Ситуація з життя
Рішенням суду було задоволено позов працівника з військового обліку ОМС (позивача) до сільської ради, голови сільської ради (відповідачів) про поновлення на роботі, скасування розпорядження сільського голови та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Визнано незаконним та скасовано розпорядження сільської об’єднаної територіальної громади про звільнення, поновлено на посаді позивача, стягнуто із сільської ради на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з часу незаконного звільнення до моменту фактичного поновлення на роботі.
Під час судового розгляду справи встановлено, що позивача було звільнено розпорядженням сільського голови сільської об’єднаної територіальної громади «Про фактичне звільнення» відповідно до ст. 42 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»1, на підставі розпорядження «Про попередження працівників сільської ради про наступне вивільнення працівників у порядку ст. 32 Кодексу законів про працю України»2, керуючись п. 1 ст. 40, 44, 47, 492 КЗпП, у зв’язку з відсутністю можливості працевлаштування на іншу роботу у зв’язку із реорганізацією сільської ради та неможливістю працевлаштування у структурі сільської ради.
1 Закон № 280.
2 КЗпП України.
Згідно з відомостями, внесеними до трудової книжки позивача, підставою для звільнення зазначено п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП.
Згідно з рішенням сільської ради з метою підвищення ефективності та якості роботи апарату управління виконавчих органів сільської ради, відповідно до постанови КМУ від 09.03.2006 № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» сільською радою було затверджено структуру і штатну чисельність апарату сільської ради та її виконавчих органів.
Як установлено судом, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання сільської ради, не відбулося.
Позивач попереджався роботодавцем про можливе звільнення саме на підставі ст. 32 КЗпП, якою передбачено можливість звільнення лише з урахуванням приписів п. 6 ст. 36 КЗпП, а саме за умови, що працівник відмовився від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмовився від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці. Тож позивач був незаконно звільнений із займаної посади.
Крім того, згодом, у зв’язку із затримкою виконання вказаного вище рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, рішенням суду було задоволено позов поновленого на роботі працівника до виконавчого комітету сільської ради та сільської ради про стягнення заробітку за вимушений прогул та відшкодування моральної шкоди.
Виконавчим комітетом сільської ради кошти, присуджені рішенням суду на користь заявника та судові витрати на користь держави, було сплачено.
Тож чи має виконавчий комітет як роботодавець право «зворотної вимоги» до посадової особи ОМС, винної у незаконному звільненні працівника, про відшкодування шкоди, спричиненої у зв’язку із оплатою працівнику вимушеного прогулу, моральної шкоди та судових витрат?
Право ОМС на подання позову
За загальним правилом, за приписами ст. 1191 Цивільного кодексу України3 особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
3 ЦК.
Але, окрім норм цивільного права, відповідальність за спричинену працівником шкоду у зв’язку із трудовими відносинами, регулюється Кодексом законів про працю України.
Так, ст. 130 КЗпП передбачено, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом установлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність зазвичай обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.
Пунктом 8 ст. 134 КЗпП передбачено, що відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.
Приписами ч. 4 ст. 136 КЗпП передбачено, що стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу.
Статтею 237 КЗпП установлено, що суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов’язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов’язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Частина 1 ст. 24 Закону України від 07.07.2001 № 2493-III «Про службу в органах місцевого самоврядування» — матеріальна шкода, завдана територіальній громаді незаконними рішеннями сільських, селищних, міських голів, голів районних у місті, районних та обласних рад, їх заступників, керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів виконавчих органів місцевого самоврядування, діями чи бездіяльністю посадових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок місцевого бюджету в порядку, встановленому законом.
Підпункт 9 п. 9 розд. VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України — кошти, відшкодовані державою з державного бюджету (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування з місцевих бюджетів), згідно з цим пунктом вважаються збитками державного бюджету (місцевих бюджетів).
Як роз’яснено у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29.12.1992 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі п. 8 ст. 134 КЗпП, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв’язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини.
Відповідно до п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» з метою запобігання незаконним звільненням судам слід неухильно додержуватися вимог ст. 134 (п. 8), 237 КЗпП України про притягнення до участі в справі про поновлення на роботі і покладення на службову особу обов’язку відшкодувати шкоду підприємству, установі, організації, заподіяну у зв’язку з оплатою незаконно звільненому працівникові часу вимушеного прогулу. При цьому належить врахувати, що при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу настає повна матеріальна відповідальність винних у цьому службових осіб і обов’язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу, може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону.
Таким чином, право у ОМС на звернення до суду з регресним позовом про відшкодування шкоди, заподіяної у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу, виникає у тому випадку, коли службовою особою дійсно завдано шкоду ОМС (встановлено його вину у здійсненні звільнення працівника з порушенням закону) та коли ОМС реально відшкодував незаконному звільненому працівнику завдану шкоду.
Зауважу: оскільки законом не передбачено стягнення в порядку регресу зі службової особи, винної в незаконному звільнені працівника сум компенсації моральної шкоди та інших видів витрат, стягнення можливе тільки щодо коштів, виплачених ОМС незаконно звільненому працівнику у зв’язку з оплатою часу вимушеного прогулу.
Тож ОМС має право регресу в розмірі виплаченого незаконно звільненому працівнику відшкодування, яке дорівнює сумі оплаті останньому часу вимушеного прогулу, в тому числі часу прогулу в разі затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.
