Нерідко порушується питання про можливі наслідки атестації педагогічних працівників, які протягом останніх п’яти років не пройшли курси підвищення кваліфікації. При цьому час від часу висловлюється думка, що особа, яка останні п’ять років не підвищувала кваліфікацію у встановленому законом порядку, навіть у разі належного виконання нею професійних обов’язків, не може бути визнана такою, що відповідає займаній посаді. Як правило, посилаються на п. 3.16 Типового положення про атестацію педагогічних працівників, затвердженого наказом МОН від 06.10.2010 р. № 930 (далі — Типове положення), яким передбачено, що педагогічний працівник визнається таким, що відповідає займаній посаді, якщо він має освіту, що відповідає вимогам, визначеним нормативно-правовими актами у галузі освіти; виконує посадові обов’язки у повному обсязі та пройшов підвищення кваліфікації.
Втім таке довільне трактування не випливає зі змісту норм Типового положення й навіть суперечить принциповим засадам законодавства про освіту та працю.
Відповідно до положень ст. 55 Закону України «Про освіту» від 23.05.91 р. № 1060-XII (далі — Закон № 1060) підвищення кваліфікації, перепідготовка є правом педагогічних працівників, які можуть вільно вибирати зміст, форму навчання, навчальні заклади, установи та організації, що здійснюють підвищення кваліфікації і перепідготовку. Водночас ст. 56 Закону № 1060 на педпрацівників покладено обов’язок постійно підвищувати професійний рівень та педагогічну майстерність. Статтею 57 Закону № 1060 держава гарантує підвищення кваліфікації не рідше одного разу на п’ять років. Тобто Закон № 1060 визначає післядипломне навчання вчителів та інших педагогічних працівників як їх неодмінне професійне право та важливий елемент вдосконалення фахової підготовки, спрямований на підвищення якості навчання.
Разом з тим трапляються випадки, коли вчителі з тих чи інших причин відмовляються від направлення на навчання в заклади післядипломної освіти або підвищення ними кваліфікації своєчасно не відбулося через недбале виконання обов’язків службовими особами навчальних закладів, де вони працюють, або місцевих органів управління освітою.
Взятий окремо, як самостійна умова, факт непроходження у встановлені строки курсів підвищення кваліфікації не може бути підставою для визнання педагогічного працівника таким, що не відповідає займаній посаді, але може розглядатися у сукупності з іншими обставинами як підґрунтя для ухвалення такого рішення атестаційною комісією. Тобто як додаткова підстава у купі з іншими, які переконливо свідчать про неналежне виконання працівником професійних обов’язків.
При цьому у кожному такому випадку атестаційна комісія має скрупульозно з’ясовувати причини непроходження встановленої процедури підвищення кваліфікації, зокрема, чи є у цьому вина працівника або такі заходи вчасно не організовано органами управління освітою чи адміністрацією навчального закладу.
Крім того, слід враховувати, чи не було інших обставин, приміром особистих або сімейних, які об’єктивно чинили перешкоди для того, щоб працівник міг пройти курси, особливо коли таке навчання пов’язано із виїздом у тривале відрядження. Поважними причинами, які можуть перешкоджати працівнику виїхати у відрядження для навчання в інституті післядипломної освіти, можуть бути наявність у нього малолітніх дітей або інших осіб, які потребують догляду тощо. До того ж слід пам’ятати, що ст. 176 та 177 КЗпП встановлена заборона направлення у відрядження вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років, а також обмеження щодо направлення у відрядження жінок, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів.
Враховуючи надані педагогічним працівникам гарантії на вільний вибір змісту, програм і форм навчання та навчальних установ для підвищення кваліфікації, органам управління освітою спільно з інститутами післядипломної педагогічної освіти для результативної та ефективної організації цього важливого процесу слід більш широко застосовувати зручні для педагогічних працівників форми післядипломної освіти, зокрема, очно-дистанційні, дистанційні, варіативні та інші форми навчання, які б органічно взаємоузгоджувалися з процедурою атестації педагогічних працівників; практикувати виїзні лекції, семінари для вчителів, які працюють у віддалених районах; впроваджувати у ці процеси мультимедійні та комп’ютерні технології. До речі, такі форми організації післядипломної освіти вже застосовуються в деяких регіонах.
Важливо! Навіть коли підвищення кваліфікації не відбулося з вини працівника, який відмовився поїхати на курси підвищення кваліфікації, це не є підставою для визнання його таким, що не відповідає займаній посаді. Для прийняття такого рішення мають бути виявлені систематичні, серйозні недоліки у організації його роботи, які ставлять під сумнів професійну придатність працівника.
Хіба можна вважати правильним рішення атестаційної комісії, котрим вчитель, який належним чином виконує професійні обов’язки, визнається таким, що не відповідає займаній посаді лише тому, що протягом останніх п’яти років не навчався на курсах підвищення кваліфікації.
Окремо слід сказати про випадки, коли педагогічний працівник без будь-яких поважних причин протягом тривалого часу відмовляється від навчання у закладах післядипломної освіти. Такі інциденти слід вирішувати шляхом переконання, адміністративного та товариського впливу керівників та педагогічного колективу навчального закладу, а за наявності підстав — шляхом застосування дисциплінарного впливу до порушника. Злісне ухилення від проходження курсів підвищення кваліфікації за певних умов може стати підставою для належним чином мотивованої відмови у присвоєнні особі чергової кваліфікаційної категорії або педагогічного звання.
У наш час необхідність систематичного та ефективного підвищення освітянами фахової кваліфікації обумовлена організаційними змінами у роботі навчальних закладів, суттєвому оновленні змісту освітніх програм, введенням нових навчальних дисциплін, частими внесеннями змін до законодавства про освіту. На мій погляд, те, що держава до цього часу не лише гарантує, а й забезпечує безоплатну післядипломну освіту педагогів, є перевагою, яка не повинна подаватися як зайве навантаження на вчителя або навіть «порушення його прав».
