написи можуть виконуватися державною та регіональною мовою (ч. 6 ст. 11)

Примітка. Порівняно із Законом про мови, відповідно до ч. 3 ст. 10 якого написи на печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках підприємств, установ та організацій могли б виконуватися або українською мовою, або українською та російською мовами, як бачимо, Закон про мовну політику дещо посилює вимоги. Виявляється це, зокрема, у тому, що напис на табличці або текст на печатці, штампі може бути виконано двома мовами тільки за умови, що місцевою радою було прийнято відповідне рішення щодо надання такій мові статусу регіональної.
Крім того, тепер існує прив’язка до конкретної території. І якщо у випадку з написом на табличці виконання цієї вимоги питань не викликає (оскільки табличка розташовуватиметься на будівлі в межах чітко визначеної території), то щодо найменування юрособи, а також використовуваного нею тексту на печатках та офіційних бланках можуть виникнути складнощі під час реалізації наведеної норми на практиці.
Так, відповідно до п. 1.6 Вимог до написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу, затверджених наказом Мін’юсту від 05.03.2012 р. № 368/5, найменування юридичної особи викладається державною мовою та додатково англійською (за наявності). Це те правило, яким керуються державні реєстратори під час держреєстрації юрособи. На жаль, у межах процедури державної реєстрації від зазначеного правила, навіть за наявності відповідного рішення місцевої ради, навряд чи удасться ухилитися. В усякому разі, поки не буде внесено необхідних застережень до нормативно-правових актів, що регулюють процедуру держреєстрації. А от у статуті, як і в інших внутрішніх документах юрособи, паралельно з українським варіантом найменування цілком можуть використовуватися найменування регіональною мовою або мовою національної меншини.
Щодо печаток, штампів та офіційних бланків, то, на нашу думку, незалежно від того, на якій території складається або використовується той чи інший документ, визначено має бути вимоги, що діють в адміністративно-територіальній одиниці, яка є місцезнаходженням юрособи. Якщо на цій території за певною мовою закріплено статус регіональної, то на якій би території не діяло підприємство, воно в своїх печатках, штампах та бланках може відповідні написи зазначати двома мовами одночасно — державною та регіональною.

Відомості про працівника в трудовій книжці

Записи в трудовій книжці здійснюються державною мовою і поруч, за вибором громадянина, однією з регіональних мов або мовою національної меншини України (ч. 1 ст. 13)

Примітка. Без питань також не обійдеться. Згідно з п. 2.1 Інструкції щодо порядку ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Мінпраці, Мін’юсту та Мінсоцзахисту від 29.07.93 р. № 58, трудові книжки та вкладиші до них заповнюються у відповідних розділах українською та російською мовами. Безумовно, Закон про мовну політику має пріоритет перед Інструкцією, а тому працівник і до приведення її у відповідність з вимогами Закону може звернутися з вимогою зробити поряд із записом українською мовою запис однією з мов, зазначених у ст. 7 Закону про мовну політику (було наведені вище). Причому ця вимога може стосуватися будь-якої з мов, указаних у зазначеному переліку, незалежно від того, чи приймалося відповідне рішення щодо надання такій мові статусу регіональної на території адміністративно-територіальної одиниці.

Розгляд судових суперечок

Судочинство України з цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справ здійснюється державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), якій такий статус надано рішенням місцевої ради, за згодою сторін суди можуть здійснювати судочинство цією регіональною мовою (мовами) (ч. 1 ст. 14).
Сторони, що беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи та докази, викладені державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за якою відповідний статус визнано рішенням місцевої ради, допускається подання до суду письмових процесуальних документів та доказів, викладених такою регіональною мовою (мовами), з перекладом, у разі потреби, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу (ч. 3 ст. 14).
Особам, які беруть участь у розгляді справи в суді, забезпечується право здійснювати усні процесуальні дії (робити заяви, давати покази та пояснення, заявляти клопотання та скарги, ставити запитання тощо) рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача у встановленому процесуальним законодавством порядку. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), щодо якої прийнято відповідне рішення місцевою радою, послуги перекладача з регіональної мови або мови національної меншини, у разі потреби, надаються без додаткових для цих осіб витрат (ч. 4 ст. 14)

Примітка. Відзначимо, що до набуття чинності Законом про мовну політику кожен із процесуальних кодексів передбачав, що судочинство здійснюється державною мовою. Судові документи складаються українською мовою. Утім, суди за відсутності заперечень сторін вважали за можливе ведення судових засідань російською мовою або іншою мовою національної меншини (див., наприклад, постанову ВГСУ від 05.06.2008 р. № 2-8/16590-2007). Як бачимо, тепер їм необхідно буде отримати не тільки згоду учасників процесу, але й упевнитися, що на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці діє рішення місцевої ради, що надає тій чи іншій мові статус регіональної.
Особам, які беруть участь у справі, як і раніше, гарантується право використовувати рідну мову або мову, якою вони володіють, а також користуватися послугами перекладача. Якщо ж на відповідній території така мова має статус регіональної, то такі послуги їм надаються безоплатно. Оскільки в цій ситуації безоплатний характер послуги є не індивідуальною преференцією, а загальною процесуальною гарантією, що надається будь-якій особі, яка бере участь у процесі, то в податкових цілях дохід від такої безоплатно отриманої послуги має вважатися рівним нулю.
А от подавати позов до суду мовою, відмінною від державної та не визнаною місцевою радою регіональною, сподіваючись, що суди, як і раніше, виходитимуть з того, що викладення позову не українською мовою не є підставою для відмови в прийнятті його до розгляду (визначення ВСУ від 29.10.2003 р. у справі № 6-3993кс02, постанова ВГСУ від 06.07.2006 р. № 05-6-22/31), ми б усе ж не радили. У суду в такій ситуації є всі процесуальні підстави повернути позов для усунення недоліків.

Нотаріальне діловодство

Нотаріальне діловодство в Україні здійснюється державною мовою. Якщо особа, яка звернулася за здійсненням нотаріальної дії, не володіє державною мовою, то за її заявою тексти документів, що оформляються, має бути перекладено нотаріусом чи перекладачем мовою, якою така особа володіє (ст. 16)

Юридична допомога

Адвокат надає юридичну допомогу фізичним та юридичним особам державною мовою або іншою мовою, прийнятною для замовника (ст. 17)

Діяльність держпідприємств, установ, організацій

В економічній та соціальній діяльності державних підприємств, установ та організацій основною мовою є державна, а також вільно використовується російська мова та інші регіональні мови чи мови національних меншин (ч. 1 ст. 18)

Примітка. На жаль, законодавець не розкриває понять економічної та соціальної діяльності, проте, як можна припустити, під зазначені терміни можуть підпадати різні аспекти діяльності підприємства, установи, організації, щодо яких немає спеціальних вимог закону в частині мови, що використовується. Як бачимо, Закон про мовну політику в таких випадках допускає можливість вільного вибору мови, яка використовується, з переліку, наведеного в ст. 7 Закону, у тому числі в ситуації, коли відповідну мову місцевою радою регіональною не визнано.

Діяльність приватних підприємств, фізосіб — підприємців

В економічній та соціальній діяльності об’єднань громадян, приватних підприємств, установ та організацій, громадян — суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб вільно використовується державна мова, регіональні мови або мови меншин, інші мови (ч. 2 ст. 18).
У внутрішніх правилах підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності забороняється прийняття будь-яких положень, що виключають або обмежують співробітників у спілкуванні, використанні державної мови, російської мови, іншої регіональної мови чи мови меншини. У роботі підприємств можуть використовуватися й інші мови (ч. 3 ст. 18)

Примітка. Законодавець надає повну свободу дій суб’єктам господарювання, а також негосподарюючим особам у виборі мови, що використовується в їхній діяльності. Причому це може бути як українська мова чи одна з мов, перерахованих у ст. 7 Закону про мовну політику, незалежно від того, приймалося будь-яке рішення місцевою радою чи ні, так і будь-яка інша мова, що навіть не згадується в Законі. Проте є два «але».
Перше — така свобода дій не має порушувати прав інших учасників тих чи інших відносин, яким також гарантовано можливість вільного вибору мови своєї діяльності. Тому, наприклад, договір не обов’язково укладати українською мовою, але це має бути прийнятна для обох сторін договору мова або два його варіанти, кожен із яких включатиме текст двома мовами.
Друге — спеціальні вимоги законодавства, що висуваються до мови складання того чи іншого документа. Так, наприклад, у ст. 19 Закону про мовну політику, як раніше в ст. 24 Закону про мови, передбачено, що мовами угод підприємств, установ та організацій України з підприємствами, установами та організаціями інших держав є державна мова та мова іншої сторони (сторін). Мінекономіки цей припис свого часу трактував як такий, що зобов’язав складати договір двома мовами — українською та мовою, прийнятною для іншої сторони договору (див. лист Мінекономіки від 05.07.2002 р. № 83-20/864).

Податкові накладні

Спеціальної норми в Законі про мовну політику немає

Примітка. Незважаючи на наявність ст. 18 Закону про мовну політику, суб’єкти господарювання не можуть відчувати себе вільно при виборі мови заповнення податкової накладної: згідно з п. 2 Порядку № 1379 мова заповнення податкових накладних — державна. У зв’язку з цим зайвим буде говорити про те, що податковий кредит куди простіше підтвердити «україномовними» податковими накладними (особливо зважаючи на положення п. 6.3 Порядку № 1379, що не визнає податковий кредит за податковими накладними, заповненими з порушенням порядку заповнення).

Якщо ж заповнено російською мовою (або іншою регіональною) податкову накладну вже отримано й можливості її заміни немає, то в покупця, по суті, тільки два варіанти дій: або, перестраховуючись, поскаржитися на продавця (п. 201.10 Податкового кодексу України), або розраховувати на те, що в разі виникнення суперечки з податковим органом суди займуть розсудливу позицію та не вважатимуть не державну, але прийнятну для сторін господарської операції мову заповнення податкової накладної підставою для позбавлення покупця податкового кредиту. Тим паче, що документ за необхідності завжди може бути перекладено українською.
На сьогодні говорити про судову практику, що сформувалася з «мовного» питання, більш ніж зарано. Є тільки одиничні судові рішення — як на користь платників податків, у яких підкреслюється, що право покупця на податковий кредит не має залежати від того, якою мовою заповнено податкову накладну — російською чи українською, так і на користь позиції податкових органів (див., наприклад, ухвалу Львівського адміністративного апеляційного суду від 17.05.2010 р. у справі № 86358/09/9104). У будь-якому разі Закон про мовну політику дає нові аргументи на користь платників податків.
Є надія, що контролюючі органи не змінять своєї думки щодо заповнення податкових накладних за імпортними товарами і в разі неможливості перекладу з іноземної мови торговельної марки або найменування товару з метою збереження ідентифікації товарів, як і раніше, вважатимуть допустимим у графі 3 «Номенклатура постачання товарів (послуг) продавця» податкової накладної зазначати назву торговельної марки без перекладу українською мовою, тобто іноземною мовою (консультація в розділі 130.21 ЄБПЗ). Пізніше аналогічну позицію було озвучено в Узагальнюючій податковій консультації щодо окремих питань відображення в податковому обліку з податку на додану вартість звітного періоду податкових накладних, виписаних у попередніх періодах, та формування на їх підставі податкового кредиту, затвердженій наказом ДПСУ від 16.02.2012 р. № 127. Упевненості додає й той факт, що вже після набуття чинності Порядком № 1379 в ЄБПЗ було розміщено консультацію, у якій податкові органи визнають можливість заповнення в податковій накладній у разі отримання послуг від нерезидента на митній території України граф «Особа (платник податку) — продавець» та «Місцезнаходження (податкова адреса) продавця» без перекладу українською мовою.
Відзначимо, що, кажучи про відсутність необхідності перекладу українською мовою, ДПСУ висловлюється не зовсім коректно. Швидше йдеться про можливість зазначення торговельних марок, найменування нерезидента або його місцезнаходження іноземною мовою без транслітерації. Наприклад, якщо йдеться про таку торговельну марку як Samsung, то має бути допустимим не тільки не перекладати цю торговельну марку як «Три зірки» (переклад із корейської), але і не зазначати цю назву в транслітерації як Самсунг.

Первинні документи

Спеціальної норми в Законі про мовну політику немає

Примітка. Відповідно до п. 1.3 Положення № 88 всі первинні документи, облікові регістри та бухгалтерська звітність мають складатися українською мовою. Разом із українською мовою може застосовуватися інша мова в порядку, визначеному ст. 11 Закону про мови.
Проте тепер Закон про мови скасовано, а замінити посилання в Положенні № 88 на Закон про мовну політику поки що, мабуть, не встигли. Слід урахувати, що раніше діюча ст. 11 Закону про мови наказувала, що мовою роботи, діловодства та документації в Україні, а також відносин державних та громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова, проте передбачала з цього правила деякі винятки: по-перше, у місцях проживання більшості громадян інших національностей спільно з українською могли використовуватися і їх національні мови (ч. 2 ст. 3 Закону про мови); по-друге, у випадках, коли громадяни іншої національності, які складають більшість населення окремих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів (міста, сіла, району тощо), не володіють в належному обсязі національною мовою або коли в межах адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає декілька національностей, жодна з яких не складає більшості населення цієї місцевості, у роботі органів та організацій могла використовуватися українська мова або мова, прийнятна для всього населення (ч. 3 ст. 3 Закону про мови). Але порядок застосування наведених норм залишався вкрай невизначеним. Так, зокрема, Мін’юст визнавав можливість застосування інших, крім української, мов у разі заповнення договорів та первинних документів, не конкретизуючи при цьому, у яких випадках це можливо (лист від 18.06.2002 р. № 21-44-840). Мінфін же двозначності в приписах законодавства не бачив, підкреслюючи в своєму листі від 22.07.2002 р. № 043-512/13-6449, що під час складання українськими підприємствами первинних бухгалтерських документів має застосовуватися українська мова. З такою позицією не погодився відомий ліберальністю своїх поглядів Держкомпідприємництва, що відзначав, що чинне законодавство не містить заборони на складання документів російською мовою (лист від 03.07.2002 р. № 75/9). НБУ в свою чергу, відповідаючи на питання про правові наслідки використання російської мови під час оформлення розрахункових документів, виходив з того, що чинні вимоги стосуються виконання українською мовою всіх текстових елементів бланків розрахункових документів, а не мови їх заповнення (див. лист від 05.11.2003 р. № 18-209/3959-8111).
Податкові органи вказували на необхідність складання первинних документів українською мовою як на загальне правило (див. підрозділи 110.07.22, 07.07 ЄБПЗ).
Тепер суб’єкти господарювання, які проживають в адміністративно-територіальних одиницях, місцевими радами яких певним мовам надано статус регіональних, можуть відчувати себе вільніше в складанні первинних документів не лише українською, але і такими регіональними мовами.

Податкова звітність

Спеціальної норми в Законі про мовну політику немає

Примітка. Спеціальної норми, яка б встановлювала вимогу до мови заповнення податкової звітності, не було і в Законі про мови. Тим не менш, податкові органи, посилаючись на статус української мови як державної, наполягали на необхідності подання звітності виключно українською мовою (підрозділ 020.02 ЄБПЗ).
Тепер за наявності статей 11 та 18 Закону про мовну політику, що визнає за суб’єктами господарювання право здійснювати діяльність будь-якою, прийнятною для них мовою і передбачає, що мовою роботи держорганів є не тільки державна мова, але й мови, визнані регіональними, вважаємо, що заповнення податкової звітності може здійснюватися не тільки державною, але і іншими мовами, за якими рішенням місцевої ради визнано статус регіональних.

Засоби масової інформації

Створюються умови для поширення інформації різними мовами та вільного вибору мови її вжитку (ч. 1 ст. 24).
Офіційна інформація про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування поширюється державною мовою, а в межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), визнана такою місцевою радою, — також цією регіональною мовою (мовами). У разі поширення офіційної інформації мовою, яка відрізняється від державної, поширювувач повинен забезпечити автентичний переклад із мови, на якій поширюється ця інформація, на державну мову (ч. 2 ст. 24).
Телерадіоорганізації України можуть на власний розсуд вести мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами національних меншин, мовами міжнародного спілкування або іншими мовами, — як однією, так і декількома мовами. Обсяги загальнодержавного, регіонального та місцевого мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами нацменшин мають відповідати чисельності мовних груп та визначаються самими мовцями (ч. 3 ст. 24).
Трансляція аудіовізуальних творів здійснюється мовою оригінала або з дублюванням, озвучуванням чи субтитруванням державною мовою, регіональними мовами чи на мовами нацменшин на розсуд телерадіоорганізацій. За наявності технічних можливостей телерадіоорганізації здійснюють трансляцію аудіовізуальних творів декількома мовами із забезпеченням вільного вибору споживачами мови цих творів (ч. 4 ст. 24).

Друкована продукція

Мова друкованих ЗМІ визначається їх засновниками згідно з установчими документами (ч. 6 ст. 24).
Друкована продукція службового та прикладного використання (бланки, форми, квитанції, квитки тощо), яка розповсюджується органами держвлади та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, установами та організаціями, видається державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), визнана такою рішенням місцевої ради, за окремим рішенням місцевої ради така продукція може видаватися й такою регіональною мовою (мовами). У разі видання друкованої продукції ужиткового використання, що розповсюджується приватними підприємствами, установами, організаціями, приватними підприємцями, громадянами, вільно використовуються державна мова, регіональна мова чи мови нацменшин та інші мови (ст. 24)

Реклама

Рекламні оголошення, повідомлення і інші форми аудіо- та візуальної рекламної продукції виконуються державною мовою або іншою мовою на вибір рекламодавця (ст. 26)

Примітка. Закон України «Про рекламу» від 03.07.96 р. № 270/96-ВР передбачає, що в рекламі мови застосовуються відповідно до законодавства про мови (ст. 6). У свою чергу, згідно зі ст. 35 Закону про мови передбачалося, що тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами тощо виконуються українською мовою. Поряд із текстом, викладеним українською мовою, може бути розміщено його переклад іншою мовою. Як бачимо, тепер законодавчі вимоги значно менш суворі: рекламодавець має можливість вибирати не лише між державною та регіональною мовами, але й вибрати будь-яку іншу мову.

Маркування товарів

Знаки для товарів та послуг наводяться в рекламі в тому виді, у якому їм надано правову охорону в Україні відповідно до закону
(ч. 2 ст. 26).
Маркування товарів, інструкції щодо їх застосування тощо виконуються державною мовою і регіональною мовою або мовою нацменшин. За рішенням виробників товарів поряд із текстом, викладеним державною мовою, може розміщуватися його переклад іншими мовами. Маркування товарів для експорту виконується будь-якою мовою (ч. 3 ст. 26)

Примітка. У більшості випадків нормативні акти, що регулюють відносини між виробником (продавцем) та споживачем, тільки відсилають до законодавства про мови. Так роблять Закон України «Про захист прав споживачів» (див. ч. 1 ст. 15), Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами, затверджені наказом Мінекономіки від 19.04.2007 р. № 104 (див. п. 16).
Так, наприклад, Інструкція про порядок позначення роздрібних цін на товари народного вжитку на підприємствах роздрібної торгівлі та в закладах ресторанного господарства, затверджена наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі від 04.01.97 р. № 2, передбачає, що всі засоби інформування про ціни на товари має бути оформлено відповідно до законодавства про мови (п. 13). Аналогічним посиланням обмежується Порядок здійснення торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення на ринку споживчих товарів, затверджений постановою Кабміну від 15.06.2006 р. № 833. Згідно з п. 12 цього Порядку на фасаді торговельного об’єкта має бути розміщено вивіску із зазначенням найменування суб’єкта господарювання та інформацією про режим роботи. Ці відомості оформляються відповідно до законодавства про мови.

У свою чергу Закон про мови передбачав, що у всіх сферах обслуговування громадян використовується українська чи інша мова, прийнятна для сторін (ст. 17). Часто продавці та інші суб’єкти господарювання, які працюють у сфері обслуговування громадян, посиланням на цю статтю обґрунтовували можливість розміщення інформації, призначеної для споживача, російською мовою або іншою мовою, що широко використовується населенням тієї чи іншої місцевості. Проте при цьому такі суб’єкти господарювання ризикували зіткнутися зі скаргами споживачів, які вважають ту чи іншу мову для себе «неприйнятною».
З набуттям чинності Законом про мовну політику вимоги до маркування товарів, інструкцій до них та іншої інформації про товари стали менш визначеними. При буквальному прочитанні зі ст. 26 випливає, що виробник має забезпечити товар інформацією про нього не тільки державною мовою, але і регіональною (уживання сполучника «і» вказує саме на обов’язкове паралельне використання і державної, і регіональної мов). Свободу надано тільки щодо вирішення питання про те, чи забезпечувати товар перекладом ще якою-небудь мовою, яка не є регіональною. Суперечливість такого розуміння наведеної норми пов’язано тільки з тим, що статус регіональної завжди пов’язано з певною адміністративно-територіальною одиницею. Поширення ж товару в межах такої адміністративно-територіальної одиниці не обмежено.