23.02.2012
У тематичному номері, цілком присвяченому обговоренню нюансів здійснення службових відряджень, що вийшов не так давно (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 80), про витрати на страхування відряджених осіб зазначалося лише у загальних рисах. Настав час доповнити викладене, тим більше що проблеми, пов'язані з відшкодуванням таких витрат, а також їх відображенням у податковому обліку, які залишилися від «докодексної» епохи, потребують невідкладного аналізу в умовах нового податкового законодавства.
Ігор ХМЕЛЕВСЬКИЙ, економіст-аналітик Видавничого будинку «Фактор», i.khmelevskiy@id.factor.ua
У статті на с. 10 наголошувалося, що спеціальною нормою, яка регулює віднесення витрат зі страхування як витрат подвійного призначення на зменшення об'єкта обкладення податком на прибуток, є п.п. 140.1.6 ПКУ.
Водночас при розгляді питань, пов'язаних зі страхуванням відряджених осіб як у межах України, так і за кордоном, вирішальними для нас будуть норми п.п. 140.1.7 цього Кодексу, оскільки саме в ньому містяться умови включення до «податкових» витрат тих чи інших витрат на відрядження, у тому числі й витрат зі страхування, понесених у зв'язку зі службовим відрядженням. Обмеження, установлені цим підпунктом (чи, навпаки, відсутність певних обмежень), повинні розцінюватися як більш спеціальні правила порівняно з п.п. 140.1.6 ПКУ, який вважатиметься в цьому випадку загальною нормою права.
Перш ніж перейти безпосередньо до теми статті, про всяк випадок нагадаємо, що для всіх роботодавців є обов'язковими і приписи КЗпП у частині регулювання трудових взаємовідносин з відрядженими працівниками, і «податково-відряджувальні» норми ПКУ. А от відома «відряджувальна» Інструкція № 59 на сьогодні в обов'язковому порядку застосовується лише при відрядженнях працівників органів державної влади, а також підприємств, установ та організацій, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів.
Для інших роботодавців її положення мають лише довідковий (рекомендаційний) характер (про це йдеться у відповідній консультації з ЄБПЗ за кодом 110.07.14), у зв'язку з чим ми свого часу рекомендували (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 80, с. 4) з урахуванням зазначеної Інструкції розробити внутрішнє положення про відрядження та погодити його з трудовим колективом. Оскільки всі нюанси правового регулювання службових відряджень, відображені в таких локальних актах, урахувати неможливо, надалі посилатимемося як на орієнтир на Інструкцію № 59.
1. Відрядження в межах України
1.1. Страхування на транспорті
Одним із видів витрат на відрядження, що підлягають відшкодуванню роботодавцем, є витрати на проїзд до місця відрядження і назад, а також за місцем відрядження. Як випливає з п.п. 140.1.7 ПКУ і п. 6 розд. II Інструкції № 59, що конкретизує цей підпункт, за умови відповідного документального підтвердження відрядженим працівникам відшкодовуються, зокрема, витрати на проїзд до місця відрядження і назад у розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним та автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов'язаних з придбанням проїзних квитків, та страхових платежів на транспорті.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 7 Закону про страхування особисте страхування від нещасних випадків на транспорті є одним із видів обов'язкового страхування, при цьому порядок його здійснення щодо пасажирів залізничного, морського, внутрішнього водного, автомобільного та електротранспорту, крім внутрішнього міського, під час поїздки або перебування на вокзалі, в порту, на станції, пристані регламентовано Положенням № 959. Згідно з п. 2 цього Положення застрахованими вважаються пасажири з моменту оголошення посадки в морське або річкове судно, потяг, автобус чи інший транспортний засіб до моменту завершення поїздки.
Страховий платіж за обов'язковим особистим страхуванням від нещасних випадків на транспорті утримується з пасажира перевізником, який діє від імені страховика за винагороду на підставі договору доручення. Конкретний розмір страхового тарифу у відсотках від вартості проїзду (у межах від 1,5 до 3 %) установлено п. 3 Положення № 959 залежно від категорії маршруту (міжнародний, міжобласний, міжміський, приміський).
Кожній застрахованій особі перевізник, який є агентом страховика, видає страховий поліс, що може розміщуватися або на окремому бланку, або на зворотному боці квитка. У страховому полісі, серед іншого, указуються розміри страхового платежу та страхової суми (на сьогодні 6000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).
Таким чином, транспортний квиток є документом, що одночасно підтверджує витрати відрядженої особи як на проїзд, так і на особисте страхування від нещасних випадків на транспорті. У разі визнання таких витрат пов'язаними з господарською діяльністю (це відбувається в момент затвердження керівником авансового звіту з усіма доданими до нього виправдними документами) підприємство має повне право врахувати страхові платежі при визначенні об'єкта оподаткування з податку на прибуток.
Слід зазначити, що правомірність таких дій підтверджується як «відряджувальним» п.п. 140.1.7 ПКУ, так і його «страховим» п.п. 140.1.6 — у цьому випадку жодного конфлікту між загальною та спеціальною нормами не виникає. Адже в першому з них чітко прописана можливість уключення витрат відряджених осіб на обов'язкове страхування до «податкових» витрат, а вище ми встановили, що особисте страхування від нещасних випадків на транспорті названо одним із видів обов'язкового страхування.
Водночас зі змісту другого з перелічених підпунктів випливає, що при визначенні об'єкта оподаткування враховуються будь-які витрати зі страхування життя, здоров'я чи інших ризиків, пов'язаних з діяльністю фізичних осіб, які перебувають у трудових відносинах з платником податку, обов'язковість якого передбачено законодавством. Вочевидь, що особисте страхування від нещасних випадків на транспорті охоплюється цією нормою, отже, з цієї точки зору теж немає жодних перешкод для включення відповідних страхових платежів до «податкових» витрат.
Додатково зауважимо, що і в тому, і в іншому випадку відображення витрат з «транспортного» страхування відряджених працівників у декларації з податку на прибуток має відбуватися за напрямками витрат залежно від мети службового відрядження: або у складі собівартості, або у складі інших витрат (адміністративних чи витрат на збут).
Що стосується ПДВ, то, як відомо, надання послуг зі страхування, співстрахування або перестрахування особами, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності відповідно до закону, а також пов'язаних з такою діяльністю послуг страхових (перестрахових) брокерів та страхових агентів, не є об'єктом обкладення ПДВ (п.п. 196.1.3 ПКУ). При цьому операції з надання транспортних послуг як послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України відповідно до ст. 186 ПКУ, обкладаються ПДВ за основною ставкою — на це вказує п.п. «б» п. 185.1 цього Кодексу.
Виходить, що у транспортному квитку, який відіграє роль ще і страхового полісу, відображається вартість відразу двох послуг, причому одна з них обкладається ПДВ, а інша — не є об'єктом обкладення цим податком. У зв'язку з цим важливо пам'ятати, що в п. 201.11 ПКУ транспортний квиток, що містить загальну суму платежу, суму ПДВ та податковий номер продавця, названо одним із документів, що надають право на формування податкового кредиту без податкової накладної.
У п. 10 Порядку № 1002 передбачено, що транспортні квитки відображаються в розд. II Реєстру виданих та отриманих податкових накладних зі спеціальною відміткою «ТК» у кол. 5 «вид документа». При цьому податківці у своїх роз'ясненнях, наведених в ЄБПЗ (див. розд. 130.23), пропонують відображати вартість транспортної та страхової послуги з транспортного квитка двома рядками: за першим рядком у кол. 8 навести вартість (з ПДВ) лише транспортної послуги, у кол. 9 — її вартість без ПДВ, та у кол. 10 — суму ПДВ; за другим же рядком у кол. 8 і 9 відобразити вартість страхової послуги, а в кол.10 проставити 0.
Зауважимо, що такий варіант заповнення зазначеного Реєстру виправдовується зручністю складання податкової декларації з ПДВ, адже оподатковувану частину вартості транспортного квитка слід уключити до ряд. 10.1 розд. II цієї декларації, тоді як суму збору на обов'язкове страхування від нещасних випадків на транспорті — до ряд. 11.1 того ж розділу декларації.
1.2. Страхування в готелі
Питання з віднесенням до «податкових» (донедавна — до валових) витрат страхових платежів, указаних у готельних рахунках, було й залишається неоднозначним. Проте за бажання його цілком можна вирішити на користь платника — наведемо деякі аргументи, що дозволяють дійти такого висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону про туризм страхування туристів (медичне та від нещасного випадку) є обов'язковим та забезпечується суб'єктами туристичної діяльності на підставі договорів зі страховиками. З визначень термінів «готель» і «готельні послуги», наведених у ст. 1, та з огляду на ст. 5 цього Закону, що визначає учасників відносин, які виникають при здійсненні турдіяльності, стає очевидним, що готелі як інші суб'єкти підприємницької діяльності, які надають послуги з тимчасового розміщення (проживання), вважаються суб'єктами туристичної діяльності.
Якщо при цьому врахувати, що туризм — це тимчасовий виїзд особи з місця проживання не лише в оздоровчих та пізнавальних, а й у професійно-ділових та інших цілях, а турист — особа, яка здійснює подорож у межах України або до іншої країни з не забороненою законом країни перебування метою на строк від 24 годин до одного року без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності та із зобов'язанням залишити країну або місце перебування в зазначений строк (див. ст. 1 Закону про туризм), то виходить, що відряджена особа, яка прибула до іншого населеного пункту та тимчасово проживає при цьому в готелі*, зважаючи на ч. 1 ст. 16 цього Закону не може уникнути необхідності застрахуватися як турист.
* Щоправда, не в будь-якому, а тільки в тому, що є суб’єктом туристичної діяльності. Прикладом готелів, що не належать до зазначених суб’єктів, є відомчі готелі, призначені для співробітників окремо взятого підприємства (декількох підприємств).
Далі, ч. 3 і 4 ст. 16 Закону про туризм установлено, що інформацію про умови обов'язкового страхування має бути доведено до відома туриста перед укладенням договору на туристичне обслуговування. Обов'язкове (медичне та від нещасного випадку) страхування здійснюється один раз на весь період туристичної подорожі. Готель, що є агентом страховика, здійснює вказаний вид страхування за весь період тимчасового розміщення туриста за його рахунок. Документом, що підтверджує статус застрахованої особи (страховим полісом), слід вважати готельний рахунок, в якому страховий платіж виділено окремим рядком.
Викладені вище правові норми, що поширюються у тому числі на відряджених працівників, які проживають в готелі, дозволяють провести певні аналогії між страхуванням туристів у готелі та страхуванням пасажирів на транспорті, про яке йшлося в попередньому розділі. І в тому, і в іншому випадку:
— особа, направлена у службове відрядження, придбаваючи як пасажир транспортний квиток або як турист — послугу з тимчасового розміщення, не має права ухилитися від відповідного виду страхування зважаючи на його обов'язковість;
— суб'єкт господарської діяльності, з яким відряджена особа вступає у договірні відносини (перевізник або готель), крім справляння плати за послуги, що ним надаються за профілем своєї діяльності, зобов'язаний також за договором доручення утримати страховий платіж, перерахувати його страховику, а застрахованій особі видати страховий поліс (транспортний квиток або готельний рахунок).
Головна ж відмінність між цими видами страхування полягає в тому, що, незважаючи на неминучість «готельного» страхування, його не можна назвати обов'язковим. Як відомо, вичерпний перелік обов'язкових видів страхування наведено у ст. 7 Закону про страхування, при цьому в ньому немає медичного страхування та страхування від нещасних випадків осіб, які проживають (туристів). Отже, такий вид страхування в розумінні Закону про страхування є добровільним.
Проте, оскільки витрати на страхування входять до вартості готельних послуг, вони безпосередньо пов'язані з відрядженням. Відповідно до ст. 121 КЗпП працівники мають право на відшкодування витрат та отримання інших компенсацій у зв'язку зі службовим відрядженням. Отже, підприємство зобов'язане відшкодувати відрядженому працівнику витрати на страхування, виділені в готельному рахунку (зрозуміло, за наявності документів в оригіналі, що підтверджують суму таких витрат), не розглядаючи при цьому таку компенсацію як додаткове благо працівника і не обкладаючи її податком на доходи фізичних осіб.
Водночас, оскільки про витрати на страхування в готелі та про їх відшкодування в Інструкції № 59 нічого не зазначено, то ті підприємства, на яких поширюється дія вказаної Інструкції або які застосовують її в добровільному порядку, компенсувати в аналогічний спосіб такі витрати своїм працівникам не мають права.
Що стосується віднесення страхових платежів, зазначених у готельному рахунку, до складу витрат платника податку, який направив свого працівника у відрядження, то його правомірність можна довести, спираючись на будь-який з пп. 140.1.7, 140.1.6 або п. 142.2 ПКУ.
Так, у першому з них — «відряджувальному» п.п 140.1.7 — зазначено про можливість уключення до «податкових» витрат витрат відряджених осіб на обов'язкове страхування. Хоча «готельне» страхування профільним Законом і не віднесено до обов'язкових видів страхування (імовірно — через недогляд законодавця), спеціальність цього підпункту щодо відряджувальних питань дає підстави вважати, що в ньому мається на увазі страхування, обов'язкове не взагалі, а саме у зв'язку з відрядженням працівника. У такому разі все стає на свої місця, оскільки медичне страхування та страхування від нещасних випадків є для відрядженого працівника обов'язковими.
Разом із тим не виключено, що офіційні органи наполягатимуть на «податковому» характері страхування в готелі тільки при відрядженнях за кордон (про це поговоримо в наступному розділі статті). Показовим у цьому плані є лист Мінфіну України від 18.05.2011 р. № 31-07250-03-21/12670 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 57, с. 6).
Другий варіант обґрунтування «податкововитратності» цих страхових платежів — використання положень «страхового» п.п. 140.1.6 ПКУ, відповідно до якого при визначенні об'єкта оподаткування враховуються будь-які витрати зі страхування життя, здоров'я або інших ризиків, пов'язаних з діяльністю фізичних осіб, які перебувають у трудових відносинах з платником податку, обов'язковість якого передбачена законодавством. Оскільки тут немає прямих вказівок на те, що обов'язковість того чи іншого виду страхування має визначатися виключно відповідно до Закону про страхування, вважаємо цілком можливим у цьому випадку скористатися Законом про туризм, згідно з яким, як уже підкреслювалося, «готельне» страхування туристів (медичне та від нещасного випадку) є обов'язковим.
Нарешті, третій варіант ґрунтується на нормах «зарплатного» п. 142.2 ПКУ, що дозволяє включати до складу витрат, зокрема, внески платника податку на обов'язкове страхування життя або здоров'я працівників у випадках, передбачених законодавством. Знову ж таки, вважаючи таким законодавчим актом Закон про туризм та враховуючи, що страхові платежі, виділені в готельному рахунку, сплачено працівником за рахунок роботодавця (або згодом відшкодовано останнім), можна наполягати на правомірності включення таких платежів до «податкових» витрат роботодавця.
Який із цих варіантів вибрати, платникам податків зрештою доведеться вирішувати самостійно. Ми лише додамо: якщо віддати перевагу третьому варіанту, то для відображення відповідних витрат у податковій звітності за II, II — III та II — IV квартали 2011 року слід було використати ряд. 06.5.29 «Обов’язкові виплати, а також компенсація вартості послуг, які надаються працівникам» Додатка IB, а у звітності за податкові періоди 2012 року — ряд. 06.4.28 (з тією ж назвою) цього додатка.
Якщо ж зупинитися на першому або другому варіантах, що базуються відповідно на нормах пп. 140.1.7 і 140.1.6 ПКУ, то «готельні» страхові платежі слід уключати до витрат за їх напрямами залежно від мети службового відрядження: або до собівартості, або до інших витрат (адміністративних чи витрат на збут).
Це означає, що у 2011 році страхові платежі, про які йдеться в цьому розділі, потрібно було навести у відповідних рядках додатків до декларації (ряд. 05.1.16 або 05.1.11 Додатка СВ, ряд. 06.2 2 або 06.2.9 Додатка АВ та ряд. 06.3.8 або 06.3.14 Додатка ВЗ) як витрати на відрядження або витрати на страхування. У 2012 році внаслідок скасування Додатків CВ, АВ* і ВЗ такі витрати відображатимуться безпосередньо в самій декларації в ряд. 05.1, 06.1 та 06.2.
* Якщо говорити точніше, то Додаток АВ до Податкової декларації з податку на прибуток, форму якої затверджено наказом Мінфіну від 28.09.2011 р. № 1213, усе ж залишився, але тепер він призначений абсолютно для інших цілей.
Що стосується ПДВ, то готельний рахунок, як і транспортний квиток, про який ішлося в попередньому розділі статті, згідно з п. 201.11 ПКУ є одним із документів, що надають право на формування податкового кредиту без податкової накладної (за умови, що в ньому зазначено загальну суму платежу, суму ПДВ та податковий номер продавця). Тому при відображенні готельного рахунка в розд. II Реєстру виданих та отриманих податкових накладних (нагадаємо, в кол. 5 «вид документа» спеціальною відміткою для нього є символи «ГР») слід ураховувати ті самі зауваження, що наведено вище щодо транспортного квитка.
2. Страхування при відрядженнях за кордон
Відповідно до передостаннього абзацу п.п. 140.1.7 ПКУ підприємство, що направило свого працівника або члена своїх керівних органів у відрядження за кордон, має право відобразити у складі витрат витрати на страхування життя або здоров'я відрядженої особи чи її цивільної відповідальності (у разі використання транспортних засобів), якщо згідно із законами країни відрядження або країн, територією яких здійснюється транзитний рух до країни відрядження, таке страхування є обов'язковим.
Серед перелічених у п. 7 розд. III Інструкції № 59 витрат, що понесені працівником у відрядженні за кордон та підлягають компенсації роботодавцем, названо, зокрема, витрати на:
— оплату вартості страхового полісу життя або здоров'я відрядженого працівника чи його цивільної відповідальності (у разі використання транспортного засобу при здійсненні відрядження) за наявності його оригіналу з відміткою про сплату страхового платежу, якщо згідно із законами держави, до якої відряджається працівник, або держав, територією яких здійснюється транзитний рух до вказаної держави, необхідно здійснити таке страхування;
— обов'язкове страхування та інші документально оформлені витрати, пов'язані з правилами в'їзду та перебування в місці відрядження (у тому числі будь-які збори та податки, що підлягають сплаті у зв'язку зі здійсненням таких витрат).
2.1. Медичне страхування та страхування від нещасного випадку
Для цілей застосування п.п. 140.1.7 ПКУ та Інструкції № 59 під обов'язковим страхуванням слід розуміти страхування, обумовлене правилами оформлення документів на виїзд у відрядження за кордон. Отже, якщо для отримання візи наявність медичної страховки є обов'язковою умовою, то витрати на її придбання підлягають компенсації працівнику та можуть бути включені до витрат, якщо, звісно, вони належно документально підтверджені. Якщо ж медична страховка для в'їзду до країни не потрібна, то працівник не має права на компенсацію понесених ним витрат на її оформлення, а підприємство відповідно на включення таких витрат до складу витрат. Для підтвердження обов'язковості медичної страховки роботодавцю слід мати перелік документів, які потрібні для оформлення дозволу на в'їзд (візи) до країни відрядження.
Умови компенсації зазначених витрат суб'єкти господарювання встановлюють у документі, що регулює порядок відрядження працівників за кордон. Водночас, якщо говорити про компенсацію витрат на страхування, понесених відрядженими за кордон строком до 60 календарних днів державними службовцями або працівниками підприємств, установ та організацій, що повністю або частково фінансуються за рахунок бюджетних коштів, то в цьому питанні слід орієнтуватися виключно на приписи п. 15 розд. III Інструкції № 59. Згідно з цим пунктом установлено вичерпний перелік страхових випадків, які визначаються у страховому полісі, — таким працівникам відшкодовується вартість страхового полісу (за наявності його оригіналу з відміткою про сплату страхового платежу), за яким передбачено відшкодування витрат на:
— надання швидкої та невідкладної (екстреної) медичної допомоги страхувальнику і придбання необхідних медикаментів;
— переміщення страхувальника на територію України для надання йому медичної допомоги;
— відправлення труни з тілом (урни з прахом) страхувальника до місця поховання на території України та інші пов'язані з цим витрати.
Якщо правилами в'їзду та перебування в державі, до якої відряджається страхувальник, установлено вимоги щодо розміру страхової суми, у договорі страхування визначається мінімальна страхова сума. При цьому строк дії договору страхування має відповідати строку відрядження.
Якщо в державі, до якої відряджається страхувальник, медична допомога надається іноземним громадянам безоплатно, вартість страхового полісу не відшкодовується. З інформацією про надання медичних послуг громадянам України за кордоном та про країни, при відрядженні до яких громадянам України надається невідкладна медична допомога на безоплатній основі, можна ознайомитися на офіційних сайтах Міністерства закордонних справ України (www.mfa.gov.ua) та Міністерства охорони здоров'я України (www.moz.gov.ua).
2.2. Цивільна відповідальність власників транспортних засобів
Щодо страхування цивільної відповідальності в разі використання транспортного засобу у відрядженні за кордон слід знати, що згідно зі ст. 16 Закону про страхування при виїзді зареєстрованого в Україні транспортного засобу на територію іншої держави — члена Міжнародної системи автострахування «Зелена картка», власник такого транспортного засобу зобов'язаний укласти договір обов'язкового страхування цивільної відповідальності власника (користувача) транспортного засобу перед третіми особами, дія якого поширюється на ці країни, та отримати від страхувальника — повного члена Моторного (транспортного) страхового бюро страховий сертифікат «Зелена картка» єдиного зразка, який прийнято в усіх країнах — членах цієї міжнародної системи страхування.
Список учасників міжнародної системи автострахування «Зелена картка» налічує понад 40 країн. Контроль за наявністю «Зеленої картки» при виїзді зареєстрованого в Україні транспортного засобу за кордон покладено постановою КМУ від 06.07.98 р. № 1024 на Адміністрацію Державної прикордонної служби. Отже, поліс страхування «Зелена картка» є формально обов'язковим і без нього до країн — учасниць цієї системи страхування виїхати не можна.
Таким чином, якщо відрядження здійснюється з використанням транспортного засобу до країн, що беруть участь у системі страхування «Зелена картка», підприємство зобов'язане придбати страховий поліс «Зелена картка». Його вартість потрапить до витрат*, але за умови, що такий транспортний засіб обліковується у складі основних засобів підприємства та використовується працівником (водієм) у закордонному відрядженні в службових цілях. На це звертають увагу працівники податкового відомства в консультації, опублікованій у журналі «Вісник податкової служби України», 2011, № 26, с. 11.
* Вище уже зазначалося, що залежно від мети відрядження страхові платежі слід ураховувати у зменшення об’єкта оподаткування за відповідними напрямами витрат — відносити на собівартість або включати до адміністративних витрат або витрат на збут.
А от розраховувати на те, що до «податкових» витрат буде віднесено витрати на страхування цивільної відповідальності за орендованим транспортом, а також у випадку, якщо власний транспорт виїжджає до країни, де наявність зазначеного страхового полісу не потрібна, не доводиться.
На завершення обговоримо питання про можливість включення до витрат підприємства, яке направляє своїх працівників у відрядження за кордон, вартості проїзду, проживання, страхування, оформлення віз, закордонного паспорта тощо зазначених працівників, якщо це підприємство звертається до посередника за сприянням щодо організації поїздки.
Відповідаючи на нього, слід мати на увазі, що взаємовідносини між підприємством та посередником у цьому випадку мають агентський характер (або відбуваються у межах договору доручення). Це означає, що всі витрати, понесені посередником (агентом, повіреним) з оформлення закордонних паспортів, дозволів на в'їзд (віз), полісів обов'язкового страхування та інших документів, пов'язаних з правилами в'їзду та перебування в місці відрядження, здійснюються від імені підприємства та за його рахунок. Отже, усі первинні документи, що підтверджують зазначені витрати, будуть у нього в наявності, що дозволить йому з повним правом урахувати такі витрати при визначенні об'єкта оподаткування. Крім того, не можна заперечувати можливості зменшити оподатковуваний прибуток ще й за рахунок винагороди за надання посередницьких послуг, що належить агенту (повіреному).
У зв'язку з цим для нас залишилася незрозумілою одна з консультацій в ЄБПЗ за кодом 110.07.14, де податківці дійшли протилежних висновків, переплутавши, щоправда, при цьому договір доручення з договором комісії. Упевнені, що дослухатися до неї не варто — якщо існує чіткий зв'язок перелічених вище витрат з господарською діяльністю підприємства в цілому та закордонним відрядженням зокрема, то перешкод для їх уключення до «податкових» витрат ми не бачимо.