Темы статей
Выбрать темы

Як спілкуватись із демобілізованим працівником

Зімовін Олексій, практикуючий психолог (e-mail: а.zimovin@id.factor.ua)
«Я мечтаю вернуться с войны…» — співав Ігор Тальков. Але одна справа повернутися фізично і зовсім інша — душевно. У психіці кожного, хто повернувся, війна все ще триває. Чи повинен роботодавець допомагати такому співробітнику? Запитання етичне, і відповісти на нього можете тільки ви. Чи може роботодавець допомогти? Однозначно, може. Ідеться не про професійну допомогу, цим повинні займатися психологи та чиновники, які її організують. Мова про просте людське спілкування: тепле, таке, що підтримує та приймає.

Що з ним

Не так давно на сторінках цього видання ми з вами говорили про стрес: про те, що це і як з ним боротися. Пригадайте: стрес — це напруга, що виникає, коли людина стикається з труднощами. Так от, те, що переживає військовослужбовець, — це теж стрес, тільки дуже сильний. Його називають травмуючим, оскільки він завдає психіці шкоди і викликає в ній певні зміни.

Звичайно, найсерйознішим моментом тут стає необхідність убити іншу людину, нехай і ворога. Військовому доведеться зіткнутися з важким, всеохоплюючим, а тому часто неусвідомлюваним відчуттям провини. Якщо покопатися у внутрішніх механізмах виникнення такого переживання, то вони досить прості. Людина схильна ідентифікуватися, ототожнюватися з іншими, і вбивство іншої людини означає символічне вбивство самого себе. Це неймовірно складне і глибоке переживання.

Те саме стосується і смерті бойового товариша. Як часто доводиться чути: «Це я винен у його смерті! Недогледів, не вберіг…». Навіть якщо боєць усвідомлює відсутність своєї вини, йому доведеться зіткнутися з переживанням горя, пов’язаним зі втратою побратимів.

Але не варто забувати і про те, що сама по собі участь у бойових діях вимагає максимальної мобілізації всіх психічних та тілесних ресурсів. Це час, коли всі відчуття загострюються, військовослужбовець дивиться уважніше, чує чіткіше, діє рішучіше. Йому доводиться виносити холод, мало спати, багато діяти тощо.

Звичний мирний спосіб життя докорінно відрізняється від військового.

Щоб ефективно функціонувати у військових умовах, людині доводиться перебудовуватися, змінюватися, адаптуватися. І коли вона повертається додому, це налаштування ще деякий час зберігатиметься, а потім піде зворотний процес — адаптації до мирного життя. У когось він буде швидшим і простішим, у когось затяжним і складним. Скільки разів ще доведеться прокинутися бійцю посеред ночі у своїй квартирі від кошмарів, що наснилися йому, які зовсім нещодавно були реальністю, скільки разів побачить він обличчя загиблих товаришів уві сні, скільки разів пригадає те пекло, в якому йому довелося побувати. Важливо розуміти, що забути це неможливо, людина не стане такою, якою була до війни, адже їй довелося пережити все це. А ось адаптуватися до мирного життя вона, звичайно, може.

Ще одне стійке та складне переживання, з яким стикається багато військових, які повернулися, — це переживання того, що я не на своєму місці: як можна спокійно жити і спокійно працювати, спокійно ростити дітей, коли там відбувається таке?! Саме тому деякі демобілізовані прагнуть знову повернутися туди, на війну. Просто тому, що розучилися жити «на гражданці».

Страх — відчуття, якого бійці «не відають», але воно є. У тому сенсі, що в нормі страх з’являється в будь-якій ситуації, що загрожує існуванню, цілісності та здоров’ю організму. І суто фізіологічно, спонтанно це відчуття, звичайно ж, виникає і в умовах бойових дій. Але переживати його не можна! Боєць забороняє собі це переживання, як і багато інших, про які ми писали вище. Доки тіло друга не винесене з поля бою, доки операція не закінчена, горювати не можна! Доки я сам у небезпеці — про вину не може бути й мови! Це відкладання емоцій і почуттів на потім служить виживанню бійця в тяжких умовах життя, але воно ж виступає і провідним чинником травматизації психіки. Якщо вираження сильного, негативного почуття відкладається надовго, то воно все одно шукає виходу, породжує певні психічні розлади або тілесні захворювання.

Виражене почуття — відпускає, невиражене — шкодить.

Це положення допоможе нам, коли ми обговорюватимемо принципи спілкування з демобілізованим.

Ще одне відчуття, яке стає особливо сильним у військових умовах, — це злість. І це нормально! Без злості бій неможливий. Інша розмова, що ця злість зберігається у військового ще деякий час навіть після того, як він повернувся додому. Унаслідок того, що на будь-яку адаптацію і перебудову психіки потрібний час.

Є й ще дещо — відчуття безпорадності та безсилля, з яким може зіткнутися боєць. Але про нього зовсім не можна говорити, навіть думки такої бути не повинно у військових умовах. Там не до безсилля та відчаю, потрібно діяти, від дій залежить твоє власне життя та життя інших людей.

Отже, травмуючий стрес виявляється в низці складних і глибоких негативних переживань, він змінює всю структуру психіки, визначає особливу поведінку. Щоб людина вийшла з цього «бойового режиму», щоб вона повернулася з війни не тільки фізично, а й душевно, потрібен час, їй потрібно дозволити собі пережити весь відкладений, накопичений біль. Для цього необхідна суспільна підтримка і прийняття. Останніх, на жаль, не вистачає.

Якщо в розвинених країнах існують спеціальні програми з реабілітації та адаптації учасників бойових дій, то у нас в Україні з цим поки що туго. Існують, звичайно, волонтери-психологи, просто приватні спеціалісти… але поки що немає державної програми. Демобілізовані одразу з армії потрапляють додому і на роботу, а це означає, що немає жодного проміжного етапу: там була війна, а тут мир — клац і все.

Людині потрібно перебудуватися, але зробити це нелегко!

Тож кожна людина, яка побувала на війні, відчуває дистрес — негативний, травмуючий стрес. Щоб впоратися з ним, їй потрібна підтримка, турбота і прийняття оточуючих. Про те, як їх надавати, ми поговоримо далі. Зазначимо тільки, що дистрес, пов’язаний з військовими операціями, може з’являтися не тільки в безпосередніх учасників бойових дій, а й у свідків цих дій, навіть якщо вони лише уважно стежили за ними по телевізору, співпереживаючи солдатам. Зрозуміло, що такі негативні стани виникають і в тих дружин, матерів, які чекають солдатів удома.

Стресовий розлад

Якщо людина не може пережити свої відчуття навіть після того, як повернулася додому, якщо вона не отримує підтримки та співпереживання, у неї розвивається посттравматичний стресовий розлад, який вимагає допомоги спеціаліста, хоча б невропатолога. Якщо ви помітили або виявили в бесіді нижчеописані симптоми, порекомендуйте самому працівнику (якщо він неагресивний) або його родичам звернутися за допомогою до спеціаліста. Але будьте дуже делікатні та обережні. Урешті-решт, турбота про психічне здоров’я — це індивідуальна справа кожного.

Посттравматичний стресовий розлад (далі — ПТСР) — свого часу «в’єтнамський синдром», потім «афганський», «чорнобильський», ось, мабуть настав час для «українського» — тривала реакція на стресову подію катастрофічного або загрозливого характеру. Війна під таку подію, звичайно, підпадає.

ПТСР виникає як неуспішний спосіб переживання психотравмуючої події.

Якщо в нормі після виходу з ситуації загрозливого характеру людина здатна поєднувати думки, спогади та відчуття, пов’язані з цією подією, то при ПТСР між ними виникає певне розділення. Це означає, що людина не може пережити емоційно те, що з нею сталося, і воно продовжує зберігатися в її психіці, виявляючись у певних симптомах.

Тож які симптоми ПТСР може помітити сторонній спостерігач? Звичайно, занепокоєння викликають і окремі прояви, але власне ПТСР можна запідозрити, якщо є сукупність ознак.

— Відчуття недовіри. Демобілізовані переживають свою відокремленість від інших людей і від світу. Адже у нас немає того досвіду, який, на жаль, отримали вони, а отже, ми не зможемо зрозуміти й розділити його. Той, хто повернувся з війни, може замикатися в собі та обмежувати спілкування.

— Труднощі із зосередженням уваги, порушення пам’яті. Демобілізований не може зосередитися на роботі або якійсь дії, неуважний. Коли говорять про порушення пам’яті, пов’язані з ПТСР, то зазвичай мають на увазі, що людина не може пригадати важливих моментів травмуючої події, але ПТСР може викликати і забування актуальних відомостей, які легко помітити. Наприклад, ви попросили зробити щось, а демобілізований забув про це. Ви повинні розуміти, що це не прояв його ліні чи вередливості, а результат посттравматичного розладу.

— Підвищена пильність, контроль. Цей симптом безпосередньо пов’язаний з військовими умовами. Людина вдивляється і прислухається. Наприклад, демобілізований іде коридором, але перш ніж звернути вбік, притискається до стіни й обережно визирає, визначаючи, чи немає там нападника чи іншої загрози.

— Дивна реакція. Коли хтось підходить із-за спини, демобілізований різко розвертається і стає в бойову стійку. Гуркіт чи удар на вулиці викликає сильний переляк, і людина лягає на підлогу. Усі ці реакції знову ж таки служили бійцю вірою і правдою, доки він був в армії. Зараз вони не відповідають умовам його життя і тому легко помітні для стороннього спостерігача.

— Спалахи люті, прояв агресії. Демобілізований може бути дуже дратівливим, прагнути вирішувати навіть незначні конфлікти із застосуванням сили.

— Втрата інтересу до життя, апатія. Ніщо не радує, не захоплює та не надихає. Світ байдужий і відверто поганий.

— Безсоння. Співробітник, який не виспався, дуже помітний на своєму робочому місці.

— Зловживання шкідливими речовинами. Загальмованість від заспокійливих препаратів, алкогольне сп’яніння тощо. Намагаючись «забити» свої переживання, працівник, який повернувся, може намагатися зробити це за допомогою алкоголю. Поява його на робочому місці в стані алкогольного сп’яніння в такій ситуації не стільки привід для догани чи звільнення, скільки показник того, що йому необхідно звернутися за допомогою до фахівця.

Характерною особливістю ПТСР є те, що він може виникнути не одразу, а через якийсь час після психотравмуючої події. Часто це 1 — 2 місяці, але буває й так, що ПТСР виникає через багато років. У цьому підступність такого розладу, тож до демобілізованих працівників кадровику і безпосередньому керівнику потрібно бути уважними постійно. Але найчастіше клініцисти ставлять діагноз ПТСР, якщо цей стан виник через якийсь час після психотравмуючої події та не проходить протягом місяця.

Ще раз повторимо: якщо ви помітили прояви ПТСР у співробітника, порекомендуйте йому самому або його родичам звернутися до спеціаліста.

Мова, звичайно, не про лікування родичів, хоча нерідко воно необхідне і їм. Йдеться про те, що інколи говорити з самим демобілізованим на цю тему марно, або навіть травматично для нього (він може подумати, що ви вважаєте його ненормальними, а це для перебігу ПТСР тільки гірше), або ви можете зіткнутися з сильною агресією, і тоді краще улагодити це питання з його родичами, які можуть на нього вплинути.

Що робити

Прийшов час поговорити про те, що конкретно ви можете зробити для демобілізованого співробітника і як поводитися з ним оптимальним чином.

Перший і найважливіший принцип — зрозумійте, що перед вами вже не той самий Вася, який був до війни. Це інша людина, він змінився, але його потрібно прийняти таким, яким він є. Часто працівники, які були веселунами і жартівниками в довоєнний час, повертаються звідти похмурими, тихі стають агресивними, товариські замовкають, рішучі тривожаться тощо.

Не вимагайте від свого нового старого працівника звичної поведінки. Не ображайтеся і не зліться, якщо він став менше вам довіряти або майже не розмовляє. Запасіться терпінням і повагою до цієї людини.

З першого принципу випливає другий — не розглядайте реакції, дії чи відчуття того, хто повернувся з війни, як ненормальні. Так, він пережив досвід, який ми не переживали і не дай нам Бог його пережити, але необхідно зрозуміти: те, що з ним зараз відбувається, усі ці зміни і складні відчуття, — це нормальні наслідки тих подій, з якими йому довелося зіткнутися. І окремі болючі переживання, і безсоння, і дратівливість, і відчуття провини, і страх, і навіть цілісний ПТСР — усе це нормальний спосіб пережити психотравмуючу подію. ПТСР болючіший для самого демобілізованого, але суспільство і його представники, у тому числі роботодавці та колективи, повинні підтримувати демобілізованих в їх нормальності. На жаль, нерідко суспільство схильне до інших реакцій, людину починають «таврувати», звинувачувати в ненормальності. Це тільки підсилює її і без того важкий психічний стан.

Наступний принцип — співпереживання та підтримка.

Будьте готові вислухати та підтримати того, хто повернувся.

Поважайте те, як мислить і переживає ситуацію демобілізований, навіть якщо у вас є якісь інші думки та оцінки з цього приводу. Подякуйте йому за те, що він зробив. Йому важливо розуміти, що він захищав нашу країну і кожного з нас окремо.

Співпереживати і підтримувати не означає випитувати або провокувати на розмову. Краще взагалі менше запитувати, адже демобілізованому дуже важко згадувати і переказувати те, що сталося. Але якщо він хоче вам щось розповісти, просто вислухайте його, не перебиваючи. Використовуйте активне слухання, про яке ми говорили у статті, присвяченій комунікації (див. спецвипуск «Кадровик-бюджетник» // «ОП», № 2 / 1 (158)): будьте зосереджені, показуйте, що ви чуєте (угукайте, кивайте головою, повторюйте останні слова), використовуйте парафраз — передавайте своїми словами те, що почули.

Коли демобілізований розповідає вам про свої переживання або навіть прості повсякденні турботи, відбувається його поступова адаптація до мирного життя, завдяки цій простій розповіді він повертається в сьогодення і позбавляється від накопиченої напруги. Пригадайте, вище ми говорили про те, що висловлені почуття відпускають. Але справа не тільки в тому, що демобілізованому потрібно комусь виговоритися, завдяки вашій увазі він долає недовіру та відчуженість, він повертається в суспільство, відчуває, що ви його не відкидаєте, відчуває приналежність.

У жодному разі не намагайтеся залагодити переживання такої людини. Звичайно, велика спокуса для того, хто підтримує, сказати, що все буде добре, що все налагодиться, що, ось побачиш, усе буде, як раніше, ти маєш бути мужнім і зібраним заради дітей, не розкисай тощо. Але саме так робити не можна! Усе, що ви можете робити, повторимося, і це буде найкращою підтримкою, слухати, повертати почуте, ділитися власними відчуттями, проявляти вдячність.

Наступний принцип — створення безпеки. Створіть для демобілізованого якомога комфортніші та стабільні умови праці, постарайтеся скоротити кількість робочих стресів, що в нього виникають, хоча б на якийсь час.

З ним тісно пов’язаний — принцип уключення в буденне життя. Нехай робочий день демобілізованого працівника буде насичений простими, рутинними діями. Створення безпеки не передбачає здування порошинок, навпаки демобілізованому потрібно постійно щось робити. Інша розмова, що ці дії не мають дуже напружувати. Найкращий варіант, коли демобілізований має певний графік дня і в кожній частині дня здійснює якусь дію. Корисні дії, що вимагають фізичної активності, оскільки фізична праця дозволяє скинути напругу. Але це зовсім не означає, що якщо ваш працівник обіймає посаду, на якій потрібно працювати головою і йому це подобається, то його потрібно зробити кур’єром. Просто подбайте про те, щоб його робочий день був більш структурованим, і перекиньте наразі термінові проекти на інших співробітників.

Людині, яка зіткнулася з безпорадністю і знеособленістю в армійському строю, корисно відчувати себе суб’єктом, тобто тим, хто управляє своїм власним життям, приймає рішення. Тому радьтеся з демобілізованим про те, як краще організувати його робочий день, за які завдання йому б хотілося взятися, запитуйте в нього поради в тих професійних питаннях, на яких він знається. Таким чином, ви також підтримаєте його, він відчуватиме свою значущість і цінність не тільки для організації, але для мирного суспільства в цілому. Давайте демобілізованому працівникові можливість обирати. Цю найважливішу людську здатність пригнічували багато місяців. Адже військовослужбовець позбавлений навіть таких звичних кожному з нас виборів, як вибір одягу, їжі, часу сну і відпочинку тощо.

Наступний принцип, один з останніх, але при цьому й один з найважливіших, стосується агресії. Як ви пам’ятаєте, демобілізований співробітник може бути дуже агресивним. Ви не повинні реагувати на його спалахи гостро, вступати з ним у суперечку, лаятися, але й відгороджуватися від нього не потрібно.

Згладжуйте агресію.

Немає такої суперечки та конфлікту, який вам було б тут необхідно підтримувати. Як правило, аби така людина заспокоїлася, досить просто з нею погодитися. Якщо демобілізований працівник чогось хоче, запитайте, чого він хоче. Якщо у вас зараз немає часу, ввічливо поясніть йому, що ви готові й хочете його вислухати, тільки в інший час. Ви повинні розуміти, що ця злість не на вас і підтримувати її немає сенсу. Ви тільки випадково попали під роздачу. Два головні правила: не відповідати злістю на злість і не уникати контакту.

І нарешті, останній принцип — піклуйтеся про себе. Нерідко ми, фахівці, які працюють з людьми, настільки співпереживаємо їм, стикаючись з їх складними відчуттями та емоціями, що самі вигоряємо та відчуваємо на собі дію руйнівного стресу. Звичайно, те, що сталося з нашим демобілізованим працівником жахливо, але потрібно вміти виходити з його переживань і жити своїм життям. Радійте сонцю й небу, прогулянкам, роботі, своїм близьким людям, книгам і музиці, простим та повсякденним дрібницям!

App
Скачайте наше мобильное приложение Factor

© Factor.Media, 1995 -
Все права защищены

Использование материалов без согласования с редакцией запрещено

Ознакомиться с договором-офертой

Присоединяйтесь
Адрес
г. Харьков, 61002, ул. Сумская, 106а
Мы принимаем
ic-privat ic-visa ic-visa

Мы используем cookie-файлы, чтобы сделать сайт максимально удобным для вас и анализировать использование наших продуктов и услуг, чтобы увеличить качество рекламных и маркетинговых активностей. Узнать больше о том, как мы используем эти файлы можно здесь.

Спасибо, что читаете нас Войдите и читайте дальше