13.02.2014

Підприємство, що фінансується за рахунок коштів ФТВП, сплачує «інвалідну санкцію»

Стаття

Підприємство, що фінансується за рахунок коштів ФТВП, сплачує «інвалідну» санкцію

Суть спору

У цій справі суть спору зводиться до такого: чи поширюється на підприємство, що фінансується за рахунок коштів ФТВП*, звільнення від сплати «інвалідних» санкцій, передбачене ч. 1 ст. 20 Закону № 875. А для того, щоб уявити «картину» спору більш повно, освіжимо в пам’яті деякі моменти.

* Тут і далі — Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

За загальним правилом, якщо підприємство не виконує «інвалідний» норматив, воно самостійно розраховує та сплачує до Фонду соціального захисту інвалідів (далі — Фонд інвалідів) АГС**. Виняток із цього правила передбачено ч. 1 ст. 20 Закону № 875 для підприємств, установ і організацій, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів (далі — бюджетники) (див. лист Фонду інвалідів від 05.03.07 р. № 1/5-208). Вони «інвалідні» санкції не сплачують.

** Тут і далі — адміністративно-господарські санкції.

Розглянемо позиції сторін та вирішення цієї справи судом.

Позиції сторін

На думку Фонду інвалідів, підприємство на загальних підставах зобов’язане розрахувати і сплатити АГС відповідно до ст. 20 Закону № 875. Адже воно за результатами звітного року не виконало норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів, установлений у ст. 19 Закону № 875.

Зі свого боку, підприємство вважає вимоги Фонду інвалідів незаконними. Аргументи: підприємство фінансується за рахунок коштів ФТВП. А отже, на нього має поширюватися звільнення від сплати АГС, прописане законодавцем у ч. 1 ст. 20 Закону № 875 для бюджетників (див. вище). За захистом своїх прав підприємство звернулося до ВСУ.

Вирішення справи судом

Розглянувши матеріали справи, ВСУ зазначив, що кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, не включаються до Державного бюджету на підставі ч. 2 ст. 19 Закону № 2240. Із цієї причини підприємство не можна вважати таким, яке повністю утримується за рахунок Держ­бюджету. Отже, звільнення від сплати АГС, що міститься в ч. 1 ст. 20 Закону № 875, на підприємство не поширюється.

У процесі судового розгляду було встановлено, що підприємство не виконало «інвалідний» норматив. Більше того, воно не вживало жодних заходів щодо недопущення цього порушення (зокрема, не подавало до центру зайнятості звіти за формою № 3-ПН про наявність у підприємства вакантних робочих місць, на які можуть бути працевлаштовані інваліди).

Ураховуючи наведене вище, ВСУ не підтримав підприємство, погодившись із законністю вимог Фонду інвалідів у частині стягнення з підприємства АГС за невиконання нормативу.

Думка редакції

Ми повністю підтримуємо висновки ВСУ. І вкотре хочемо звернути увагу підприємств, які стикаються з необхідністю працевлаштування інвалідів, на таке. Суди розглядають факт надання відомостей про наявність вільних робочих місць до центрів зайнятості як доказ того, що підприємством були виконані його зобов’язання з працевлаштування інвалідів, передбачені Законом № 875 (див. зокрема, постанови ВСУ від 26.06.2012 р. у справі № № 21-105а12 // «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 7, с. 39, від 25.06.2011 р. у справі № 21-56а11, ухвалу ВАСУ від 23.12.2010 р. у справі № К-29130/10, постанови ВАСУ від 21.04.2011 р. у справі № К-39678/10, від 21.04.2011 р. № К-38637/10). Так, суди у своїх рішеннях підкреслюють, що підприємство шляхом щомісячного подання до центру зайнятості звітності з інформацією про можливість працевлаштування відповідної кількості інвалідів виконує всі необхідні дії для виконання покладених на нього Законом № 875 обов’язків із працевлаштування інвалідів. Отже, на суб’єкта господарювання не можуть бути накладені санкції за те, що уповноваженими органами до нього не були направлені інваліди для працевлаштування.

Ми, зі свого боку, також неодноразово рекомендували роботодавцям не нехтувати поданням до центрів зайнятості інформації про попит на робочу силу (вакансії) (форма № 3-ПН затверджена наказом Мінсоцполітики України від 31.05.2013 р. № 316). Причому, якщо ви інформуєте центр зайнятості про можливість працевлаштування інваліда, то в п. 4 розд. II форми необхідно проставити відповідну відмітку в клітинці поряд зі словом «інваліди».

 

Лілія Ушакова, експерт з питань оплати праці

 

 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 20 червня 2011 року

(витяг)

Верховний Суд України <…> розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі — відділення Фонду, Фонд відповідно) до <…> (далі — Товариство) про стягнення адміністративно-господарських санкцій, встановив:

У червні 2009 року відділення Фонду звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути з Товариства <…> адміністративно-господарських санкцій та <…> пені за нестворення одного робочого місця для працевлаштування інвалідів у 2008 році. На обґрунтування вимог позивач послався на те, що Товариство на порушення вимог статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі — Закон № 875-XII) не виконало норматив робочих місць для інвалідів, а отже, відповідно до статті 20 цього Закону до нього мають бути застосовані адміністративно-господарські санкції.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2009 року, залишеною без змін ухвалами Харківського апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2010 року та Вищого адміністративного суду України від 30 вересня 2010 року, позов задоволено частково: стягнуто з Товариства на користь відділення Фонду <…> адміністративно-господарських санкцій та <…> пені; в частині задоволення позовних вимог відділення Фонду про стягнення судових витрат відмовлено.

Суд першої інстанції встановив, що Товариство у 2008 році всупереч вимогам статті 18 Закону № 875-XII не направляло до центру зайнятості звіти за формою № 3-ПН про наявність місць для працевлаштування інвалідів та не вчиняло інших дій з метою працевлаштування інвалідів. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідно до частини другої статті 19 Закону України від 18 січня 2001 року № 2240-III «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» (далі — Закон № 2240-III) кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, не включаються до Державного бюджету України, у зв’язку з чим Товариство не може вважатися організацією, яка повністю утримується за рахунок коштів державного чи місцевого бюджету, а тому норми статті 20 Закону № 875XII, які, на думку відповідача, звільняють його від сплати адміністративно-господарських санкцій, на Товариство не поширюються.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, Товариство просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції від 30 вересня 2010 року, а справу направити на новий розгляд до цього ж суду.

На обґрунтування зазначеного заявник додав ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 січня та 14 жовтня 2010 року, в яких, на його думку, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано одні й ті самі норми матеріального права.

Заява про перегляд оскаржуваного рішення Вищого адміністративного суду України не підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданих до заяви Товариства ухвалах касаційного суду по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано статті 19, 20 Закону № 875-XII.

В ухвалах, наданих на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України зазначив, зокрема, що відповідачі є неприбутковими організаціями, та дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідачів передбачених частиною першою статті 20 Закону № 875-XII адміністративно-господарських санкцій за нестворені місця для працевлаштування інвалідів.

Аналіз наведених судових рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що ним було неоднаково застосовано вказані норми права, при цьому у справі, що розглядається, — правильно.

За змістом статті 19 Закону № 875-XII для підприємств установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, — у кількості одного робочого місця.

У разі невиконання цього нормативу, підприємство щороку сплачує відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, що передбачено частиною першою статті 20 Закону № 875-XII. Водночас положення цієї частини не поширюються на підприємства, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

У справі, що розглядається, суди встановили, що Товариство частково фінансується за рахунок коштів Сумського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Частиною другою статті 19 Закону № 2240-III передбачено, що кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню та використовуються тільки за цільовим призначенням. У разі їх невикористання в поточному році вони переходять на наступний фінансовий рік.

Таким чином, Товариство не може вважатися організацією, яка повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, і зобов’язане сплачувати адміністративно-господарські санкції.

Оскільки при вирішенні спору касаційний суд правильно застосував норми матеріального права до встановлених у справі обставин, то у задоволенні заяви Товариства слід відмовити.

Згідно з частиною першою статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України постановив:

У задоволенні заяви Товариство відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

<…>