Відповідаючи на запитання, одразу необхідно звернути увагу на один момент: запитувач оперує такими поняттями, як «запит на інформацію» та «публічна інформація», застосовуючи їх у прив’язці до депутата місцевої ради. Це неправильно і зараз поясню чому.
Одне й інше визначення містяться в Законі України від 13.01.2011 № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі — Закон про доступ до інформації). Отже, згідно з вказаним законодавчим актом:
запит на інформацію — це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні (ст. 19 Закону про доступ інформації);
публічна інформація — це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом (ст. 1 Закону про доступ до інформації).
Аналіз вказаних визначень дає всі підстави говорити про наступне:
— запит на інформацію (в межах Закону про доступ до інформації) може бути надано саме розпоряднику інформації;
— запитуватися має публічна інформація.
Йдемо далі і визначимося з тим, хто ж є розпорядником інформації в розумінні Закону про доступ до інформації. Для цього необхідно звернутися до ст. 13 цього законодавчого акта, в якій зазначається, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються:
1) суб’єкти владних повноважень — органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб’єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання;
2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, — стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;
3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, — стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їх обов’язків;
4) суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, — стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
До розпорядників інформації, зобов’язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб’єкти господарювання, які володіють:
1) інформацією про стан довкілля;
2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту;
3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров’ю та безпеці громадян;
4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).
Серед вказаного вище переліку депутати місцевих рад відсутні. Отже депутат місцевої ради не є розпорядником інформації, як наслідок, він не є суб’єктом, якому можуть бути адресовані запити на інформацію. Таким чином, розуміємо, що будь-який вид відповідальності до депутата місцевої ради не може бути застосовано.
У той же час можна припустити, що журналісти, які ставили вказане запитання, неправильно його сформулювали і йшлося не про запит на інформацію, а про звичайне звернення. В такій ситуації маємо звернутися до Закону України від 02.10.1996 № 393/96-ВР «Про звернення громадян» (далі — Закон про звернення). І знову ж таки варто почати з визначення «звернення громадян». Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Також не менш важливим є розібратися з колом суб’єктів, яким можуть бути адресовані такі звернення в межах Закону про звернення. Відповідь міститься в ст. 1 вказаного законодавчого акта, в якій зазначається, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Як бачимо, серед означеного переліку депутати місцевих рад відсутні, з чого робимо висновок, що на депутатів рад не розповсюджуються положення Закону про звернення. І знову це не все…
Слід згадати ще про один важливий законодавчий акт — Закон України від 11.07.2002 № 93-IV «Про статус депутатів місцевих рад» (далі — Закон про статус депутатів), якого мають дотримуватись під час здійснення своєї депутатської діяльності всі депутати місцевих рад. Так от, в ст. 12 цього Закону зазначається, що депутат місцевої ради розглядає пропозиції, заяви і скарги громадян, які надійшли до нього, вживає заходів до їх своєчасного, обґрунтованого вирішення; вивчає причини, які породжують скарги громадян, і вносить свої пропозиції щодо їх усунення до органів місцевого самоврядування, до місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян; систематично веде прийом громадян. Як бачимо, депутат наділений функцією розглядати заяви, скарги, пропозиції громадян. У той же час слід відмітити, що Закон про статус депутатів не конкретизує строк, протягом якого депутат має розглянути ту ж заяву та надати відповідь громадянину. Більше того, не йдеться у вказаному законодавчому акті і про відповідальність за ненадання відповіді на заяву.
Аналізуючи все зазначене вище, можна констатувати, що жоден нормативно-правовий акт не містить чітких вимог, які б зобов’язовували депутатів місцевих рад у певні строки надавати відповіді на звернення. Крім того, звертаю увагу на те, що всі згадані мною законодавчі акти передбачають можливість звернення саме громадянами. В запитанні ж йдеться про запит (а можливо, звернення) журналіста, як представника, скоріш за все, певної юридичної особи, а це вже інша історія…
Я. Брусенцова, директор Департамента видань для публічно-правової сфери, головний редактор газет «Місцеве самоврядування» та «Радник старости», юрист
