Герої НАШОГО часу
У тупій* Америці прийнято вважати, що справжній американець замолоду повинен бути лібералом, а в зрілому віці — вже консерватором.
А в нас юні ліберали перетворюються потім на комуністів, бо з віком приходить бажання грабанути награбоване.
Якщо вам у старості таки не захочеться стати старим ленінцем, отже — життя вдалося. Хоча якась повага до кулемета в певній мірі все одно залишається…
І причина — навіть не в людях, яких іноді трішечки хочеться полоскотати кулеметною чергою. Або — з АК. Ні, причина — у державі. Покликана нас захищати, вона так захопилася , що от-от цілком знищить тих, кого захищає.
Держава без народу на випаленій землі — наше світле майбутнє. Світле — тому що народ виповзе з вітчизняної тіні на чужоземне світло в дуже далекому зарубіжжі.
Передчуваючи такий фінал, держава-мама його судорожно прискорює. Агонія держави — вигадлива суміш диктатури й анархії, корупційного свавілля й загальнонародного пофігізму.
Замість традиційної кухні відводимо душу в інеті. Трах-бах-шмах-нах… Екран-бо все стерпить. Утім, в недалекому майбутньому можливе й таке:
«Ви надіслали шкідливе повідомлення. У вас є 2 хвилини на його знищення… 1 хвилина… 40 секунд… 20… 3… 2… 1…». Легке клацання, екран гасне й уже ніколи більше не загоряється.
Отоді, нарешті, до аеропорту збереться черга . Дійсно, ну не на площу ж виходити… Легше виїхати, ніж протестувати. Тож черга за квитками звідси — більш ймовірна, ніж кулеметна.
От і гаразд.
Усе буде добре.
* Це не я сказав…
Ти — бидло
Ти — бидло. Тупе й безмовне. Я дійсно так вважаю. Бо оцінюю тебе в кульок гречки, пачку чаю, банку згущенки і кульок цукерок. Навіть не шоколадних.
За цю подачку ти повинен віддати за мене свій голос, завдяки чому я [ще] на п’ять років стану народним депутатом.
Я отримуватиму соціальний пакет: зарплата плюс депутатські понад 30 тисяч на місяць. Безплатні перельоти країною. Безплатне користування залом офіційних делегацій — щоб випадково не зіткнутися з таким бидлом, як ти, в аеропорту. Безплатне проживання в Києві. Лікування в « Феофанії» — теж подалі від бидла.
Я буду недоторканною особою, і навіть якщо я зіб’ю на дорозі бидло, подібне тобі, мені нічого не буде, поки мої колеги не позбавлять мене імунітету.
Про таке приємне завершення життя, як бути похованим на Байковому цвинтарі,
я навіть не буду згадувати.
Але ці пільги — дрібниця. Завдяки голосам бидла я протягом п’яти років буду причетний до розподілу бюджету найбільшої країни в Європі.
Я зможу одержати державну дотацію для свого підприємства. Я зможу пропхнути свою фірму на тендер. Я зможу отримати пару мільйонів за прийняття лобістського закону. Я зможу оформити пільговий кредит у державному банку. Я зможу ходити до прем’єра і президента, вирішуючи питання свого бізнесу. Я зможу прийти до генпрокурора і керівника Печерського суду, відмазуючи друзів. Я зможу ввійти до списку мільйонерів «Форбс», обзавестися приватним літаком і нерухомістю в Австрії або на Лазурному узбережжі, а дітей відправлю вчитися до Лондона...
А про тебе, бидло, я згадаю через п’ять років, коли настане час знову роздавати тобі гречку.
Сергій Лещенко ,
журналіст «Української правди»
http://blogs.pravda.com.ua
Від ш/п
Не можу не додати:
продаєш голос — продаєш душу!
Не помились…
