Перехід права на земельну ділянку в порядку ст. 120 ЗК України та ст. 7 ЗУ «Про оренду землі»
Постанова Палати для розгляду справ щодо земельних відносин КГС ВС від 28.02.2020 № 913/169/18
Відповідно до частин 1, 2 статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час придбання Товариством нерухомого майна) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти.
До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Частиною 3 ст. 7 ЗУ «Про оренду землі» (в редакції, чинній з 01.01.2010) передбачено, що до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.
Відтак за загальним правилом, закріпленим у статті 120 ЗК України і ч. 3 ст. 7 ЗУ «Про оренду землі», особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду, набуває такі ж самі права на земельну ділянку, на яких вона належала попередньому власнику (землекористувачу) на час відчуження будівлі або споруди.
Водночас у ст. 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Частиною 5 ст. 6 ЗУ «Про оренду землі» визначено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній з 01.01.2014 до 01.01.2016) обов’язковій державній реєстрації підлягають, зокрема, право постійного користування та право оренди земельної ділянки.
Тобто, в силу імперативних вимог ст. 125 ЗК України від однієї особи до іншої особи за правилами ст. 120 цього Кодексу та ч. 3 ст. 7 ЗУ «Про оренду землі» не може перейти право оренди земельної ділянки, яке у попереднього землекористувача ще не виникло станом на час відчуження ним будівель, розташованих на цій земельній ділянці, незалежно від дати укладення договору оренди земельної ділянки, оскільки виникненням права оренди є момент державної реєстрації цього речового права, а не дата укладення договору оренди.
Відсутність у продавця будівлі на момент її відчуження зареєстрованого права оренди земельної ділянки, на якій розташована ця будівля, унеможливлює як перехід такого права оренди до покупця будівлі (відповідача) за правилами ч. 3 ст. 7 ЗУ «Про оренду землі», так і заміну сторони у зобов’язанні.
Постанова КГС ВС від 15.01.2019 № 908/27/18
Згідно з ч. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
За положенням ч. 3 ст. 7 ЗУ «Про оренду землі» до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.
Аналіз положень наведених норм дає підстави для висновку про те, що у разі переходу права власності на майно, що знаходиться на орендованій земельній ділянці, до нового власника з моменту набуття права власності на це майно переходить право оренди земельної ділянки, на якій вказане майно розміщене у тому самому обсязі та умовах, які були у попереднього власника.
Отже, з моменту набуття права власності на нерухоме майно особа, яка стала новим власником такого майна, одночасно набуває права оренди земельної ділянки, на якій розміщене це майно, у зв’язку з припиненням права власності на нього та, відповідно, припиненням права користування попереднього власника земельною ділянкою, на якій це майно розміщене, згідно з частиною другою статті 120 ЗК України.
Тобто особа, яка набула права власності на це майно, фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника.
При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно, отже, спірний договір не підлягає розірванню.
Постанова КГС ВС від 29.01.2019 № 922/595/18
Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (ч. 2 ст. 120 ЗК України).
Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (п. «е» ч. 1 ст. 141 ЗК України).
Отже, за змістом вказаних положень виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику.
Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.
Проте з огляду на приписи ч. 2 ст. 120 ЗК України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.
Постанова КГС ВС від 14.08.2019 № 910/14257/18
Частиною 6 ст. 120 ЗК України встановлено, що істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв’язку з набуттям права власності на ці об’єкти, крім об’єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов’язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.
З наведеного слід дійти висновку, що до особи, яка набула право власності на будівлю, переходить на підставі ст. 120 ЗК України та ст. 7 ЗУ «Про оренду землі» право користування (оренди) саме тією земельною ділянкою, як об’єктом цивільних прав, кадастровий номер якої зазначено в договорі, що передбачає набуття права власності на будівлю, незалежно від її цільового призначення, але не частиною такої земельної ділянки.
Постанова КГС ВС від 11.12.2018 № 911/3665/16
Передбачений ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України перехід права на землю (права власності чи права користування) у разі набуття права власності на нерухоме майно за цивільно-правовою угодою саме за наявності відповідного права у відчужувача нерухомого майна, оформленого і зареєстрованого належним чином.
Разом з цим, як установив суд апеляційної інстанції, позивач, звертаючись з позовом до суду, зауважував, що нерухоме майно було набуте ним у власність у зв’язку із викупом майнових сертифікатів у фізичних осіб — членів КСП, на той час як земельні ділянки колгоспного двору, що належали КСП на праві колективної власності та не підлягали паюванню, і на яких розташоване придбане позивачем нерухоме майно, залишилися у розпорядженні КСП, правонаступником якого на час звернення до суду є ПОП.
Отже право власності на нерухоме майно ПСП оформлено на підставі цивільно-правових угод щодо викупу майнових сертифікатів, укладених із фізичними особами, а не шляхом укладення відповідних правочинів із КСП чи його правонаступником — ПОП.
Зазначені обставини унеможливлюють застосування положень ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України, які визначено позивачем підставою його позовних вимог до ПОП про визнання права власності на земельні ділянки у зв’язку із придбанням нерухомого майна.
Постанова КГС ВС від 06.02.2018 № 922/3804/16
Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з врахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил тощо.
Так, в державі Україна, зокрема, діють:
2) з 24.07.96 Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19.06.96 № 173, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 24.07.96 за № 379/1404;
Зазначене повністю спростовує висновок, що норми чинного законодавства не встановлюють порядок визначення або нормативи розміру та меж земельних ділянок, необхідних для обслуговування будинків або споруд.
Стягнення безпідставно збережених коштів у відповідності до ст. 1212 ЦК України
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно.
Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов’язання виникають за наявності одночасно таких умов:
набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого);
набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
За змістом положень глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов’язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних — приріст майна в набувача без достатніх правових підстав.
Вина заподіювача шкоди є обов’язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов’язаннях.
Натомість для кондикційних зобов’язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, обов’язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов’язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об’єктом плати за землю є земельна ділянка.
При цьому до моменту оформлення власником об’єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об’єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов’язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України (наведену правову позицію викладено у . постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц).
У спорах про стягнення грошових коштів за користування земельною ділянкою до моменту оформлення особою права користування такою земельною ділянкою власник має право на отримання безпідставно збережених грошових коштів у порядку ст. 1212 ЦК України.
Перевіривши розрахунок розміру безпідставно збережених коштів, дослідивши витяги із технічної документації про нормативну грошову оцінку, надані Головним управлінням Держгеокадастру області, та інші наявні у справі докази в їх сукупності, а також зважаючи на ненадання відповідачем контррозрахунку, суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі.
Постанова КГС ВС від 14.02.2019 № 922/1019/18
Згідно з абз. 3 ч. 1 ст. 13 ЗУ «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки, зокрема, комунальної власності.
Крім того, згідно з абз. 1 п. 289.1 Податкового кодексу України для визначення розміру орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.
Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (ч. 2 ст. 20 ЗУ «Про оцінку земель»).
Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями п. 288.5.1 ст. 288 ПК України (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС ВС від 10.09.2018 у справі № 920/739/17).
Згідно з ч. ч. 1 – 4 ст. 791 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об’єкта цивільних прав.
Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Формування земельних ділянок здійснюється:
— у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності;
— шляхом поділу чи об’єднання раніше сформованих земельних ділянок;
— шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
— за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі.
Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій – сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Відповідно до ч. 2 ст. 20 та ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про оцінку земель» дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.
Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Враховуючи положення ст. 791 ЗК України та ст. ст 20, 23 ЗУ «Про оцінку земель», колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій помилково залишено поза увагою те, що в матеріалах справи відсутні та позивачем не надано витяги із технічної документації про нормативну грошову оцінку двох окремих земельних ділянок відповідно, в зв’язку з чим не виключається помилковість здійсненого Міськрадою розрахунку розміру безпідставно збережених відповідачем коштів у вигляді орендної плати.
Зміна розміру орендної плати (у відсотках до нормативної грошової оцінки), оформлена додатками до рішень міськради про бюджет міста
Відповідно до ч. 2 ст. 632 ЦК зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
Статтею 30 ЗУ «Про оренду землі» визначено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
Виходячи зі змісту ст. ст. 632, 651 ЦК та ст. 30 ЗУ «Про оренду землі» слід дійти висновку про те, що за загальним правилом зміна умов договору, в тому числі в частині розміру орендної плати, здійснюється за взаємною згодою сторін. За відсутності такої згоди такий договір може бути змінений за рішенням суду лише у випадках, встановлених умовами договору, або в силу закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 652 ЦК у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання.
Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Згідно з п. 288.5 ст. 288 ПК розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу:
не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території;
не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки.
Рішеннями Київської міської ради від 28.01.2015 № 60/925 «Про бюджет міста Києва на 2015 рік», від 22.12.2015 № 61/61 «Про бюджет міста Києва на 2016 рік» та від 12.12.2016 № 554/1558 «Про бюджет міста Києва на 2017 рік» щорічно встановлювалися розміри орендної плати за земельні ділянки комунальної власності територіальної громади міста Києва (у відсотках від нормативної грошової оцінки) згідно з додатком 10 до цих рішень.
Враховуючи той факт, що ані в рішенні Київської міської ради від 12.12.2016 № 554/1558 «Про бюджет міста Києва на 2017 рік», ані в рішенні від 21.12.2017 № 1043/4050 «Про бюджет міста Києва на 2018 рік» та в додатках 10 до цих рішень не зазначається про встановлення мінімального або максимального розміру орендної плати за земельні ділянки комунальної власності м. Києва, міською радою в рамках її повноважень визначаються середньозважені (регульовані) орендні ставки, які знаходяться в межах між мінімальним (3 % від нормативної грошової оцінки) та максимальним (12 % від нормативної грошової оцінки) розмірами орендної плати за землю, які, в свою чергу, встановлені законодавчо — ст. 288 ПК.
Разом з тим, проаналізувавши рішення Київської міської ради від 12.12.2016 № 554/1558 «Про бюджет міста Києва на 2017 рік», у зв’язку з неоднаковим тлумаченням змісту якого та умов договору оренди земельної ділянки між сторонами власне і виник даний спір, судова палата вважає, що це рішення може бути самостійною підставою для внесення змін до договору оренди, якщо сторони цього договору визначили безпосередньо в самому договорі таку підставу для внесення змін до нього, що відповідає принципу свободи договору, встановленому ст. ст. 3, 6, 627 ЦК.
З прийняттям Київською міською радою рішення від 12.12.2016 № 554/1558 «Про бюджет міста Києва на 2017 рік» фактично змінився розмір мінімальної орендної плати для даного виду землекористування з 10 % до 3,6 %, а згідно з умовами договору оренди нові орендні ставки за земельні ділянки комунальної власності м. Києва є обов’язковими для виконання орендарем, оскільки за змістом ст. 288 ПК граничні (мінімальний та максимальний) розміри орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності встановлюються і змінюються виключно на законодавчому рівні, а не рішеннями органів місцевого самоврядування.
Виходячи з системного аналізу змісту ст. ст. 632, 651 ЦК, ст. 288 ПК та ст. ст. 21, 30 ЗУ «Про оренду землі», доводи Київської міської ради про те, що саме прийняття нею окремого рішення про внесення змін до договору оренди землі є обов’язковою передумовою для зміни розміру орендної плати, яка є регульованою ціною, є безпідставними, оскільки зі змісту договору оренди вбачається, що внесення відповідної зміни до договору залежить від попередньої законодавчої зміни розмірів земельного податку або мінімального розміру орендної плати, чого в даному випадку не сталося ані на час звернення орендаря з позовом, ані на час прийняття оскаржуваних судових рішень.
У контексті спірних земельних правовідносин, пов’язаних зі зміною розміру орендної плати за земельну ділянку комунальної власності міста Києва, норми ст. ст. 632, 651 ЦК України, ст. 288 ПК України та ст. 30 ЗУ «Про оренду землі» повинні розумітися і застосовуватися таким чином: «Зміна розміру орендної плати (у відсотках від нормативно-грошової оцінки), оформлена додатками до рішень Київської міської ради про бюджет міста Києва на певний рік, не може вважатися законодавчою підставою для внесення змін до договору оренди землі в частині розміру орендної плати, оскільки цими рішеннями законодавчо не встановлюються граничні (мінімальний та максимальний) розміри орендної плати за земельні ділянки комунальної власності.
Водночас, зазначені рішення Київської міської ради можуть бути підставою для внесення змін до договору оренди землі, якщо сторони договору оренди визначили безпосередньо в самому договорі таку підставу для перегляду розміру орендної плати, що узгоджується з принципом свободи договору, встановленим статтями 3, 6, 627 Цивільного кодексу України».
Автоматична індексація нормативно-грошової оцінки землі
Постанова Палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС ВС від 16.03.2020 № 922/1658/19
Зміна нормативної грошової оцінки внаслідок індексації є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати шляхом внесення відповідних змін до договорів оренди землі його учасниками. Зазначене не тягне автоматичної зміни умов договорів щодо розміру орендної плати. Аналогічну правову позицію Верховного Суду викладено у постановах від 30.03.2018 у справі № 916/3236/16, від 01.10.2018 у справі № 916/3233/16, від 19.12.2019 у справі № 922/1137/19 (ср. ).
При цьому судова палата вважає за необхідне конкретизувати зазначені висновки Верховного Суду та акцентувати, що індексація нормативної грошової оцінки не є тотожною індексації орендної плати з огляду на таке.
Відповідно до положень п. 289.2 ст. 289 ПК України центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення станом на 1 січня поточного року.
Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель.
Зокрема, індексація нормативної грошової оцінки здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, із застосуванням певної методики (ст. 289 ПК України).
Більше того, різні числові показники індексації нормативної грошової оцінки за 2016, 2017, 2018 роки підтверджують відмінність цих двох показників.
Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди (абз. 3 ст. 21 ЗУ «Про оренду землі»).
Отже, за загальним правилом індексувати необхідно лише орендну плату, якщо інше не передбачено у договорі оренди.
Індексація нормативної грошової оцінки має використовуватися, як правило, для визначення розміру земельного податку за відсутності договору оренди земельної ділянки.
Якщо обов’язкова індексація нормативної грошової оцінки не визначена у договорі, то обчислення орендної плати відбувається відповідно до наведеної норми Закону (індексується лише орендна плата).
Нормами ст. 21 ЗУ «Про оренду землі» визначено, що розмір орендної плати визначається у договорі, а її обчислення (для сплати) здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором.
Законодавчо не передбачено автоматичної зміни розміру орендної плати за договором оренди землі з урахуванням щорічної індексації нормативної грошової оцінки. Хоча природа як індексації нормативної грошової оцінки, так і індексації орендної плати базується на індексі споживчих цін, обрахованих Державною службою статистики України, однак індексація нормативної грошової оцінки не є тотожною індексації орендної плати.
Водночас, з урахуванням положень ст. 21 ЗУ «Про оренду землі» та принципу свободи договору, сторони договору оренди землі можуть передбачити саме автоматичну щорічну індексацію нормативної грошової оцінки для визначення розміру орендної плати за договором оренди землі. Проте у такому разі, зважаючи на природу індексації, одночасна подвійна індексація орендної плати та індексація нормативної грошової оцінки не повинна застосовуватися.
