Особливості реалізації статті 41 Закону України «Про державну службу»: теорія і практика

В обраному У обране
Друк
Аніщенко Тетяна, начальник Управління персоналу Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, к. ю. н., Вахліс Інна, студентка 3 курсу юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Держслужбовець Серпень, 2019/№ 8
В умовах входження України до європейського правого та політичного простору особливого значення набуває інститут державної служби, як невід’ємна частина функціонування правової держави та громадянського суспільства. Проте його ефективне функціонування є неможливим без досконалого нормативного-правового регулювання суспільних відносин, які виникають, змінюються та припиняються з приводу прийняття осіб на публічну службу, проходження служби та припинення служби на посадах публічних службовців.

В умовах входження України до європейського правого та політичного простору особливого значення набуває інститут державної служби, як невід’ємна частина функціонування правової держави та громадянського суспільства. Проте його ефективне функціонування є неможливим без досконалого нормативного-правового регулювання суспільних відносин, які виникають, змінюються та припиняються з приводу прийняття осіб на публічну службу, проходження служби та припинення служби на посадах публічних службовців.

Безперечно зрозумілим є також і те, що дане регулювання має відповідати потребам часу та європейським стандартам. З цією метою було ініційовано та прийнято у 2015 р. новий Закон України «Про державну службу» (далі — Закон) [1, с. 43].

Аналіз положень цього закону дозволяє зробити висновок, що він (у порівнянні з попереднім Законом України «Про державну службу» 1993 р.) є більш прогресивним і сучасним [2, ст. 490]. Проте повністю досконалим його назвати ще складно. Так, в окремих його статтях ми продовжуємо зустрічати бланкетні норми до законодавства про працю, що призводить до невиправданого наповнення інституту державної служби приватноправовими (трудоправовими) категоріями та конструкціями.

Так, наприклад, у ч. 4 ст. 56 Закону зазначено, що: «За роботу в зазначені дні (час) державним службовцям надається грошова компенсація у розмірі та порядку, визначених законодавством про працю, або протягом місяця надаються відповідні дні відпочинку за заявами державних службовців»; у ст. 59 Закону визначено: «Щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю» [1] тощо.

З приводу наведеного принагідно відмітимо, що ми цілком підтримуємо сучасну позицію, яка відповідає новітнім європейським тенденціям та вітчизняній практиці адміністративного судочинства, пов’язану з тим, що інститут публічної служби (який є елементом службового права) має виключно публічно-правову природу, не маючи жодного відношення до трудового права [3, с. 80-89; 4; 5, с. 28-43; 6, с. 128-131; 7, с. 159-182].

Беручи наведену тезу за основу та одночасно не заглиблюючись у дану проблематику, яка не є безпосереднім предметом дослідження даної статті, зосередимо свою увагу на аналізі однієї з важливих процедур проходження публічної служби — процедури переведення державного службовця на іншу посаду без обов’язкового проведення конкурсу. Враховуючи існуючу нечіткість законодавчого закріплення даної процедури, названа проблематика є вкрай актуальною та практично корисною.

Щоб подивитися повну версію, підпишіться на журнал Ви вже підписалися? Увійти

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити