Обставини справи
27 серпня 2016 року в с. Лощинівка після вбивства 9-річної дівчинки та оголошення, що за підозрою у вбивстві було затримано представника ромської національності, мешканці села зорганізувалися і з антиромськими гаслами стали громити, підпалювати будинки, де проживали ромські родини. Селяни почали вимагати від сільського голови, депутатів сільської ради, поліції, щоб ромське населення було виселене з села Лощинівка, оскільки, за твердженнями активістів погромів, всі роми ведуть протиправний спосіб життя.
В ніч з 27-го по 28-ме серпня 2016 року ромські родини, включаючи неповнолітніх дітей, вимушені були втекти з села, оскільки їм погрожували фізичною розправою, а поліція та сільська рада не вчинили жодних дій, направлених на їх захист та захист їх майна.
Зранку 28 серпня 2016 року на загальному сході села сільський голова підтримав настрої мешканців села, які вимагали виселити ромські родини, та оголосив підписане ним рішення «Про вимогу мешканців села Лощинівка про подальше непроживання представників ромської національності на території с. Лощинівка Ізмаїльського району Одеської області». На тому ж сході було вирішено надати ромським родинам за допомогою поліцейських можливість забрати свої речі і забезпечити їх безпечний виїзд з села.
З того часу ромські родини так і не повернулися до своїх домівок, в яких до погромів прожили 5-7 років. Вже протягом трьох років у них не має постійного житла, вони вимушені шукати притулку у родичів або орендувати тимчасове житло.
У 2016-му році представники ромських родин подали адміністративний позов до Управління Національної поліції в Одеській області та до Лощинівського сільського голови, який і був частково задоволений постановою П’ятого апеляційного адміністративного суду від 25.04.2019 (номер справи: 815/94/17).
Обґрунтування відповідальності сільського голови за дискримінаційне виселення ромських родин
Треба почати з обов’язків сільського голови.
Положеннями ст. 12 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»1 визначено, що сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідного села, селища, міста.
1 Далі за текстом — Закон № 280.
Відповідно до ст. 42 Закону № 280 сільський голова забезпечує додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади. Сільський, селищний, міський голова несе персональну відповідальність за здійснення наданих йому законом повноважень.
І ось тут треба сказати про заборону дискримінації як принцип діяльності органів місцевого самоврядування.
Відповідно до положень ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Положеннями ст. 6 Закону України від 06.09.2012 № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» передбачено, що відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, забороняються.
Крім того, нормами ч. 1 ст. 12 зазначеного Закону передбачено обов’язок, зокрема, органів місцевого самоврядування дотримуватись принципу недискримінації у своїй діяльності.
Положеннями ст. 18 Закону України від 25.06.1992 № 2494-XII «Про національні меншини в Україні» передбачена заборона будь-якого прямого чи непрямого обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою.
Згідно зі ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації держави-учасниці зобов’язуються заборонити і ліквідувати расову дискримінацію в усіх її формах і забезпечити рівноправність кожної людини перед законом, без розрізнення раси, кольору шкіри, національного або етнічного походження, особливо щодо здійснення, зокрема, права на свободу пересування і проживання в межах держави.
Оцінка суду
Суд у постанові зазначив, що «зі змісту рішення № 1 від 28.08.2016 року вбачається, що схід мешканців села Лощинівка вирішив, зокрема, доручити Виконавчому комітету Лощинівської сільської ради довести до відома проживаючих на території села Лощинівка представників ромської національності про вимогу жителів села про подальше непроживання їх на території села. ...Таким чином, колегія суддів погоджується, що положення зазначеного рішення за своєю сутністю є дискримінаційними, порушують права позивачів на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, а також встановлюють пряму дискримінацію за ознакою етнічного (національного) походження».
«Лощинівський сільський голова, як головна посадова особа територіальної громади відповідного села, підписавши та оголосивши вказане рішення, яке містить ознаки дискримінації по відношенню до представників ромської національності, фактично діяв всупереч вимогам ст. 24 Конституції України, ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, ст. ст. 6, 12 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», ст. 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», оскільки нормами вказаної статті прямо передбачено, що сільський голова забезпечує здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, якими заборонені будь-які прояви дискримінації за ознакою етнічного (національного) походження».
Що говорить практика Європейського суду з прав людини з цього приводу?
Крім національного законодавства, П’ятий апеляційний адміністративний суд також послався у постанові на практику Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер’їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року).
У найбільш загальному вигляді позитивні зобов’язання передбачають активні дії держави, спрямовані на забезпечення, захист та сприяння реалізації прав людини. Загальною юридичною підставою позитивних зобов’язань у межах конвенційної системи правозахисту виступає ст. 1 «Зобов’язання поважати права людини» Конвенції, в якій прямо вказується, що держави гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією.
У контексті цієї справи неможливо також не згадати нещодавнє рішення Європейського суду з прав людини від 06.11.2018 у справі «Бурля та інші проти України» (набрало статусу остаточного 06.02.2019). Справа «Бурля та інші проти України» за обставинами є практично аналогічною справі, яка аналізується в даній статті. Так само події відбувались в Одеській області (с. Петрівка, 2006 рік), так само приводом для подій слугувало вбивство неповнолітньої особи, так само було за підозрою у вчиненні вбивства заарештовано рома, і мешканці села стали вимагати виселення ромських родин. Поліція та сільський голова також повели себе аналогічно: поліція бездіяла, а сільський голова прийняв рішення про виселення ромів з села.
У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що Україна порушила права заявників, гарантовані статтями 8 (право на повагу до приватного життя) та 14 (право не бути дискримінованим) Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод2. Стосовно групи заявників Європейський суд також констатував порушення статті 3 Конвенції (право не бути підданим нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню), оскільки їх хвилювання у зв’язку з подіями досягли суттєвого ступеню страждань. Наведу декілька цитат із вказаного рішення:
2 Далі за текстом — Конвенція.
— «хоча метою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, по суті, є захист особи від свавільного втручання державних органів, це не просто змушує державу утримуватися від такого втручання: на додаток до цього негативного зобов’язання, можуть існувати позитивні зобов’язання, які є властивими повазі до приватного або сімейного життя. Ці зобов’язання можуть включати в себе прийняття заходів, направлених на забезпечення поваги до приватного життя, навіть у сфері відносин між людьми»;
— «заявники потрапили в ситуацію, коли їм довелося зробити висновок, що через їх сімейні відносини та їх етнічну приналежність вони не можуть розраховувати на захист закону в місці, де вони регулярно проживали протягом значного періоду часу. Відчуття ними страху, страждання, безпорадності та неповноцінності ще більше ускладнювалися усвідомленням того, що їхні будинки, ймовірно, будуть розкрадені, але вони не зможуть захистити їх, не піддаючи себе ризику. У цілому, це суттєво принизило їх гідність».
Рішенням суду з України на користь заявників у справі «Бурля та інші проти України» було стягнуто по 9 тисяч євро на користь кожного з 5-ти заявників і по 11 тисяч євро на користь кожного з 11-ти заявників (заявники були розділені на дві групи в залежності від тяжкості порушень).
Висновки
Україна є багатонаціональною країною, і дотримання прав людини — представників різних національностей без будь-якої дискримінації є обов’язком держави в особі державних органів та ОМС. На жаль, суспільство не є досконалим і конфлікти між представниками різних груп можуть виникати і у майбутньому. Але під час виникнення ситуацій, схожих на ромські погроми в с. Петрівка і в с. Лощинівка Одеської області, ОМС та їх посадовим особам важливо правильно розуміти свою роль та завдання.
Під час судового розгляду адміністративного позову представників ромських родин, які були виселені з с. Лощинівка, представник сільського голови говорив про те, що рішення про непроживання ромських родин було прийнято як єдиний варіант припинення конфлікту та зняття напруги у селі. З таким підходом до вирішення конфлікту не можна погодитись. Можливо, таке рішення і є самим простим, оскільки воно задовольнило запит розлюченого натовпу мешканців села, які вимагали виселення ромських родин, але таке рішення однозначно суперечить міжнародному та національному законодавству та розумінню прав людини.
Національна судова практика і практика Європейського суду вказують на те, що ОМС і, зокрема, його голова, є гарантами дотримання законів та прав людини на відповідній території. Громадяни, незалежно від ознак, якими вони наділені, мають право розраховувати на захист з боку державних органів та ОМС у випадку порушення їх прав. В свою чергу, ОМС та їх осадові особи при виникненні кризових ситуацій повинні керуватися не критеріями популярності прийнятих рішень у більшості мешканців населеного пункту, а міжнародними правовими актами, Конституцією України та законами України з метою максимального забезпечення дотримання прав людини на території, за яку вони несуть відповідальність.
В іншому випадку, як продемонстровано вище, національна судова практика і практика Європейського суду з прав людини стають на захист прав громадян, чиї права були порушені дискримінаційними незаконними рішеннями та діями посадових осіб ОМС, що тягне грошові стягнення, які виплачуються за рахунок посадових осіб та платників податків.
