Демонтаж тимчасових споруд на підставі рішення ОМС

В обраному У обране
Друк
Сербіна Анастасія, головний редактор спецвипуску "Юридичні практики", адвокат
Місцеве самоврядування Серпень, 2019/№ 8
Тимчасові споруди на території ваших населених пунктів не завжди встановлюються на підставі відповідних документів, що викликає потребу ради реагувати на незаконні дії підприємців, які в обхід встановленої процедури хочуть заробляти кошти. Як правильно діяти в такій ситуації та чи може рада зносити тимчасові споруди? Чи не буде це порушенням права власності такого юркого підприємця?

Досвід громад

Наразі вже досить розповсюдженим явищем є прийняття рішення про забезпечення утримання в належному стані території певного населеного пункту, яким затверджується такий локальний документ нормативно-правового характеру, як «Порядок звільнення території ____ (назва населеного пункту) від самовільно встановлених тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності». Ради створюють комісію з питань звільнення території населеного пункту / пунктів від самовільно встановлених тимчасових споруд.

Самовільно встановленою тимчасова споруда вважається у таких випадках:

1

розміщення тимчасової споруди за відсутності паспорта прив’язки

2

розміщення тимчасової споруди за відсутності документів на землекористування

3

в інших випадках, передбачених законодавством

Комплекс робіт щодо звільнення території населених пунктів від самовільно встановлених тимчасових споруд може включати в себе такі:

1

обстеження комісією з питань звільнення території від самовільно встановлених тимчасових споруд

2

складання відповідного акта

3

підготовка проекту рішення виконавчого комітету ради про звільнення території від самовільно встановлених тимчасових споруд

4

відокремлення тимчасової споруди від місця її розташування

5

складання акта комісії під час проведення робіт з відокремлення тимчасової споруди від місця її розташування

Якщо реєстрація права власності чи права користування земельними ділянками, де розташовані тимчасові споруди, за власником таких тимчасових споруд не здійснювалась, земельна ділянка вважається самовільно зайнятою.

У разі, якщо під час перевірки комісією встановлюється наявність тимчасової споруди без відповідних документів, про це обов’язково складається акт, в якому зазначається: яка саме споруда була виявлена; вид підприємницької діяльності, який здійснюється в ній (продаж кави, хлібобулочних виробів, встановлення платних біотуалетів тощо); адреса, за якою встановлена тимчасова споруда; розмір тимчасової споруди.

Далі питання виноситься на розгляд виконавчого комітету, проект рішення виконкому оприлюднюється у встановлений законодавством спосіб.

У рішенні виконавчого комітету варто зазначити строк, протягом якого власники тимчасових споруд (наприклад, протягом десяти календарних днів з дня офіційного оприлюднення цього рішення на офіційному веб-сайті) мають виконати роботи щодо звільнення території населеного пункту від самостійно встановлених тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності та приведення місць розташування в належний стан з відновленням благоустрою.

У разі невиконання власниками тимчасових споруд рішення, комунальним підприємствам доручається у присутності комісії з питань звільнення території населеного пункту від самовільно встановлених тимчасових споруд виконати роботи з відокремлення від місця їх розташування, завантаження, транспортування до місця зберігання.

Після демонтажу тимчасових споруд комісія їх опечатує та останні транспортуються до місця тимчасового зберігання.

Звертаємо увагу, що власник тимчасових споруд зможе отримати свої споруди назад лише після оплати послуг демонтажу, транспортування та зберігання, якщо такі послуги є платними.

Увага! Демонтовані споруди не можуть бути знищеними, оскільки є власністю інших осіб.

Так, дійсно, власник тимчасових споруд, який тимчасово позбавлений права власності та можливості подальшого здійснення підприємницької діяльності, може оскаржити такі дії в суді. Але станом на сьогодні сформована стала судова практика з цього питання, яка підтверджується у тому числі й правовою позицією Верховного Суду.

На майбутнє ви можете обґрунтовувати свою позицію таким.

Нормативне обґрунтування

Власники тимчасових споруд, окрім іншого, можуть ставити перед судом питання про відшкодування матеріальної та моральної шкоди внаслідок протиправної діяльності виконавчого комітету відповідної ради.

Частиною 2 ст. 11 Цивільного кодексу України1 встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

1 Далі за текстом — ЦК.

Відповідно до ст. 22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно зі ст. 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (статті 23, 1167 ЦК).

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають:

1

наявність такої шкоди

2

протиправність діяння її заподіювача

3

наявність причинного зв’язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні

Суд у таких випадках повинен з’ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Сам по собі факт наявності шкоди ще не породжує обов’язку її компенсації, оскільки необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб’єкта такої відповідальності.

До предмету доказування у подібних справах, де позивачі хочуть стягнути кошти у зв’язку з неправомірними, на їх думку, діями ОМС, входять обставини щодо належності позивачу наведених павільйонів (лотків, боксів тощо), правомірності/неправомірності демонтажу таких павільйонів, понесення позивачем реальних збитків.

Правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів визначені Законом України від 06.09.2005 № 2807-IV «Про благоустрій населених пунктів»2.

2 Далі за текстом — Закон про благоустрій.

Благоустрій населених пунктів — комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля (ст. 1 Закону про благоустрій).

Відповідно до частин 1 та 4 ст. 20 Закону про благоустрій організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та ОМС відповідно до повноважень, установлених законом.

Рішення місцевих органів виконавчої влади та ОМС щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов’язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.

У такій категорії справ суди доходять висновку про те, що будь-які рішення щодо передачі позивачу у власність чи у користування земельних ділянок за місцем розташування павільйонів у встановленому законом порядку не приймались. Позивачі також не можуть надати суду жодних доказів отримання відповідної дозвільної документації для розміщення тимчасових споруд.

У разі, якщо демонтаж відбувається згідно з наведеним вище планом дій та у відповідності до локального нормативного документа, суди доходять висновку про дотримання порядку та процедури демонтажу спірних тимчасових споруд.

Ураховуючи, що вилучення тимчасових споруд відбувається на законних підставах, відсутні усі елементи, необхідні для виникнення цивільного правопорушення (порушення прав позивача), у зв’язку з чим відсутні підстави вважати, що позивачеві було завдано шкоду, оскільки остання є наслідком делікту — неправомірної поведінки, тоді як будь-якої неправомірності у процедурі демонтажу спірних тимчасових споруд судом встановлено не буде.

Окремо про право власності на тимчасові споруди

Посилання на порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод3 не є правомірним у подібного роду ситуаціях.

3 Далі за текстом — Конвенція.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини4 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила:

4 Далі за текстом — ЄСПЛ.

у першому реченні першого абзацу

загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном

у другому реченні того ж абзацу

охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями

у другому абзаці

визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах

Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування — передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов’язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа — добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв’язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Так, у рішенні від 27.11.2007 у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява № 21861/03) щодо зобов’язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:

«Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).

Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).

Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п’ять років, перш ніж були пред’явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83 – 86).

З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88)».

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд переслідує легітимну мету контролю ОМС благоустрою населеного пункту.

Право власності на тимчасові споруди за власником ніким не спростовується, але встановлюється факт неможливості подальшого перебування таких тимчасових споруд на землях комунальної власності. Тобто власник має право зберігати свою власність будь-де, при цьому не порушуючи прав третіх осіб. У нашому випадку — це права територіальної громади.

Отже, приймайте відповідні локальні нормативно-правові акти, які встановлять для вас процедури виявлення, прийняття рішення про демонтаж та безпосередньо встановлять правила демонтажу тимчасових споруд, які знаходяться на землях комунальної власності без відповідних правових підстав. Не бійтеся наслідків, адже правда та вимоги чинного законодавства стоять на боці ОМС, який реалізує функцію контролю отримання правил благоустрою населених пунктів.

Більш детально із практикою Верховного Суду з цього питання можна ознайомитись на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень, здійснивши пошук за номером справи № 209/5369/15.

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити