Припинення осіб шляхом скасування державної реєстрації
Суд має закрити провадження у справі, якщо позовною вимогою є скасування реєстрації ОСББ (об’єднання співвласників багатоквартирного будинку).
Велика Палата відступила від висновку щодо задоволення вимог про скасування державної реєстрації ОСББ шляхом скасування запису в реєстрі.
У відповідних постановах Великої Палати у справах № 916/782/17 та № 904/2796/17 викладено висновок про наявність підстав для задоволення позову, у тому числі щодо вимог про скасування державної реєстрації ОСББ. При цьому, обґрунтовуючи підстави задоволення позовних вимог, суд, зокрема, вказав, що під час доведення позивачем порушення вимог законодавства у зв’язку зі створенням та діяльністю ОСББ, враховуючи вимоги статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» від 15.05.2003 № 755-IV1, позовна вимога про скасування державної реєстрації ОСББ шляхом скасування запису в реєстрі підлягає задоволенню.
1 Закон № 755.
Згідно з новим висновком, викладеним у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, звернення особи з позовною вимогою про скасування державної реєстрації ОСББ (реєстраційного запису) є підставою для закриття провадження у справі за такими вимогами за відсутності юридичного спору.
Велика Палата вважає, що позовна вимога щодо скасування державної реєстрації існуючої юридичної особи (ОСББ), яка створена у відповідному порядку та здійснює свою діяльність тривалий час, за період свого існування, набувши відповідних прав і обов’язків, не призведе до поновлення прав і законних інтересів особи, яка звертається з таким позовом.
Такий позов буде свідчити про втручання суду в діяльність ОСББ та порушення інтересів інших його співвласників, що є недопустимим.
Велика Палата роз’яснила, що скасування державної реєстрації ОСББ (реєстраційного запису) за рішенням суду:
— не може бути самою ліквідацією юридичної особи, яка відбувається в порядку, передбаченому пунктом 2 частини 1 статті 110 Цивільного кодексу;
— не призводить до припинення ОСББ з огляду на вимоги статті 25 Закону № 755-IV, якою визначається порядок проведення державної реєстрації та інших реєстраційних дій
Щодо нікчемності заповіту, посвідченого поза межами нотаріального округу
Заповіт не є нікчемним тільки тому, що нотаріус посвідчив його поза межами свого нотаріального округу.
Велика Палата відступила від висновку Верховного Суду України (справа № 6-2цс13) про те, що посвідчення нотаріусом заповіту поза межами свого нотаріального округу призводить до його нікчемності.
Новий висновок викладено у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17: вимогами чинного закону не встановлена нікчемність заповіту виключно з тих підстав, що його посвідчено нотаріусом поза межами свого нотаріального округу.
Цивільний кодекс не містить такої підстави нікчемності заповіту, як його посвідчення нотаріусом не в межах свого нотаріального округу. Порушення законодавства, яке регулює діяльність нотаріусів, не впливає на:
— форму правочину;
— волевиявлення заповідача;
— вимоги про порядок його посвідчення, які закріплені в Цивільному кодексі.
Інакший підхід призводить до необґрунтованого покладення відповідальності за порушення нотаріусом законодавства, яке регулює порядок його діяльності, на заповідача та спадкоємців, які не зобов’язані бути обізнаними з нотаріальним процедурним законодавством, що є порушенням принципу поваги до волі заповідача та обов’язковості її виконання, а також неспівмірним втручанням держави у право спадкоємців за заповітом мирно володіти своїм майном.
Щодо моменту набуття права власності до 2013 року
До 1 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини 4 статті 334 Цивільного кодексу — з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.
Відповідно до висновку Великої Палати, викладеного у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, особа, яка до 1 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.
Розглядаючи питання, Велика Палата дійшла висновків:
— Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV2 як акт цивільного законодавства повинен був прийматися відповідно до Цивільного Кодексу України3;
2 Закон № 1952.
3 ЦК.
— сторони, укладаючи договір купівлі-продажу нерухомого майна, не можуть відступити від положень ЦК;
— ЦК як основний акт цивільного законодавства (на момент виникнення спірних правовідносин) містив чіткі та зрозумілі положення щодо визначення умов та моменту виникнення права власності у набувача нерухомого майна за відповідним правочином, які в повній мірі відповідають принципу правової визначеності та принципу легітимних (законних) очікувань;
— ЦК (на момент виникнення спірних правовідносин) не передбачав необхідності державної реєстрації права на нерухоме майно та відповідно не містив відсилочної норми на положення Закону № 1952-IV (ср. ).
Таким чином, Велика Палата відступила від свого ж висновку, викладеного у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц.
Про порядок зміни виду використання землі в межах її цільового призначення
Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися в порядку, встановленому для зміни цільового призначення такої землі.
Рішення про відступ від висновку, викладеного в:
— постановах Верховного Суду України від 5 березня 2013 року у справі № 21-417а12, від 8 квітня 2015 року у справі № 6-32цс15;
— постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 712/10864/16-а;
— постановах Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 701/902/17-ц, від 3 червня 2019 року у справі № 708/933/17, від 24 лютого 2020 року у справі № 701/473/17,
Велика Палата Верховного Суду прийняла у постанові від 1 червня 2021 року у справі № 925/929/19.
Позицією, від якої відступила Велика Палата, передбачалось, що зміна виду використання земельної ділянки в межах цільового призначення (використання) земельної ділянки, встановленого законодавством та конкретизованого уповноваженим органом влади в рішенні про передання її у власність або надання у користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку, потребує обов’язкового дотримання механізму такої зміни, визначеного законодавством, і така зміна цільового виду використання землі з порушенням порядку встановлення та зміни цільового призначення є підставою для визнання недійсними відповідних договорів оренди земельної ділянки та скасування наказів, якими затверджено проєкти землеустрою.
Передаючи справу на розгляд ВП ВС, Касаційний господарський суд зазначив, що зміна виду використання земель без зміни цільового призначення земельної ділянки не може бути підставою для визнання недійсними відповідних договорів оренди земельної ділянки та скасування наказів, якими затверджено проєкти землеустрою.
Суд нагадав, що відповідно до абзаців 1, 2 частини 5 статті 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.
З наведених норм права вбачається, що за цільовим призначенням землі України поділяються на категорії. Однією з таких категорій є землі сільськогосподарського призначення.
Нормами права визначено види використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення, зокрема, для:
— фермерського господарства;
— ведення особистого селянського господарства;
— сінокосіння і випасання худоби;
— ведення індивідуального або колективного садівництва;
— городництва;
— ведення підсобного господарства.
Отже, зазначені норми права розрізняють категорії земель за їх цільовим призначенням та види використання земельної ділянки в межах кожної категорії земель. Зміна цільового призначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення на іншу категорію цільового призначення здійснюється за погодженими проєктами землеустрою щодо їх відведення. Водночас такої процедури для зміни виду використання земельної ділянки, зокрема на землі фермерського господарства, без зміни її категорії цільового призначення (землі сільськогосподарського призначення), чинним законодавством не передбачено.
Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися в порядку, встановленому для зміни цільового призначення такої землі.
Водночас користувачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення повинні використовувати такі земельні ділянки відповідно до того виду використання, за яким ці земельні ділянки були передані їм власником.
