1 Закон № 1952.
Юрисдикція спорів
Який суд має розглядати позови щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного реєстратора?
Здавалось б, цим питанням, звісно ж, має перейматись позивач, адже саме він звертається до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів. Але і для державного реєстратора ОМС як сторони у справі, рішення, дії чи бездіяльність якого оскаржуються, це має важливе значення.
Тому що, з одного боку, наслідком порушення юрисдикції спору є скасування рішення суду з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил юрисдикції (підсудності), визначених ст. 20, 22, 25 — 28 КАС України (ст. 318 КАС України).
А з іншого — порушення правил юрисдикції є підставою для скасування рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, повністю або частково в апеляційному порядку і залишення без розгляду позовної заяви або закриття у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно ст. 238, 240 КАС України, провадження у справі. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, установлених ст. 19 КАС України, є обов’язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів апеляційної скарги (ст. 319 КАС України).
Відповідно ж до ч. 1 ст. 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Тож залежно від того, на якій стадії провадження буде встановлено, що справа не підлягає розгляду за певним видом судочинства, державний реєстратор / його представник має реагувати поданням апеляційної скарги (на ухвалу суду про відкриття провадження у справі; заяви/клопотання про закриття провадження у справі; апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції по суті спору); відзиву на касаційну скаргу (у разі подання позивачем касаційної скарги на рішення судів першої та апеляційної інстанцій).
Увага! Оскільки ані в ЦПК України, ані в КАС України не передбачений порядок передачі справ від суду, який відкрив провадження у справі в порядку цивільного судочинства, до суду, на який поширюється юрисдикція адміністративного суду, і, навпаки, подання клопотань про передачу справи до іншого суду не передбачено законом.
Загальні правила розмежування адміністративної та цивільної юрисдикцій.
Частина 1 ст. 19 ЦПК України вказує на те, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді та переданий на його розгляд з такими вимогами.
Частина 1 ст. 19 КАС України говорить про те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, для правильного визначення, за правилами якого судочинства (цивільного чи адміністративного) повинен бути розглянутий той чи інший спір, маємо визначитись із поняттями «публічно-правовий спір», «суб’єкт власних повноважень», «приватно-правові відносини».
Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України публічно-правовим є спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв’язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України суб’єкт владних повноважень — орган державної влади, ОМС, їх посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Виходячи з аналізу зазначених норм, основними ознаками публічно-правового спору є: наявність сторони — особи, що здійснює публічно владні функції; особливого предмета спору, що виник у зв’язку з виконанням або невиконанням такою особою передбачених законом функцій; суть (зміст, характер) спору (публічно-правовий спір є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин).
Ознаками приватно-правового спору є: наявність порушення або загрози порушення рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень приватного права чи інтересу (як правило, майнового) конкретного суб’єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватно-правових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб’єкта владних повноважень.
При визначенні юрисдикційності спору з державним реєстратором чи щодо оскарження дій державного реєстратора критерієм розмежування є предмет оскарження.
Якщо позивач оскаржує дії державного реєстратора з приводу порушень при здійсненні державної реєстрації прав (процедурні питання) і при цьому зміни в Державному реєстрі речових прав не тягнуть порушення прав та законних інтересів інших осіб та відсутній спір про право на нерухоме майно, такий спір є публічно-правовим і підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Якщо позивач оскаржує дії державного реєстратора, які безпосередньо пов’язані із захистом його цивільного права у спорі про нерухоме майно, такий спір є приватно-правовим і підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
Постанови ВС від 28.11.2018 у справі № 490/5986/17-ц, від 22.01.2020 у справі № 826/8592/16
До речі, оскарження відмови в реєстрації прав та обтяжень на нерухомість найчастіше пов’язане зі встановленням прав на майно.
До прикладу. У порядку цивільного судочинства має вирішуватись спір щодо визнання незаконними дій державного реєстратора та скасування рішення про скасування державної реєстрації права власності на квартиру, який виник унаслідок незаконного, на думку позивача, скасування державним реєстратором державної реєстрації права власності позивача на належну йому квартиру, при тому, що позивачем в касаційному порядку оскаржено рішення суду апеляційної інстанції про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири та визнання спадщини відумерлою, а ухвалою суду на спірну квартиру накладено арешт.
У порядку адміністративного судочинства має вирішуватись спір з приводу правомірності здійснення державним реєстратором подвійної реєстрації одного і того ж об’єкта нерухомого майна, що за правилами введення Державного реєстру є неприпустимим.
Належний відповідач
У разі якщо позивач звертається до суду з позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження, то належним відповідачем у такій справі має бути особа, право на майно якої ним оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Адже в такому випадку спір виникає саме між позивачем, який вимагає скасування державної реєстрації, та особою, за якою таке право зареєстровано, і скасування спірного рішення так чи інакше зачіпатиме права та інтереси останньої.
Державний реєстратор має брати участь у такій справі як співвідповідач (за умови, якщо позивач вважає реєстратора винним у порушенні своїх прав).
За правилами ЦПК України, у разі пред’явлення позову до частини відповідачів чи неналежного відповідача суд може за клопотанням позивача замінити первісного відповідача належним відповідачем або залучити до участі у справі співвідповідача або замінити первісного відповідача належним відповідачем. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовляти в задоволенні позову (ст. 51 ЦПК України, постанова Великої Палати ВС від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц).
Як бачимо, незалучення до участі у справі як співвідповідачів осіб, щодо яких державним реєстратором було вчинено оспорювану дію, є для суду самостійною підставою для відмови у задоволені позову.
До прикладу. Рішенням суду апеляційної інстанції з особи А. на користь позивача було стягнуто певну суму боргу. При цьому ухвалою суду з метою забезпечення позову було накладено арешт на 7/12 часток житлового будинку, належного особі А., та на 5/12 часток зазначеного будинку, належного особі Б. Державним реєстратором було внесено зміни до Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та перерозподілено частки спільної часткової власності — зареєстровано за особою Б. право власності на 43/100 частки житлового будинку, що призвело до зменшення частки особи А. в цьому будинку.
Позивачем було пред’явлено вимоги про визнання протиправною та скасування дії державного реєстратора до відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно юридичного управління міської ради. Особи А. та Б. до участі у справі як співвідповідачі не залучені, що стало підставою для відмови в задоволенні позову у зв’язку з незалученням до участі в справі належних відповідачів.
Цікаві випадки із судової практики
Справа щодо оспорювання зупинення реєстрації обтяження.
Позивач звернувся до суду з позовом про скасування рішення про зупинення державної реєстрації обтяження за ухвалою слідчого судді, якою накладений арешт на квартиру шляхом заборони відчуження, розпорядження та вчинення будь-яких реєстраційних дій з цим майном у кримінальному провадженні, досудове розслідування у якому було розпочато за фактом заволодіння невстановленими особами грошовими коштами позивача при придбанні квартири, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України.
Державним реєстратором прав на нерухоме майно виконкому міської ради реєстрація обтяження (арешту на квартиру), розпочата за заявою слідчого, на якого було покладено обов’язок з виконання ухвали суду, була зупинена внаслідок виявлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстрованої заборони вчинення реєстраційних дій на підставі рішення суду, зокрема, ухвали суду у цивільній справі про витребування майна з чужого володіння, якою накладено арешт на спірну квартиру та заборонено суб’єктам державної реєстрації та державним реєстраторам вчиняти будь-які дії, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на зазначену квартиру.
Чи правомірне зупинення реєстрації, розбирався апеляційний адміністративний суд, який дійшов таких висновків.
1. Відповідно до п. 5 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою КМУ від 26.10.2011 № 1141, у базі даних заяв формуються та/або реєструються заяви у сфері державної реєстрації прав, у тому числі заяви власників нерухомого майна про заборону вчинення реєстраційних дій, а також реєструються судові рішення щодо заборони (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій з присвоєнням програмними засобами ведення Державного реєстру прав кожній окремій заяві (судовому рішенню) реєстраційного номера та фіксуванням дати і часу реєстрації.
Тобто після реєстрації заяв державний реєстратор зобов’язаний перевірити відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у державному реєстрі прав та поданих документів, наявність заборон, обтяжень.
Саме при здійсненні перевірки державним реєстратором було виявлено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровану заборону вчинення реєстраційних дій на підставі рішення суду, зокрема, ухвали суду у цивільній справі про витребування майна з чужого володіння, якою накладено арешт на спірну квартиру та заборонено суб’єктам державної реєстрації та державним реєстраторам вчиняти будь-які дії, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на вказану квартиру.
На підставі вищезазначеного судового рішення державний реєстратор прийняв рішення про зупинення державної реєстрації за заявою слідчого, керуючись ст. 25 Закону № 1952 (ср. ).
2. Той факт, що рішенням суду у цивільній справі державному реєстратору заборонено вчинення реєстраційних дій, пов’язаних з державною реєстрацією лише речових прав, а не обтяжень, внаслідок чого, на думку суду першої інстанції, у реєстратора не було підстав для зупинення реєстрації, не відповідає обставинам справи та призвів до неправильного застосування норм матеріального права.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону № 1952 державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень — офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Внесення відомостей до Державного реєстру прав здійснюється виключно на підставах та в порядку, визначених Законом № 1952.
З ч. 4 ст. 18 Закону № 1952 вбачається, що державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 10 Закону № 1952 державний реєстратор перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
Статтею 25 Закону № 1952 встановлено, що проведення реєстраційних дій зупиняється на підставі судового рішення про заборону вчинення реєстраційних дій, що набрало законної сили, або на підставі заяви власника об’єкта нерухомого майна про заборону вчинення реєстраційних дій щодо власного нерухомого майна.
Відповідно до вимог ст. 1291 Конституції України судове рішення є обов’язковим до виконання. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальністю, встановленої законом.
Згідно з вимогами ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і ОМС, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Отже, судове рішення про заборону вчинення реєстраційних дій, що набрало законної сили, є безумовною підставою для зупинення проведення реєстраційних дій, тобто зупинення реєстраційних дій у такому разі є обов’язком, а не правом державного реєстратора.
Визначення терміна «реєстраційна дія» міститься у ст. 2 Закону № 1952, згідно з якою реєстраційна дія — державна реєстрація прав, взяття на облік безхазяйного нерухомого майна, а також інші дії, що здійснюються державним реєстратором у Державному реєстрі прав, крім надання інформації з цього реєстру. Враховуючи зазначене, ст. 25 Закону № 1952 зобов’язує державного реєстратора зупинити проведення будь-яких (всіх) реєстраційних дій на підставі відповідного судового рішення.
Тож державний реєстратор діяла виключно в межах своїх повноважень та у спосіб, передбачені чинним законодавством (постанова П’ятого апеляційного адміністративного суду від 01.12.2020 у справі № 420/4345/20).
Справа щодо оскарження відмови у реєстрації права на квартиру.
Відповідно до ст. 24 Закону № 1952 у державній реєстрації прав може бути відмовлено, зокрема, якщо заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав.
Дарницьким районним судом м. Києва розглянуто цивільну справу про визнання правомірним набуття позивачкою права власності на 6/7 часток квартири та зобов’язання державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу міської ради зареєструвати за нею на праві особистої приватної власності 6/7 часток квартири.
У задоволенні позовних вимог відмовлено, оскільки встановлені такі обставини.
Позивачка просила зареєструвати її право власності на всю квартиру, посилаючись на те, що вона є власником 1/7 частини зазначеної квартири. Інші співвласники, її брати, написали заяви про відмову від своїх часток в Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції, а відтак їх право на спільну часткову власність на дану квартиру припинено. Тобто фактично вона є єдиним власником квартири.
Відповідно до вимог ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Згідно з положеннями ст. 392 ЦК України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою, по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Згідно з ч. 3 ст. 10 Закону № 1952 державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов’язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов’язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає реєстрації.
Державний реєстратор перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.
Тож дії державного реєстратора є такими, що відповідають чинному законодавству.
Крім того, у цій справі позивачкою неправильно було обрано спосіб захисту порушених прав — пред’явлено по суті не позов згідно з вимогами закону, а заяву про встановлення певного юридичного факту, який підлягає встановленню при вирішенні спору по суті із співвласниками квартири, а не з Департаментом з питань реєстрації виконавчого органу міської ради (постанова ВС від 15.12.2020 у справі № 753/15989/19).
