Претензії контролерів у «сільгосппослуговому» питанні зазвичай пов’язані зі статусом отримувачів. У консультації ДФСУ (підкатегорія 101.24 БЗ) зроблено такий висновок. Обсяги постачання послуг, наданих іншим суб’єктам господарювання, які не належать до сільгосптоваровиробників та/або, які не є фізичними особами, суб’єкт спецрежиму відображає у декларації з ПДВ за розрахунками з бюджетом.
Такий висновок ґрунтується на нормах п.п. «в» п.п. 209.15.2 ПКУ і приводить у кінцевому рахунку до загальної декларації. Дивіться, що виходить: надання послуг з використанням сільгосптехніки, крім надання її у фінансову оренду (лізинг), НЕ сільгосптоваровиробникам (юрособам) та/або НЕ фізособам, → НЕ сільгоспдіяльність, а звідси → НЕ спецрежим → НЕ спецдекларація.
Але позиція податківців не безперечна. Справа в тому, що під поняття сільгосптоваровиробника податківці притягують поняття сільгосппідприємства за п. 209.6 ПКУ. Як ми розуміємо, це вимушено, оскільки надане п.п. 14.1.235 ПКУ поняття сільгосптоваровиробника для гл. 1 розд. XIV ПКУ. Тобто лише для цілей оподаткування за єдиним податком (ЄП).
Наслідком такої підміни, на жаль, є звуження сфери спецрежиму. Виходить, що юридичні особи — отримувачі послуг, мають відповідати усім критеріям визнання їх сільгосппідприємствами. У тому числі і дотримання ними так званої сільгоспчастки не менше 75 %, причому визначеної за ПДВ, а не ЄП-правилами (вони, як відомо, різні).
Позиція податківців, на нашу думку, небеззаперечна, утім з нею важко боротись. Безпечніше заручитись підтверджуючими документами від отримувачів сільгосппослуг.