Щодо справляння екологічного податку

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

Щодо справляння екологічного податку

Лист від 01.07.2011 р. № 17870/7/15-0817

 

Починаючи з 1 січня 2011 року з набранням чинності Кодексом замість загальнодержавного збору за забруднення навколишнього природного середовища справляється екологічний податок (розділ VIII «Екологічний податок» Кодексу).

Для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством (пункт 44.1 статті 44 Кодексу). Правові засади регулювання, організації ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», із змінами та доповненнями.

Відповідно до пункту 240.1 статті 240 Кодексу

платниками екологічного податку є суб’єкти господарювання, юридичні особи, що не провадять господарську (підприємницьку) діяльність, бюджетні установи, громадські та інші підприємства, установи та організації, постійні представництва нерезидентів, уключаючи тих, які виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників, під час провадження діяльності яких на території нерезидентів або їх засновників, під час провадження діяльності яких на території України і в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони здійснюється, зокрема, розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах, крім розміщення окремих видів відходів як вторинної сировини (підпункт 240.1.3 пункту 240.1 статті 240 Кодексу).

При цьому в умовах пункту 240.5 статті 240 Кодексу не є платниками екологічного податку за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах суб’єкти господарювання, які мають ліцензію на збирання і заготівлю відходів як вторинної сировини, провадять статутну діяльність із збирання і заготівлі таких відходів, що розміщуються на власних територіях (об’єктах), та надають послуги у цій сфері.

Відповідно до підпункту 242.1.3 пункту 242.1 статті 242 Кодексу

об’єктом та базою обкладення податком є, зокрема, обсяги та види (класи) відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах протягом звітного кварталу, крім обсягів та видів (класів) окремих відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об’єктах) суб’єктів господарювання, які мають ліцензію на збирання і заготівлю окремих видів відходів як вторинної сировини і провадять статутну діяльність зі збирання і заготівлі таких відходів.

Статтею 246 Кодексу встановлено ставки податку за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах.

За податковими зобов’язаннями з екологічного податку, що виникли

з 1 січня 2011 року до 31 грудня 2012 року включно, ставки податку становлять 50 відсотків від ставок, передбачених, зокрема, статтею 246 Кодексу (пункт 2 підрозділу 5 розділу XX «Перехідні положення» Кодексу).

Пунктом 250.1 статті 250 Кодексу встановлено, що базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному кварталу.

Відповідно до пункту 250.2 статті 250 Кодексу платники податку складають податкові декларації за встановленою формою у порядку, передбаченому статтею 46 Кодексу, які протягом 40 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) кварталу, подають до органів державної податкової служби, та сплачують податок протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, зокрема за розміщення протягом звітного кварталу відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах — за місцем розміщення спеціально відведених для цього місць чи об’єктів.

Платники податку перераховують суми податку, що справляється за розміщення відходів, одним платіжним дорученням на рахунки, відкриті в територіальних органах Державного казначейства, які здійснюють розподіл цих коштів у співвідношенні, визначеному законом (пункт 250.5 статті 250 Кодексу), а саме Бюджетним кодексом України.

Зауважимо, що Законом України від 2 грудня 2010 року № 2756-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу України», який набрав чинності з 1 січня 2011 року, внесено зміни до законодавчих актів із питань природоохоронного законодавства та у сфері поводження з відходами в частині впорядкування і регулювання відносин у зв’язку із запровадженням екологічного податку, зокрема до Закону України від 25 червня 1991 року № 1264-XII «Про охорону навколишнього природного середовища», із змінами і доповненнями, та Закону України від 5 березня 1998 року № 187/98-ВР «Про відходи», із змінами і доповненнями.

Досліджуючи терміни, які наявні в підпункті 240.1.3 пункту 240.1 статті 240 Кодексу, зазначимо, що відповідно до статті 1 Закону України «Про відходи»:

—

відходи — це будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворилися у процесі виробництва чи споживання, а також товари (продукція), що повністю або частково втратили свої споживчі властивості і не мають подальшого використання за місцем їх утворення чи виявлення, і від них власник позбувається, має намір або повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення.

При практичному застосуванні терміна «розміщення відходів» в умовах розділу VIII «Екологічний податок» Кодексу слід ураховувати поняття

«розміщення відходів» — це зберігання (тимчасове розміщення до утилізації чи видалення) та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об’єктах (місцях розміщення відходів, сховищах, полігонах, комплексах, спорудах, ділянках надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами (підпункт 14.1.223 пункту 14.1 статті 14 Кодексу).

У зв’язку з цим обов’язком платника податку є обчислення, нарахування та сплата до бюджету екологічного податку, а також складання податкової звітності у разі наявності фактичних обсягів розміщення відходів, відповідно зберігання (тимчасового розміщення до утилізації чи видалення) протягом звітного кварталу, крім розміщення обсягів та видів (класів) окремих відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об’єктах) суб’єктів господарювання, які мають ліцензію на збирання і заготівлю окремих видів відходів як вторинної сировини і провадять статутну діяльність зі збирання і заготівлі таких відходів в умовах, визначених підпунктом 242.1.3 пункту 242.1 статті 242 Кодексу.

Тобто

починаючи з 1 січня 2011 року «Промінвестбанк» є суб’єктом та базою щоквартального оподаткування відходів (у т. ч. небезпечні відходи, побутові відходи, інші відходи, які утворилися у процесі діяльності та підлягають утилізації чи видаленню), що тимчасово розміщуються (зберігаються), у т. ч. на кінець звітного періоду (кварталу) на власній території підприємства (до їх передачі на утилізацію або розміщення іншому суб’єкту господарювання (комунальному або спеціалізованому підприємству тощо) у місця видалення відходів, у т. ч. у разі наявності укладених договорів на видалення та утилізацію відходів із суб’єктом господарювання (комунальним або спеціалізованим підприємством тощо)).

Відповідно до пункту 4 Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 року № 2034, із змінами і доповненнями (далі — Порядок № 2034),

первинний облік відходів здійснюється відповідно до типових форм первинної облікової документації (картки, журнали, анкети) з використанням технологічної, нормативно-технічної, планово-економічної, бухгалтерської та іншої документації.

Відомості для первинного обліку відходів, що заносяться до зазначених документів, обумовлюються системою показників, необхідних для заповнення форм державної статистичної звітності та ведення паспорта відходів.

Паспортизація відходів

передбачає складення і ведення паспортів відходів, паспортів місць видалення відходів, реєстрованих карт об’єктів утворення, оброблення та утилізації відходів відповідно до Державного класифікатора ДК 005-96 «Класифікатор відходів» (пункт 9 Порядку № 2034).

Починаючи з 1 січня 2009 року всім суб’єктам господарювання рекомендовано вести

первинний облік відходів за формою № 1-ВТ «Облік відходів та пакувальних матеріалів і тари». Ця форма та Інструкція щодо її заповнення затверджені наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 07.07.2008 р. № 342, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 09.09.2008 р. за № 824/15515 (далі — Інструкція № 342). Запровадження на підприємстві типової форми № 1-ВТ здійснюється за наказом керівника підприємства чи керівника відповідної служби підприємства (зразок такого наказу наведено в додатку до Інструкції № 342) (абзац другий п. 1.4 Інструкції № 342).

До цієї форми не включаються

дані про речовини (продукти, сполуки), що є готовою продукцією, яка підлягає подальшому використанню, напівфабрикати, призначені за технологією виробництва для подальшої переробки з метою одержання готової продукції, а також відходи, що надходять у водні об’єкти зі стічними водами та викидаються в атмосферне повітря (пункт 1.2 Інструкції № 342).

Інформація, наведена в типовій формі № 1-ВТ, може використовуватися для ведення державного обліку і паспортизації відходів, складання адміністративних даних, проведення контролю, експертизи проектів та об’єктів, підготовки технічної документації, реєстраційних карток для реєстрації місць утворення, перероблення та видалення відходів, проведення інвентаризації, затвердження лімітів і отримання дозволів на утворення і розміщення відходів, отримання ліцензій та дозволів на поводження з відходами і упаковкою, оперативного вирішення питань поводження з неякісною та небезпечною продукцією, ідентифікації та паспортизації потенційно транскордонних перевезень відходів тощо (абзац четвертий п. 1.4 Інструкції № 342).

Зауважимо, що трактування положень природоохоронного законодавства та у сфері поводження з відходами не належить до компетенції органів ДПС, а за їх роз’ясненням відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та Закону України «Про відходи» платникам екологічного податку слід звертатися безпосередньо до територіальних органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, а також до центрального органу виконавчої влади — Міністерства екології та природних ресурсів України.

Водночас консультації з порушених платником податку питань розміщено у категорії «300. Екологічний податок» сервісу «Єдина база податкових знань» на WEB-сайті ДПА України (www.sta.gov.ua).

 

Заступник голови комісії
з проведення реорганізації ДПА України,
заступник Голови ДПС України
С. Лекарь

 

КОМЕНТАР РЕДАКЦІЇ

ДПАУ ВВАЖАЄ, ЩО ЗА ВСІ ВИДИ ВІДХОДІВ ПОТРІБНО СПЛАЧУВАТИ ЕКОПОДАТОК

Питання про те, хто і в яких випадках є платником екологічного податку (далі — екоподаток), останнім часом набуло особливої актуальності.

Причиною цьому стали, насамперед,

листи ДПАУ від 06.05.2011 р. № 12789/7/15-0817 та від 17.05.2011 р. № 9126/6/15-0816, в яких наведена оновлена, досить фіскальна позиція податкового відомства щодо справляння екоподатку за розміщення відходів.

Так, у цих

листах податківці наполягають на необхідності сплати екоподатку за всі категорії відходів, у тому числі небезпечні, побутові та інші, що утворилися в процесі діяльності суб’єкта господарювання та зберігалися до моменту передачі спеціалізованій установі (незалежно від їх строку зберігання). Інакше кажучи, платником екоподатку фактично став будь-який суб’єкт господарювання, у тому числі й бюджетні установи, в діяльності яких утворюються відходи.

У

листі, що коментується, ДПАУ продовжує наполягати на своїй фіскальній позиції щодо сплати екоподатку.

Зауважимо, що головним аргументом податківців є широке трактування терміна «розміщення відходів», який наведено в

п.п. 14.1.223 ПКУ, де зазначено: розміщення відходів — це зберігання (тимчасове розміщення до утилізації чи видалення) та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об’єктах (місцях розміщення відходів, сховищах, полігонах, комплексах, спорудах, ділянках надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами. А отже, податківці вважають, що зберігання відходів з моменту їх утворення до моменту передання спеціальній установі, яка їх утилізуватиме чи видалятиме (вивозитиме), є тимчасовим розміщенням відходів та підпадає під термін «розміщення відходів», тому суб’єкти господарювання, які здійснюють таке тимчасове розміщення, є платниками екоподатку. Причому вимоги про сплату екоподатку ніяк не пов’язані з наявністю чи відсутністю в суб’єкта господарювання відповідних договорів на видалення та утилізацію відходів зі спеціалізованою організацією.

Разом із цим варто зауважити, що практично аналогічне визначення терміна «розміщення відходів» містилося у

ст. 1 Закону України «Про відходи» від 05.03.98 р. № 187/98-ВР і до 01.01.2011 р., проте воно не надавало підстав для таких фіскальних висновків.

При детальнішому вивченні зазначеного

Закону стає цілком очевидним, що діяльність звичайних суб’єктів господарювання, у тому числі й бюджетних установ, здебільшого призводить лише до утворення відходів. І тому трактування норм ПКУ, запропоноване ДПАУ у своїх листах, перекручує саму сутність екоподатку за розміщення відходів, оскільки у своїх висновках податківці фактично перетворили екоподаток за розміщення відходів на екоподаток за утворення відходів.

Також слід зазначити, що такі дії, як збирання, перевезення, зберігання, обробка, утилізація, видалення, знешкодження та захоронення відходів, належать до

спеціалізованих видів діяльності у сфері поводження з відходами. Тому сам факт утворення відходів та перебування їх на території бюджетної установи не має спричинювати виникнення податкових зобов’язань. Платниками екоподатку за розміщення відходів повинні бути виключно ті суб’єкти, чия діяльність спеціально спрямована на розміщення відходів у відведених для цього місцях, на які отримано спеціальні дозволи.

Крім того, у

листі, що коментується, ДПАУ наводить рекомендації щодо ведення первинного обліку відходів за допомогою типової форми № 1-ВТ «Облік відходів та пакувальних матеріалів і тари», інструкцію щодо заповнення якої затверджено наказом Мінприроди України від 07.07.2008 р. № 342. Ця типова форма обов’язкова до застосування ще з 1 січня 2009 року, причому всіма юридичними особами (підприємствами, установами, організаціями) усіх форм власності, видів економічної діяльності та організаційно-правових форм господарювання, а також фізособами — підприємцями, у процесі діяльності яких утворюються відходи та використовуються пакувальні матеріали і тара. Отже, податківці фактично прирівняли облік побутових відходів до обліку промислових (виробничих) відходів, що, погодьтеся, зовсім не те саме як за ступенем екологічної небезпеки, так і за обсягами утворення. Звісно, сьогодні в ситуації, що склалася, бюджетним установам досить складно протистояти податківцям. Залишається лише сподіватися, що історія з екоподатком на всі види відходів, у тому числі на будь-яке побутове сміття, що утворилося в діяльності установ, повторить долю декларації з ПДФО, і ДПАУ все ж перегляне свою позицію.

На завершення особливу увагу хотілося б звернути на бюджетні установи, які використовують автономні системи опалення (котли) для опалення приміщень. Такі установи є платниками екоподатку.

Це пов’язане з тим, що згідно з

п.п. 242.1.1 ПКУ об’єктом і базою оподаткування є обсяги та види забруднюючих речовин, що викидаються в атмосферне повітря стаціонарними джерелами. До стаціонарних джерел забруднення належать підприємство, цех, агрегат, установка чи інший нерухомий об’єкт, що зберігає свої просторові координати протягом певного часу та здійснює викиди забруднюючих речовин в атмосферу та/або скиди забруднюючих речовин у водні об’єкти.

Із цього визначення випливає, що бюджетні установи, які використовують автономні системи опалення для обігріву приміщення, фактично застосовують у своїй діяльності стаціонарне джерело забруднення, а отже, вони

є платниками екоподатку.