Про позовну давність у господарському провадженні

Сербіна Анастасія, головний редактор спецвипуску "Юридичні практики", адвокат
Місцеве самоврядування Жовтень, 2020/№ 10/1
В обраному У обране
Друк
Пропонуємо до вашої уваги практику застосування позовної давності у господарському процесі на прикладі постанови ВС від 28.11.2018 у справі № 911/926/17. Висловлені в ній висновки фактично містять у собі узагальнення суду касаційної інстанції щодо застосування наслідків пропущення строку позовної давності та початку її перебігу, що може стати в пригоді роботи юриста ради.

Абетка інституту позовної давності

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України). Загальна позовна давність установлена тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов’язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу: або відмовити в позові у зв’язку зі спливом позовної давності; або, за наявності поважних причин її пропущення, захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму ЦК України.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об’єктивні (сам факт порушення права), так і суб’єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа (у контексті цієї судової справи — держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень) довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Порівняльний аналіз змісту термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначена правова позиція напрацьована усталеною судовою практикою як ВСУ в постановах від 17.02.2016 у справі № 6-2407цс15, від 01.07.2015 у справі № 6-178гс15, так і ВС, зокрема в постанові від 15.05.2018 у справі № 911/3210/17, від 08.05.2018 у справі № 911/2534/17.

Висновки суду

Частиною 2 ст. 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі ст. 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

У спірних правовідносинах суб’єктом прав є саме держава, а не її конкретний орган, тому зміна уповноваженого органу щодо розпорядження спірними земельними ділянками і здійснення контролю за нею внаслідок внесення змін до чинного законодавства України не змінює порядку перебігу позовної давності. Аналогічна теза може бути застосована й до діяльності ОМС.

У цій справі позов було подано прокурором в інтересах держави.

За змістом ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи — носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати ВС від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16.

Так, у постанові від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 ВС відступив від висловленого ВСУ у постанові від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15 правового висновку про незастосування положень про строк позовної давності до позовних вимог про витребування майна за ст. 387, 388 ЦК України та зазначив, що за наявності правових підстав для витребування майна від добросовісного набувача відповідно до ст. 387, 388 ЦК України мають застосовуватися положення ст. 267 цього Кодексу, згідно з якою сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.

Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право дізналася або могла дізнатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний позивач або прокурор. Наведе відповідає висновкам, викладеним у постановах ВСУ у справах № 3-932гс17 від 18.10.2017, № 3-869гс17 від 16.08.2017, № 3-455гс17 від 07.06.2017, № 3-1486гс16 від 22.03.2017, № 916/2122/13 від 22.04.2015, № 11/163/2011/5003 від 25.03.2015 та підтримується усталеною судовою практикою ВС, зокрема у постановах від 24.01.2018 у справі № 914/801/17, від 19.06.2018 у справі № 922/2756/17 (ср. 025069200).

Крім того, у постанові ВСУ від 16.09.2015 у справі № 6-68цс15 зазначено, що держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Судами встановлено, що уповноважений орган, в інтересах якого прокурором подано даний позов, — Держгеокадастр є правонаступником Державного агентства земельних ресурсів, яке, у свою чергу, є правонаступником Державного комітету України із земельних ресурсів.

Так, відповідно до п. 4 Положення про Державне агентство земельних ресурсів України, затвердженого Указом Президента України від 08.04.2011 № 445/2011 (чинного станом на момент оформлення документів щодо відчуження спірних земельних ділянок), до повноважень Державного агентства земельних ресурсів України віднесено, зокрема: ведення і адміністрування державного земельного кадастру та отримання інформації про відведення земельних ділянок; здійснення державної реєстрації земельних ділянок та державної реєстрації права власності, права користування земельними ділянками (сервітут), права постійного користування земельними ділянками, договорів оренди земельних ділянок, права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), права забудови земельної ділянки (суперфіцій), погодження документації із землеустрою.

Отже, Держгеокадастр довідався про факт прийняття спірних розпоряджень принаймні в травні 2011 року — у момент здійснення ним на виконання визначених законодавством повноважень державної реєстрації виданих громадянам державних актів на право власності на спірні земельні ділянки, про що містяться відповідні відмітки на самих державних актах.

Позовна давність не є інститутом процесуального права і не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за змістом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Ураховуючи викладене та приписи п. 4 ст. 267 ЦК України, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів про те, що позовні вимоги прокурора не підлягають задоволенню у зв’язку з пропуском без поважних причин строку позовної давності.

Прокурор у своїй касаційній скарзі вказував як аргументи такі доводи: факт реєстрації 11.07.2013 порушеного прокуратурою кримінального провадження не свідчить про обізнаність позивачів про факт незаконного вибуття спірної землі з державної власності. Натомість про наявність порушень інтересів держави органам прокуратури стало відомо з листа управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі від 26.01.2016 № 10-1012-99.5-110/2-16, а Держгеокадастру про зазначене порушення взагалі не було відомо, оскільки спірні розпорядження та проєктна документація не містять інформації про дійсні обставини передачі у власність спірної землі. Проте ці доводи були відхилені як безпідставні та такі, що зводяться до вимог про додаткове дослідження доказів та встановлення інших обставин справи, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому ВС вважає обґрунтованими заперечення відповідача-2 про те, що висновки судів щодо строку позовної давності ґрунтувались виключно на оцінці за внутрішнім переконанням наданих доказів та встановлених судами обставин, з урахуванням усталеної практики ВС та Європейського суду з прав людини, а ч. 2 ст. 111-12 ГПК України (у редакції до 15.12.2017) містить пряму заборону суду касаційної інстанції надавати вказівки про достовірність чи недостовірність доказів, переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права має бути застосована і яке рішення має бути прийнято судом під час нового розгляду справи. ВС наголосив на тому, що судами попередніх інстанцій не допущено невиконання викладених у постанові від 21.11.2017 обов’язкових вказівок суду касаційної інстанції з урахуванням обмежень процесуальних повноважень касаційного суду, встановлених ст. 111-12 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) та ст. 316 ГПК України (у редакції, чинній на час нового розгляду справи), оскільки питання щодо поважності причин пропуску строку позовної давності розглянуто судами за наслідками оцінки за правилами ст. 86 ГПК України наявних у справі доказів та встановлених обставин справи, керуючись закріпленим у ст. 11 ГПК України принципом верховенства права.

Також ВС не взяв до уваги твердження прокурора про те, що на вимоги власника про витребування майна з чужого незаконного володіння за ст. 388 ЦК України не розповсюджується строк позовної давності. Заявлена у справі позовна вимога про витребування майна з незаконного володіння відповідача-2 є похідною від позовної вимоги про визнання незаконними спірних розпоряджень, які й були безпосередньою правовою підставою для вибуття землі з власності держави, а тому питання строку позовної давності стосується саме цієї позовної вимоги. Ба більше, ВС ще раз звернув увагу прокурора на висловлену Великою Палатою ВС у постанові від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 правову позицію щодо розповсюдження на вимоги власника про витребування майна загального строку позовної давності та наслідків його спливу.

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно