Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Судова практика щодо господарських спорів: важливі моменти

Редакція БТ
Бухгалтерський тиждень Липень, 2013/№ 26
Друк
Стаття

СУДОВА ПРАКТИКА

щодо господарських спорів: важливі моменти

 

У недавно оприлюдненому Оглядовому листі ВГСУ від 29.04.13 р. № 01-06/767/2013 викладено практику вирішених господарськими судами спорів, судові рішення за якими було переглянуто в касаційному порядку ВГСУ. І оскільки викладений у листі підхід до вирішення справ є керівництвом для господарських судів при вирішенні аналогічних спорів, сьогодні зупинимося на найважливіших моментах, визначених ВГСУ.

Влада КАРПОВА, консультант газети «Бухгалтерський тиждень»,
канд. екон. наук, сертифікований бухгалтер-практик (CAP)

 

Строк оплати товару за усним договором

У п. 1 Оглядового листа розглядалося рішення із судової практики, в якому було зазначено, що обов’язок щодо оплати товару за усним договором поставки виникає в момент отримання товару покупцем і не потребує пред’явлення додаткової вимоги про оплату.

Хоча в самому Оглядовому листі цей підхід чітко не було викладено — там наголошено на договорі відступлення права вимоги, він випливає безпосередньо з постанови ВГСУ від 20.09.12 р. у справі № 12/5026/556/2012*, висновки з якої було наведено в названому листі. Зокрема, у цій справі ВГСУ дійшов такого висновку: момент виникнення зобов’язання за усним договором поставки визначається положеннями ч. 1 ст. 692 ЦКУ, згідно з якими: «…покупець зобов’язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару».

* http://reyestr.court.gov.ua/Review/26142976

Незважаючи на те, що покупець у повному обсязі розрахувався за поставлену продукцію, продавець самостійно нарахував інфляційні втрати і 3 % річних за несвоєчасне виконання зобов’язань. Надалі продавець поступився правом вимоги на стягнення зазначених сум новому кредитору, який подав відповідний позов до суду.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили в задоволенні вимог, зауваживши, що строк виконання таких зобов’язань регламентується нормами ч. 2 ст. 530 ЦКУ. Нагадаємо, що зазначеними нормами передбачається таке: «якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства». Із цього раніше робився висновок, що в ситуації, коли в договорі купівлі-продажу (поставки) конкретний строк не було зазначено або договір у письмовій формі не укладався, строк виконання не настає доти, доки не було пред’явлено вимогу про оплату.

Тим часом ВГСУ скасував у порядку касаційного оскарження рішення судів першої та апеляційної інстанцій та підтвердив правомірність вимоги про стягнення заборгованості новим кредитором виходячи з того, що зобов’язання про оплату товару виникло в покупця відразу в момент отримання товару.

Викладене трактування стосовно визначення моменту виникнення зобов’язань щодо оплати товару за договорами з невизначеним моментом виконання зобов’язань або за усними договорами є дуже небезпечним. Адже з цим моментом безпосередньо пов’язаний строк, від якого починає відлічуватися позовна давність у частині невиконаних зобов’язань.

Якщо раніше усталеною можна було вважати позицію, відповідно до якої позовна давність щодо стягнення заборгованості в зазначених випадках починає відлічуватися з 8-го дня після пред’явлення кредитором вимоги про сплату боргу (ч. 5 ст. 261 ЦКУ), то зараз це може змінитися. Причому в судовій практиці вже зустрічаються рішення, де вказується, що позовна давність за договорами купівлі-продажу з «невизначеним» строком починає відлічуватися вже з моменту отримання товару покупцем. Адже це впливає і на податковий облік у частині визнання заборгованості за такими договорами безнадійною і включення її до складу податкових доходів*.

* Докладно ці питання розглядалися у статті «Безнадійна заборгованість: відображаємо в податковому обліку» // «БТ», 2012, № 50, с. 17.

Тому з урахуванням викладеного, для уникнення непорозумінь із контрагентами та податковими органами сьогодні в разі відстрочення платежу за отримані товари вкрай важливо укладати саме письмові договори поставки (купівлі-продажу), в яких чітко вказувати строк виконання зобов’язання щодо оплати товарів (робіт, послуг). Тоді відповідно до особливих правил ч. 1 ст. 692 ЦКУ діятимуть строки, установлені в договорі.

 

Невиконання зобов’язання контрагентом не звільняє боржника від відповідальності

У п. 2 Оглядового листи наведено витяг зі справи, що розглядається в постанові ВГСУ від 20.09.11 р. № 47/523**. Ця справа є дещо специфічною, оскільки стосувалася заборгованості комунального підприємства за утримання житлового господарства перед акціонерною енергопостачальною компанією за спожиту теплову енергію. Оскільки комунальники своєчасно не розрахувалися, енергопостачальник висунув вимогу сплатити суму заборгованості, а також стягти за несвоєчасну оплату інфляційну складову боргу, 3 % річних, пеню та штраф.

** http://reyestr.court.gov.ua/Review/18463643

Комунальники спробували оспорювати застосування зазначених санкцій на підставі ч. 1 ст. 614 ЦКУ, де передбачається, що особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її провини (навмисно або через необережність), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинною, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання.

При цьому боржник апелював до того, що за договором він мав тільки забезпечувати надходження коштів від населення до постачальника. І оскільки заборгованість населення було реструктуровано, то оплатити послуги він не міг, у зв’язку з чим і виникла заборгованість. Водночас суд не взяв до уваги ці аргументи і зауважив, що за договором саме відповідач повинен був провести оплату отриманих послуг.

У договорі було передбачено нарахування пені, і суд підтвердив правомірність її стягнення. Однак при цьому суд урахував обмежувальні норми із Закону про відповідальність, згідно з якими розмір пені не може перевищувати подвійну облікову ставку НБУ, що діє в періоді, за який нараховується пеня.

У цьому рішенні було також задоволено вимоги про стягнення інфляційних і 3 % річних на підставі ч. 2 ст. 625 ЦКУ.

Отже, слід ураховувати, що уникнути відповідальності за порушення зобов’язань за договором, в якому особу визначено боржником, не вдасться навіть у ситуації, коли виконання таких зобов’язань, у свою чергу, залежить від виконання зобов’язань третіми особами. Це стосується, наприклад, договорів, за якими оплату комунальних послуг за орендарів здійснює орендодавець.

Однак у деяких випадках суд може зменшити розмір санкцій, що підлягають стягненню, за наявності підстав, передбачених ч. 3 ст. 551 ЦКУ, а саме: коли розмір неустойки значно перевищує розмір збитків, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

Такий випадок розглядався в п. 7 Оглядового листа, де було наведено висновки з постанови ВГСУ від 19.12.12 р. у справі № 5023/3165/12***. У цій справі суд узяв до уваги те, що споживачем теплової енергії, яку виробляв відповідач, було переважно населення, а діяльність відповідача була збитковою у зв’язку з наявністю значної заборгованості споживачів за поставлену енергію. Виходячи з цього, суд дійшов висновку про правомірність зменшення розміру пені на підставі ч. 3 ст. 551 ЦКУ, ст. 233 ГКУ і п. 3 ст. 83 ГПКУ.

*** http://reyestr.court.gov.ua/Review/28127590

 

Пред’явлення вимоги про виконання зобов’язань

У п. 3 Оглядового листа було викладено висновки з постанови ВГСУ від 04.07.12 р. у справі № 20/5007/121/11****. Обставини справи полягали в такому: між банком (кредитором) та позичальником (боржником) було укладено договір кредиту, як забезпечення за яким з майновим поручителем (третьою особою) було укладено договір іпотеки об’єкта нерухомості.

**** http://reyestr.court.gov.ua/Review/25139903

Оскільки позичальник своєчасно не сплатив черговий платіж за кредитним договором, банк надіслав йому вимогу про дострокове повернення кредиту і сплату відповідних сум. Боржник на цю вимогу не відреагував, у зв’язку з чим банк надіслав майновому поручителю поштою вимогу про повернення заборгованості за кредитним договором з попередженням, що інакше буде вжито заходів щодо примусового задоволення вимог, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку. Ця вимога повернулася на адресу банку з відміткою поштового відділення «після закінчення строку зберігання».

При цьому в договорі сторони узгодили, що всі повідомлення щодо нього вважатимуться виконаними належним чином, якщо вони здійс-нені в письмовій формі та відіслані рекомендованим листом, кур’єром, телеграфом або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень вважатиметься дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділення зв’язку одержувача.

Через відсутність відповіді майнового поручителя банк звернувся до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Місцевий суд відхилив позов на підставі того, що іпотекодавець не отримав відповідної вимоги, а таку умову прямо передбачено ч. 1 ст. 35 Закону про іпотеку. Причому суд зауважив, що банк не був позбавлений права особисто вручити таку вимогу або направити кур’єра з метою надання відповідачу можливості добровільно погасити заборгованість.

Однак суди апеляційної та касаційної інстанцій підтримали банк і дійшли висновку, що неотримання відповідачем зазначеної вимоги було зумовлене виключно ігноруванням ним листа і, відповідно, не може бути доказом порушення позивачем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки.

У цій справі заслуговує на увагу ще такий момент: у договорі іпотеки було зазначено одну вартість предмета іпотеки (нерухомості), а звернення на предмет іпотеки банк вирішив провести за іншою вартістю (меншою), яку було визначено у звіті щодо проведення незалежної оцінки майна.

Суд першої інстанції зазначив, що в договорі сторони узгодили вартість предмета іпотеки, тому така оцінка не повинна братися до уваги. Водночас суди апеляційної та касаційної інстанцій стали на бік банку і вказали, що оцінку було проведено правомірно на підставі ст. 43 Закону про іпотеку і договору.

Із розглянутої судової практики можна зробити такі висновки: якщо внаслідок певних обставин позичальник не може своєчасно виконати зобов’язання за кредитним договором, то розумніше всі спірні питання обговорювати з банком. Ігнорування вимог банку призведе лише до звернення стягнення на предмет іпотеки, причому часто за заниженою вартістю.

У цілому ж при укладенні кредитного договору необхідно звертати увагу на всі зазначені в ньому умови, у тому числі в частині особливостей надсилання кореспонденції за договором.

 

Штраф, пеня, інфляційні втрати і 3 % річних можуть стягуватися одночасно

У п. 4 Оглядового листа було наголошено на такому: якщо в договорі передбачено стягнення пені та штрафу (у тому числі й у вигляді процентів) за невиконання зобов’язання, їх одночасне стягнення є правомірним. Зазначені висновки було зроблено виходячи з постанови ВГСУ від 12.06.12 р. у справі № 06/5026/1052/2011*.

* http://reyestr.court.gov.ua/Review/24627725

У ньому ВГСУ зазначив, що чинне законодавство допускає можливість одночасного стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання за договором, штрафу та пені, що є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. Крім того, у зазначеній постанові суд визнав правомірним стягнення в цій ситуації також 3 % річних та інфляційних втрат.

Таку практику можна вважати усталеною**, тому розраховувати на те, що частину санкцій, передбачених у договорі, можна буде оспорити в судовому порядку, не варто.

** Див. докладніше про це статтю «Договірні санкції: правові особливості та облік» // «БТ», 2012, № 49, с. 20.

 

Який граничний розмір пені можна стягти за договором?

Цьому питанню було присвячено пп. 5, 6 Оглядового листа. Зокрема, у його п. 5 наведено висновки з постанови ВГСУ від 07.12.11 р. у справі № 25/187***, в якій один зі спірних моментів полягав у правомірності визначення розміру пені в договорі. Варте уваги, що ця справа неодноразово розглядалася судами, при цьому всі суди (у тому числі й ВГСУ) підтвердили правомірність установленого в договорі розміру пені, але ВСУ скасував зазначене рішення і направив його на новий розгляд.

*** http://reyestr.court.gov.ua/Review/19939472

За підсумками нового розгляду ВГСУ дійшов протилежного висновку щодо неправомірності встановленого в договорі розміру пені, оскільки він перевищував розмір подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в періоді, за який сплачується пеня. Цю норму встановлено ч. 2 ст. 343 ГКУ і ст. 3 Закону про відповідальність.

Викладене свідчить про те, що питання щодо застосування зазначених обмежувальних норм до розміру договірної пені досі залишається проблемним. Однак, мабуть, у судах тепер переважатиме підхід про застосування названих обмежень.

Тим часом ще в п. 49 листа ВГСУ № 01-8/211 було зазначено, що сторони в договорі можуть установити відповідальність у вигляді пені й у більшому розмірі, ніж передбачений у Законі про відповідальність, сплачуючи її в добровільному порядку, але стягненню через суд підлягатиме тільки пеня в розмірі, передбаченому цим Законом.

Проте для уникнення непорозумінь з контрагентами, у договорах краще передбачати розмір пені, що не перевищує подвійну облікову ставку НБУ (з 10.06.13 р. — 14 % річних).

Слід також урахувати, що у спеціально застережених законодавством випадках розмір пені може бути іншим. До таких випадків належить пеня за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги, розмір якої визначено Законом № 686.

Стосовно ситуації, що розглядається, у п. 6 Оглядового листа було викладено висновки з постанови ВГСУ від 22.11.12 р. у справі № 18/1190/12*, де суд визнав правомірним нарахування пені в розмірі більшому, ніж у Законі про відповідальність, аргументуючи це специфікою нормативних актів.

* http://reyestr.court.gov.ua/Review/27612660

Зокрема, суд зауважив, що Закон № 686 належить до спеціального законодавства у сфері відповідальності за несвоєчасне внесення плати за надані позивачем послуги. У зв’язку з цим пеня, що нараховується в межах цих відносин, обмежується 1 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, якщо інший розмір пені не встановлено угодою сторін, але не більше 100 % від загальної суми боргу.

 

Проценти за прострочення платежу за товарним кредитом

У п. 8 Оглядового листа було викладено висновки з постанови ВГСУ від 25.09.12 р. у справі № 32/5005/3471/2012** стосовно вирішення такої спірної ситуації. В укладеному сторонами договорі купівлі-продажу було передбачено сплату пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ в разі порушення строків оплати, застережених у специфікаціях до договору. Крім того, договором купівлі-продажу було встановлено, що в разі несвоєчасного погашення заборгованості за товарним кредитом згідно з умовами оплати з дати виникнення простроченої заборгованості на її суму нараховуються проценти за користування товарним кредитом.

** http://reyestr.court.gov.ua/Review/26166563

Суд визнав правомірним одночасне нарахування і пені, і процентів, зауваживши, що пеню необхідно відрізняти від процентів за користування чужими засобами (ст. 536 ЦКУ). Останні є платою саме за користування коштами, а не санкцією за невиконання або неналежне виконання зобов’язання.

Такі проценти не є неустойкою (штрафом, пенею), а є саме процентами за користування товарним кредитом (ч. 5 ст. 694 ЦКУ) і стягуються незалежно від наявності провини боржника. Причому зазначені проценти за своєю правовою природою є боргом, тому зменшити їх розмір неможливо.

Зауважимо, що аналогічні висновки було зроблено і в п. 4 листа № 10-1390/0/4-12.

 

Рішення суду про стягнення боргу не є підставою для припинення грошового зобов’язання

У п. 9 Оглядового листа розглядалася ситуація з постанови ВГСУ від 01.11.12 р. № 5011-32/5219-2012***. Суть справи полягала в тому, що боржник не виконав грошові зобов’язання за договором, які було визнано рішенням суду про стягнення боргу.

*** http://reyestr.court.gov.ua/Review/27202331

У зв’язку з цим кредитор подав новий позов до суду про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за прострочення платежу. Суди всіх інстанцій задовольнили цю вимогу, при цьому ВГСУ зауважив, що згідно зі змістом ст. 598 — 609 ЦКУ рішення суду про стягнення боргу не є підставою для припинення грошового зобов’язання.

Таким чином, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, не виконаного боржником, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦКУ (інфляційних втрат і 3 % річних).

 

За інвалютними зобов’язаннями інфляційні втрати не стягуються

У п. 10 Оглядового листа порушено «наболілу» тему стосовно правомірності вираження зобов’язань за внутрішньоукраїнськими договорами в іноземній валюті. Тут ВГСУ навів витяги з постанови від 31.01.12 р. у справі № 18/113-53/81*, де зазначалося таке: «…вираження в договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, однак унеможливлює облік розрахованого Державним комітетом статистики України індексу інфляції для обґрунтування вимог, пов’язаних зі знеціненням валюти боргу, оскільки офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти».

* http://reyestr.court.gov.ua/Review/21273804

Такі висновки було викладено ще в п. 1 Оглядового листа № 01-8/870, але на практиці суди переважно підтверджували правомірність стягнення інфляційних і за «інвалютними» договорами**. Наприклад, у рішенні госпсуду Львівської області від 17.05.13 р. № 5015/4782/12*** суд не сприйняв рекомендації з названого листа на підставі того, що його було видано до набрання чинності ЦКУ. Після появи Оглядового листа подібні аргументи вже будуть недоречними і, мабуть, судова практика в цьому питанні стане однозначнішою.

** Див., зокрема, рішення госпсуду Черкаської області від 28.05.13 р. у справі № 925/587/13 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/31506944), постанову Київського апеляційного госпсуду від 24.01.13 р. у справі № 5011-11/14596-2012 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/28936069).

*** http://reyestr.court.gov.ua/Review/31488040

Із приводу встановлення цін в інвалюті від себе додамо таке: з моменту появи постанови КМУ від 18.12.98 р. № 1998, у якій було встановлено заборону на вираження зобов’язань в інвалюті, офіційні органи та суди не можуть дійти єдиної думки, чи правомірно так діяти. Це питання ми докладно розглядали у статті «Інвалютні коливання — як їх урахувати у внутрішньоукраїнських договорах» // «БТ», 2009, № 1 — 2, с. 50.

Стисло нагадаємо суть проблеми: відповідно до положень ч. 2 ст. 189 ГКУ ціна вказується у договорі в гривнях. Водночас згідно зі ст. 524 ЦКУ зобов’язання має бути виражено у грошовій одиниці України — гривні, але при цьому сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Таким чином, ЦКУ прямо допускає вираження ціни в договорі в еквіваленті іноземної валюти, при цьому саме зобов’язання у внутрішньо-українських договорах має виконуватися у гривнях.

Тим часом Держцінінспекція вважає вираження зобов’язань в інвалюті в договорах недопустимим (див. листи Держінспекції з контролю за цінами від 06.08.09 р. № 200/7-10/3269, від 03.12.09 р. № 200/7-6/6148). Аналогічну позицію висловив і Мін’юст у п. 1 листа від 12.03.07 р. № 20-5-132. Водночас Мінекономіки (лист від 20.10.09 р. № 3804-25/544) і Держкомпідприємництва (лист від 21.12.07 р. № 9563/0/2-07) допускають таку можливість.

Суди переважно визнають можливість визначення грошового еквівалента зобов’язання в інвалюті та зазначають, що чинне законодавство забороняє використання іноземної валюти тільки як засобу платежу в розрахунках між резидентами (див., наприклад, постанови Київського апеляційного госпсуду від 14.02.13 р. у справі № 5028/13/53/2012****, ВГСУ від 26.10.10 р. № 18/09/10*****, від 06.09.11 р. у справі № 16/23пд/2011******).

**** http://reyestr.court.gov.ua/Review/29434908

***** http://reyestr.court.gov.ua/Review/12041561

****** http://reyestr.court.gov.ua/Review/18117867

Однак ми все-таки не рекомендуємо так діяти, оскільки при несприятливому розвитку подій контрагент може подати позов до суду про визнання договору з інвалютною ціною:

1) недійсним*******. Подібні претензії навряд чи можна вважати правомірними, оскільки не можна однозначно сказати, чи відповідає заборона на встановлення в договорі інвалютних цін чинному законодавству. До того ж у випадку, що розглядається, може йтися про визнання недійсним не всього договору, а окремої його частини, що стосується встановлення ціни (ч. 1 ст. 217 ЦКУ), однак передбачити рішення суду не наважуємося;

2) неукладеним — на підставі норм ст. 180 ГКУ і ч. 2 ст. 189 ГКУ, згідно з якими ціна є істотною умовою договору********. Однак у цьому випадку не можна говорити про те, що ціна в договорі відсутня: її в ньому зазначено, але не в тому вигляді, тому підстав для визнання договору неукладеним немає.

******* Див., наприклад, постанову Київського апеляційного госпсуду від 24.01.13 р. у справі № 5011-11/14596-2012.

******** Див., зокрема, постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.10.12 р. у справі № 5011-30/9376-2012.

А от штрафи за це порушення органи Держінспекції України з контролю за цінами застосувати не можуть, оскільки згідно з ч. 1 ст. 17 Закону про ціни порядок застосування вільних цін цим органом не контролюється. Тому адміністративні штрафи за ст. 1652 КУпАП (адмінштраф від 85 до 170 грн.) органами Держінспекції України з контролю за цінами не накладаються.

Інколи сторони намагаються обійти заборону на інвалютні ціни шляхом установлення в договорі спеціальних формул перерахунку ціни залежно від курсу валюти. Однак такий порядок також не убезпечує від судових розглядів. Наприклад, у постанові Київського апеляційного госпсуду від 24.10.12 р. у справі № 13/5026/667/2012* розглядалася ситуація, коли сторони передбачили в договорі коригування ціни за формулою, прив’язаною до інвалюти. Згодом контрагент звернувся з позовом до суду про стягнення курсової різниці з боржника, а останній спробував визнати договір неукладеним. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а суд апеляційної інстанції його задовольнив.

* http://reyestr.court.gov.ua/Review/27133177

Отже, з урахуванням викладеного обережним платникам є сенс у договорі взагалі не прив’язуватися до іноземного еквівалента.

 

Документи статті

ЦКУ — Цивільний кодекс України від 16.01.03 р. № 435-IV.

ГКУ — Господарський кодекс України від 16.01.03 р. № 436-IV.

ГПКУ — Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.91 р. № 1798-XII.

КУпАП — Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.84 р. № 8073-X.

Закон про відповідальність — Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22.11.96 р. № 543/96-ВР.

Закон про іпотеку — Закон України «Про іпотеку» від 05.06.03 р. № 898-IV.

Закон № 686 — Закон України «Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» від 20.05.99 р. № 686-XIV.

Закон про ціни — Закон України «Про ціни та ціноутворення» від 21.06.12 р. № 5007-VI.

Оглядовий лист — Оглядовий лист ВГСУ «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань» від 29.04.13 р. № 01-06/767/2013.

Лист № 01-8/211 — Інформаційний лист ВГСУ «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 07.04.08 р. № 01-8/211.

Лист № 10-1390/0/4-12 — лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів із зобов’язань, що виникають із договорів та інших правочинів» від 27.09.12 р. № 10-1390/0/4-12.

Оглядовий лист № 01-8/870 — Оглядовий лист ВГСУ «Щодо практики вирішення спорів, пов’язаних з розрахунками» від 26.07.02 р. № 01-8/870.

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Ми приймаємо
ic-privat ic-visa ic-visa
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Увійдіть, щоб читати більше! Авторизовані користувачі одержують безкоштовно 5 статей на місяць