Спочатку наголосимо: працівник не може відмовитись від службового відрядження, адже для нього це є службовим дорученням за наказом (розпорядженням) керівника поза місцем його постійної роботи. Тобто службове відрядження — це форма виконання працівником своїх трудових обов’язків, а не їх окремий вид, який треба прописувати у трудовому договорі.
Такий висновок випливає із визначення терміна «службове відрядження», який прописано у наказі Мінфіну від 13.03.98 р. № 59 «Про затвердження Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон».
Винятком є лише особи, які зазначені у:
— ст. 176 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) (заборона залучати до відрядження вагітних жінок та жінок, що мають дітей до 3 років);
— ст. 177 КЗпП (жінки, що мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть направлятись у відрядження без їх згоди).
Інших умов чинне законодавство не містить.
Натомість, якщо службове доручення, для виконання якого працівника направляють у відрядження, дійсно не входить в коло його трудових обов’язків, він може відмовитись від такого відрядження, посилаючись на ст. 31 КЗпП.
Нагадуємо цю норму: власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором.