Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У листопаді 2016 року Особа 1 звернулася до суду із позовом до територіальної громади в особі міської ради про визнання право власності на майно за набувальною давністю. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що вона з 1984 року по 1996 рік була зареєстрована в квартирі № 1. Згідно із розпорядженням на право зайняття житлової площі у сімейному гуртожитку для тимчасового проживання у цій квартирі зареєстрований вітчим, який помер.
Із 2004 року й дотепер вона постійно проживає у зазначеній квартирі, сплачує житлово-комунальні послуги та нею зроблений ремонт у квартирі. Факт її постійного проживання підтверджується:
| 1 | листом начальника ______ МВС України в м. _____ |
| 2 | актом обстеження відповідальних осіб |
| 3 | актом мешканців будинку «Про реєстрацію та постійне проживання» |
| 4 | довідкою центру комунального сервісу |
Вважає, що володіння зазначеним майном є добросовісним та безперервним протягом усього часу проживання, тому, враховуючи наведене, просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на квартиру № 1.
Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із відсутності визначених ст. 334 ЦК України правових підстав для задоволення позову.
Нагадаємо, що ст. 334 ЦК України регламентує момент набуття права власності за договором.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України.
Ухвалою апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Так, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що спірна квартира перебуває у комунальній власності, у зв’язку з чим норми щодо набувальної давності в цьому випадку застосуванню не підлягають.
Доводи касаційної скарги
У липні 2017 року позивач подала до ВС касаційну скаргу на рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду, в якій просила скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
У касаційній скарзі Особа 1 вказувала на те, що суди, позбавляючи її права на зазначене помешкання, дійшли помилкового висновку, що вона нібито знала, що володіє чужим майном, насправді вона не знала і не могла знати, що спірне житлове приміщення є чужим.
Позиція ВС
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, ВС дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення — без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України (у редакції на час ухвалення судових рішень у справі) щодо законності та обґрунтованості.
Так, судами встановлено, що 1996 року вітчим Особи 1 на підставі розпорядження для тимчасового проживання на період його роботи у ВАТ _____ надана квартира № 1. Нагадаємо, вітчим Особи 1 помер.
Із 1995 року позивач зареєстрована за іншою адресою, а ніж та, де знаходиться квартира № 1. Проте, не маючи ордера на жилу площу, проживає в кімнаті № 1, що встановлено рішенням апеляційного суду, яким Особу 1 виселено із зазначеної кімнати без надання іншого жилого приміщення.
Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Довідка
Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України).
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У ч. 1 ст. 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке:
— не має власника;
— власник якого невідомий;
— власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.
ВС звертає увагу, що при цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Отже, при вирішенні спору належить установити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача як володільця майна не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи й він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
У цій справі позивач, вселяючись у спірну квартиру без належних правих підстав, не могла не знати, що квартира належить до комунальної власності, отже, власник квартири відомий, і набути право власності на комунальне житло за набувальною давністю у неї не буде підстав.
Для набуття права власності на житло, яке перебуває у комунальній власності, існує порядок приватизації житла.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Вирішуючи спір, суди, належним чином встановивши дійсні обставини справи, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність визначених ст. 334 ЦК України правових підстав для задоволення позову.
Доводи касаційної скарги про те, що позивач добросовісно володіє спірним житловим приміщення, є аналогічними доводам позовної заяви та апеляційної скарги, які були предметом оцінки судів попередніх інстанцій і судами їм надана належна оцінка.
З урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким суди надали належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, ВС доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.
При цьому ВС враховує, що, як неодноразово зазначав ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони. Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною.
Ба більше, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Так, про те, що на комунальне майно не поширюється набувальна давність, ми з’ясували, а от на яке майно набувальна давність усе-таки поширюється, коротко проаналізуємо норми законодавства.
1. Майно може бути об’єктом набувальної власності.
Отже, аналіз ст. 344 ЦК України в сукупності, зокрема, з нормами ч. 3 ст. 335 ЦК України дає підстави для висновку, що законодавець лише приблизно визначив коло об’єктів набувальної давності, зазначивши на можливість набуття рухомих і нерухомих речей, включаючи земельні ділянки, транспортні засоби і цінні папери, та не зазначивши винятки.
Однак, з огляду на загальні правила, можна зробити висновок, що набувальна давність не застосовується до об’єктів, виключених із цивільного обороту (ст. 178 ЦК України), або до таких об’єктів, щодо яких не може бути встановлене право власності як абсолютне речове право (майнові права, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація тощо).
Деякі групи об’єктів набувальної давності мають особливий статус: нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери.
Так, у законі передбачено, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК України), тобто для набуття права власності на ці об’єкти володілець повинен звернутись до суду.
Набрання рішенням суду законної сили є підставою для виникнення права власності на зазначені види майна, крім нерухомого, право власності на яке підлягає державній реєстрації. На цей вид майна право власності за набувальною давністю виникає з моменту державної реєстрації цього права.
2. Специфіка набувальної давності на земельні ділянки.
Відповідно до ст. 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом п’ятнадцяти років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або до ОМС з клопотанням про передачу її у власність або надання в користування.
Передання земельної ділянки на підставі ст. 119 ЗК України здійснюється у порядку, передбаченому ст. 118 ЗК України, а у випадку передання земельної ділянки в оренду — у порядку ст. 123 ЗК України та за процедурою, передбаченою Законом України від 06.10.1998 № 161-XIV «Про оренду землі».
Так, у справі № 742/2916/15-ц від 11.04.2018 ВС зробив такий висновок: ст. 119 ЗК України значно відрізняється від ст. 344 ЦК України та не передбачає жодних переваг для осіб, зазначених у ч. 1 цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не приводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в користування (ст. 118, 123 ЗК України).
Таким чином, ця норма надає таким особам лише право звернення до органу державної влади або до ОМС з клопотанням про передання земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов’язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів.
Таким чином, шановні юристи, ми часто наводимо правову позицію ВС для того, аби ви тримали руку на «пульсі» змін у законодавстві та практики його застосування й керувалися ними у своїй роботі.
