Землі комунальної власності: оренда, постійне користування тощо… (ч. 1)

Дійсно, 1 липня 2021 року набирає чинності довгоочікуваний аграрним середовищем Закон України від 31.03.2020 № 552-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення»¹, який коротко (але не зовсім коректно) називають «закон про ринок землі».

¹ Закон № 552.

Так, вказаним Законом розділ X «Перехідні положення» Земельного кодексу України² доповнено пунктом 6¹ такого змісту:

² ЗК.

«6¹. Громадяни України, яким належить право постійного користування, право довічного успадкованого володіння земельними ділянками державної і комунальної власності, призначеними для ведення селянського (фермерського) господарства, а також орендарі земельних ділянок, які набули право оренди землі шляхом переоформлення права постійного користування щодо зазначених земельних ділянок до 2010 року, мають право на викуп таких земельних ділянок у власність з розстрочкою платежу до десяти років за ціною, яка дорівнює нормативній грошовій оцінці таких земельних ділянок, без проведення земельних торгів. У разі купівлі земельної ділянки з розстроченням платежу право власності переходить до покупця після сплати першого платежу. Вимоги частини сьомої статті 130 цього Кодексу не поширюються на земельні ділянки, які придбаваються відповідно до цього пункту».

Тобто законодавець цією нормою визнає право постійного користування саме за громадянами України, які отримали до 01.01.2002 (дата набуття чинності ЗК від 25.10.2001, який такого права за громадянами не передбачає у чинній на сьогодні ст. 92 ЗК), а не за створеними ними юридичними особами.

Як зазначає д. ю. н. А. М. Мірошниченко, існування права постійного користування у сучасних умовах не має жодного виправдання та є шкідливим. Покращити наявну ситуацію може відмова від права постійного користування шляхом його трансформації у право власності.

Саме норма п. 6¹ розділу Х ЗК і направлена, зокрема, на таку трансформацію.

Але ж з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду³ по СФГ «Берізка» та іншим аналогічним правовим позиціям ВП ВС громадяни України не зможуть з 1 липня 2021 року позбутися цього анахронізму радянської епохи (вже на дворі 2021 рік), оскільки вони це право просто втратили (на думку ВС), коли створили у 1994 році СФГ.

³ ВП ВС.

Якщо ж прогнозувати ситуацію, яка настане з 1 липня 2021 року, то слід констатувати наступне.

Керуючись правовими позиціями ВП ВС щодо переходу права постійного користування СФГ, громадяни (як титульні користувачі) у силу Закону № 552 будуть звертатися до відповідних розпорядників землі державної або комунальної власності і будуть отримувати відмови у викупі земельних ділянок, наданих ним у користування, оскільки їх право постійного користування вже давно перейшло до юридичної особи, ними ж створеної. А громадянин, зазначений у державному акті та ще й із зареєстрованим речовим правом, це право втратив (на думку ВП ВС).

При цьому юридична особа — ФГ, до якої за позицією ВП ВС таке право перейшло ще в 1998, 1999, 2001 (та інших) роках, коли активно створювалися та реєструвалися ФГ, теж не зможе викупити цю земельну ділянку, оскільки норма п. 6¹ розділу Х ЗК чітко зазначає суб’єкта, який має право на викуп земельної ділянки, а саме громадянина!

Власне посилання місцевих рад, які будуть приймати рішення про викуп земельних ділянок комунальної власності (а точніше, відмовляти), в обґрунтування своєї «антидержавницької» позиції, на правові позиції ВП ВС від 23.06.2020 буде правомірним, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Хоча, заради об’єктивності, такої норми (право постійного користування переходить від громадянина до юридичної особи) й не існувало і не існує ані в ЗК 1992 року, ані в чинному ЗК 2001 року, ані в Законі України від 20.12.1991 № 2009-XII «Про селянське (фермерське) господарство». Але ВП ВС вважає по-іншому.

Також слід пам’ятати, що відповідно до Закону № 552 будь-які юридичні особи, за виключенням банківських установ (не є виключенням ФГ як юридична особа), до 01.01.2024 не зможуть набути право власності на земельну ділянку державної або комунальної власності.

Очевидно, виникне парадоксальна ситуація, коли норма п. 6¹ розділу X «Перехідні положення» ЗК стане не виконуваною саме через правові позиції ВП ВС 2020 року щодо переходу права постійного користування для ведення фермерського господарства від громадянина до створеної ним юридичної особи. Це створить значну соціальну напругу серед фермерського середовища.

Спроба законодавця знайти вихід із такої ситуації (яка може виникнути з 01.07.2021) зроблена у розпіареному законопроєкті № 2194, який має великі шанси бути врешті-решт прийнятим у 2021 році. Так, пункт 6¹ розділу Х «Перехідні положення» ЗК пропонується доповнити абзацом другим такого змісту:

«Право викупу також належить громадянам України — спадкоємцям громадян, яким належало право постійного користування, право довічного успадкованого володіння земельними ділянками державної і комунальної власності, призначеними для ведення селянського (фермерського) господарства (крім випадків, коли такі земельні ділянки були передані у власність чи користування фізичним або юридичним особам). Якщо таких спадкоємців декілька, земельна ділянка придбавається ними у спільну часткову власність, де частки кожного із спадкоємців у праві власності є рівними».

Ось така може бути норма.

Але ж знову законодавець забув про живих громадян — титульних користувачів земельних ділянок, які вказані в державних актах на право постійного користування як користувачі. Припускаю, що Верховна Рада України у такий спосіб, напевно, «мовчки погодилася» із зазначеними вище правовими позиціями ВП ВС 2020 року щодо переходу права постійного користування для ведення фермерського господарства від громадянина до створеної ним юридичної особи. Саме тому живі фермери — громадяни України права на викуп таких земельних ділянок мати не будуть.

Як аргумент проти такої позиції — звертатися до суду, оскаржуючи неправомірні відмови (якщо такі будуть) сільських, селищних рад громадянам — титульним користувачам у викупі земельних ділянок, які належать їм на праві постійного користування відповідно до чинних державних актів. Але ж ймовірне задоволення позовів громадян — постійних користувачів (колишніх!) буде йти всупереч правової позиції ВП ВС (право постійного користування громадяни — засновники втратили, а це право набула юридична особа). Позови ж юридичних осіб (саме вони, з точки зору ВП ВС, й є постійними користувачами земельних ділянок для ведення СФГ) у разі їх задоволення господарськими судами (щодо викупу земельних ділянок), хоча і будуть ґрунтуватися на правових позиціях ВП ВС, але будуть відверто суперечити чітким приписам пункту 6¹ розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, які наберуть чинності з 01.07.2021 р.

Запитання 2.

Чи припиняється право постійного користування у зв’язку із смертю фізичної особи — засновника фермерського господарства? Чи успадковується це право? Яким чином можна підтвердити перехід права постійного користування від засновника громадянина до створеної ним юридичної особи — фермерського господарства, адже у державному акті на право постійного користування землею 1999 року до цього часу зазначено громадянина, який помер у 2018 році? Фермерське господарство продовжує користуватися такою земельною ділянкою, сплачує податки за земельну ділянку, допомагає раді у вирішенні соціальних проблем на селі, то що робити з такою земельною ділянкою?

Відповідь.

Проблематика припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства до 01.01.2002, у зв’язку із його смертю, у 2018-2020 роках була однією із найболючіших тем у фермерському середовищі. Спори фермерських господарств, які вважали, що таке право не втрачається у зв’язку із смертю засновника ФГ, а перейшло до самого господарства, з територіальними органами Держгеокадастру, які займали протилежну позицію, призвели до численних судових справ. Саме судова практика і поставила поки що крапку у дискусії з приводу того, чи припиняється це право і чи переходить воно до юридичної особи — ФГ.

Немає сенсу зупинятися на минулій (вже не актуальній) судовій практиці. Починаючи з осені 2016 року, у більшості випадків суди вважали, що таке право припиняється у зв’язку із смертю громадянина — титульного користувача та не успадковується. Але…

Одразу ж перейдемо до «революційної» постанови ВП ВС від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 (справа СФГ «Берізка»), яка «закріпила» перемогу фермерських господарств у боротьбі із Держгеокадастром і не тільки.

Так, вказана постанова ВП ВС містить наступні висновки:

«53. З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону № 973-IV⁴ можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

⁴ Йдеться про Закон України від 19.06.2003 № 973-IV «Про фермерське господарство України».

55. Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується ВП ВС (див. аналогічні висновки ВП ВС, викладені у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 317/2520/15-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 21.11.2018 у справі № 272/1652/14-ц, від 12.12.2018 у справі № 704/29/17-ц, від 16.01.2019 у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27.03.2019 у справі № 574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 628/776/18).

56. Згідно із частиною першою статті 92 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 25 жовтня 2001 року, на момент виходу із СФГ ОСОБА_1) право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації (частина друга статті 92 цього Кодексу).

57. З наведеного вбачається, що на момент виходу ОСОБА_1 із СФГ «Берізка» право громадян та приватних юридичних осіб на використання земельних ділянок на підставі права постійного користування законодавством не передбачено.

58. Пунктом 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України (у редакції Закону від 25 жовтня 2001 року, на момент виходу із СФГ ОСОБА_1), який діяв з 01 січня 2002 року (момент набрання чинності названим Земельним кодексом України) до 22 вересня 2005 року, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01 січня 2002 року, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

59. Проте Конституційний Суд України Рішенням № 5-рп/2005 від 22.09.2005 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

60. Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01 січня 2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.

61. ВП ВС вважає, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. ВП ВС вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа — голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова ВП ВС від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц)».

Аналогічна позиція висловлена й у постанові ВП ВС від 23.06.2020, справа № 179/1043/16-ц (справа СФГ «СПАС»).

Зокрема, у вказаній постанові ВП ВС наголосила, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи за Законом України від 20.12.1991 «Про селянське (фермерське) господарство» право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення такого господарства його засновник, перейшло до цього господарства, а тому не припинилося через смерть засновника та не може бути успадкованим спадкоємцями останнього (пункт 16). З часу державної реєстрації цього господарства воно повноважне зареєструвати за собою право постійного користування земельною ділянкою, яку раніше для ведення селянського (фермерського) господарства отримав його засновник (пункт 23 постанови).

Але якщо ж ретельно проаналізувати земельне законодавство, що було чинне до 01.01.2002 (саме в цей період і набувалося громадянами право постійного користування для ведення (а не створення, як часто помилково зазначають суди у своїх рішеннях) селянського (фермерського) господарства), то слід визнати, що ВП ВС повністю проігноровано чинні на той час приписи ЗК від 1990 року (в редакції 1992 року), чинного до 01.01.2002, наприклад, статей 52, 53, 55 ЗК 1990 року в редакції 1992 року. Дійсно, ані ЗК до 01.01.2002, ані Закон України від 20.12.1991 № 2009-XII «Про селянське (фермерське) господарство», який був чинним до 29 липня 2003 року, ані Закон № 973-IV, не передбачали ніякого переходу права постійного користування від громадянина-засновника до створеного ним СФГ або переходу окремих обов’язків користувача земельної ділянки, наданої саме громадянину для ведення селянського (фермерського) господарства.

Але правові висновки ВП ВС є та їх слід неухильно дотримуватися всім органам державної влади та органам місцевого самоврядування, яким власне й була передана майже вся «спадщина» Держгеокадастру наприкінці 2020 року.

Тож згоден хтось або не згоден з такою позицією вищої судової інстанції, але відповідно до частин 5 та 6 ст. 13 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Також ВП ВС у червні 2020 року дала чітку відповідь на питання щодо успадкування права постійного користування, набутого громадянином для ведення фермерського господарства за його життя.

Так, у постанові ВП ВС від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц, зокрема, зазначено про таке:

«Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1218 ЦК України).

Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщини, визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини.

Стосовно права постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення селянського (фермерського) господарства, то таке право може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. Оскільки після проведення державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, наданою засновникові для ведення такого господарства, набуває останнє, то смерть засновника селянського (фермерського) господарства не породжує у спадкоємців такого засновника права успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку засновник отримав для ведення зазначеного господарства та створив (зареєстрував) останнє за Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року № 2009-XII.

У випадку смерті засновника (члена) селянського (фермерського) господарства його спадкоємці мають право на спадкування цього господарства (прав засновника, члена). За наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу із розподілом часток між його засновником, членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі».

Тож з 23 червня 2020 року маємо нову реальність у цій сфері, згідно з якою:

— по-перше, право постійного користування земельною ділянкою (на підставі відповідного державного акта) не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки;

— по-друге, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство;

— по-третє, право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.

Запитання 3.

Чим відрізняється право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства, від права постійного користування земельною ділянкою? Як фермерському господарству зберегти за собою право довічного успадковуваного володіння, набуте свого часу фізичною особою для ведення (створення) селянського (фермерського) господарства, якщо така особа у 2019 році померла?

Відповідь.

Проблематика застосування правових норм, які багато років тому (початок 90-х ХХ сторіччя) по-своєму регулювали питання надання земельних ділянок в користування на такому «дивному» титулі володіння землею, тривалий час була актуальною, особливо для спадкоємців та самих фермерських господарств, створених засновником — фізичною особою, і залишається актуальною й зараз.

Чинний ЗК не передбачає такого титулу користування земельною ділянкою, як право довічного успадковуваного володіння. Цей анахронізм земельних відносин початку 90-х років минулого сторіччя почали активно згадувати з причин росту судових спорів щодо цього титулу користування протягом 2018-2020 років.

Дійсно, право громадян отримати у довічне успадковуване володіння земельну ділянку для ведення фермерського господарства саме громадянами України було передбачено ЗК УРСР від 18.12.1990 та на підставі Закону України від 20.12.1991 № 2009-XII «Про селянське (фермерське) господарство».

Але вже нова редакція ЗК від 13.03.1992 не передбачала цього титулу користування.

Нині у чинному ЗК 2001 року право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою також не передбачене.

Разом із тим ті громадяни України, які встигли в 1991-1992 роках отримати земельні ділянки саме на такому титулі користування, тривалий час зберігають це право користування.

До листопада 2019 року судова практика по-різному підходила до визнання цього права за фізичною особою або спадкоємцями, якщо титульний користувач помер. Поширеною була позиція, що це право втрачається у зв’язку із смертю особи і не може бути успадковане.

Але все змінилося із прийняттям постанови ВП ВС від 20.11.2019 у справі № 368/54/17, яка стосувалася позову фізичних осіб до іншої фізичної особи про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства в порядку спадкування після смерті батька — засновника такого СФГ.

Вказана постанова ВП ВС цікава також тим, що в ній було досліджено питання постійного користування на земельні ділянки, а також наведені відмінності цього титулу користування від права довічного успадковуваного володіння.

Тож, як зазначено у вказаній постанові ВП ВС, за змістом статей 6 та 50 ЗК від 18.12.1990 (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надавалася громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського) господарства. Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27.03.1991, яка втратила чинність на підставі постанови Верховної Ради України від 13.03.1992 № 2201-XII, було затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

ЗК у редакції від 13.03.1992 вже не передбачав такого виду права, як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.

При цьому відповідно до п. 8 постанови Верховної Ради України від 13.03.1992 № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК.

Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК у редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.

КСУ вважає, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 1 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог ч. 2 ст. 14, ч. 2 ст. 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння, за законом не може бути позбавлена права на таке володіння.

Разом із тим слід проводити відмінності права постійного користування й від права довічного успадковуваного володіння, хоча ці титули дуже схожі.

Останнє також є різновидом користування земельними ділянками державної або комунальної власності без встановленого строку користування. У будь-якому випадку це не є правом власності на земельну ділянку, хоча й успадковується. Але до постанови ВП ВС від 20.11.2019 у справі № 368/54/17 як практики, так і багато суддів ототожнювали ці правові титули. Здебільшого суди відмовляли у задоволенні позовів фізичних осіб про визнання такого права в порядку спадкування (хоча були й випадки задоволення судом таких позовів), оскільки право користування не входить до складу спадщини, про що зазначалося неодноразово у правових висновках касаційної інстанції. Але ж тепер практика, і не тільки судова, змінилася.

Далі ВП ВС у зазначеній вище постанові вказав таке.

Дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Відповідно до статті 1216 ЦК спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК), крім прав і обов`язків, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК.

Таким чином, ураховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у ст. 1219 ЦК, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

При цьому згідно із ч. 2 ст. 395 ЦК законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Крім того, відповідно до ст. 396 ЦК особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Враховуючи наведені обставини, ВП ВС вважає, що право довічного користування земельною ділянкою може бути визнано таким, що успадковане вищевказаними позивачами за первісним та зустрічним позовами, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані, а отже, судом апеляційної інстанції неправильно застосовані наведені норми матеріального права, внаслідок чого безпідставно вирішено відмовити у задоволенні як первісного, так і зустрічного позову.

Ось така правова позиція ВС. А відповідно до частин 5 та 6 ст. 13 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах ВС, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Дійсно, останнім часом правові позиції ВС стали заповнювати численні (на жаль) прогалини правового регулювання у різних сферах суспільного життя або вирішувати спірні питання часто недолугого законодавчого регулювання, особливо в земельній сфері. Добре це чи погано? Для практики, вважаю, добре. Тож поки законодавець не хоче або не може ці прогалини усувати шляхом прийняття відповідних законів, то життя не стоїть на місці і судова практика знаходить вирішення тих чи інших проблем по-своєму. Тож слідкуємо за судовою практикою, аналізуємо уважно і застосовуємо її на свою користь задля захисту власних прав та законних інтересів.

І наостанок. Не слід забувати, що, на відміну від права постійного користування, право довічного успадковуваного володіння, набуте для ведення селянського (фермерського) господарства, не переходить до юридичної особи, створеної засновником-громадянином після реєстрації такого СФГ як юридичної особи.

Запитання 4.

Який алгоритм передачі в оренду полезахисних лісосмуг товарним сільськогосподарським товаровиробникам? Що нового у порядку утримання та збереження полезахисних лісових смуг, розташованих на землях сільськогосподарського призначення?

Відповідь.

Відповідь на запитання буде не простою, враховуючи проблематику правового режиму полезахисних лісових смуг⁵, але спробуємо більш-менш детально розібратися разом і в цьому питанні.

⁵ ПЗЛС.

Дійсно, питання використання ПЗЛС були та поки залишаються проблемними. Тривалий час були спори, до якої саме категорії земель їх слід відносити:

Спори тривали, у т. ч. і з правоохоронними органами, що ПЗЛС (які ще називають просто лісопосадки), вирубувались нещадно, а господаря так і не було. Нікого не могли притягти до відповідальності (власник не відомий, користувача немає).

З набранням чинності з 1 січня 2019 року Законом від 10.07.2018 № 2498-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні»⁶ нібито багато питань у правовому статусі та порядку використання ПЗЛС було знято і з’явилася надія наведення елементарного порядку в цьому питанні.

⁶ Закон № 2498.

Так, згідно із Законом № 2498:

1. З 01.01.2019 відповідно до ч. 7 нової ст. 37¹ ЗК земельні ділянки під ПЗЛС, які обмежують масив земель сільськогосподарського призначення, передаються у постійне користування державним або комунальним спеціалізованим підприємствам або в оренду фізичним та юридичним особам з обов’язковим включенням до договору оренди землі умов щодо утримання та збереження таких смуг і забезпечення виконання ними функцій агролісотехнічної меліорації.

Правила утримання та збереження ПЗЛС, розташованих на землях сільськогосподарського призначення, встановлює КМУ.

Нагадаємо, що відповідно до ст. 1 Закону України від 22.05.2003 № 858-IV «Про землеустрій» масив земель сільськогосподарського призначення — сукупність земельних ділянок сільськогосподарського призначення, що складаються із сільськогосподарських та необхідних для їх обслуговування несільськогосподарських угідь (земель під польовими дорогами, меліоративними системами, господарськими шляхами, прогонами, лінійними об’єктами, об’єктами інженерної інфраструктури, а також ярами, заболоченими землями, іншими угіддями, що розташовані всередині земельного масиву), мають спільні межі та обмежені природними та/або штучними елементами рельєфу (автомобільними дорогами загального користування, ПЗЛС та іншими захисними насадженнями, водними об’єктами тощо).

2. З 01.01.2019 до земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті ПЗЛС на землях сільськогосподарського призначення.

3. З 01.01.2019 надання в оренду земельних ділянок під ПЗЛС, що обслуговують масив земель сільськогосподарського призначення, здійснюється без проведення земельних торгів.

Далі, відповідно до абз. 2 ч. 7 ст. 37¹ ЗК КМУ постановою від 22.07.2020 № 650 врешті-решт затвердив Правила утримання та збереження полезахисних лісових смуг, розташованих на землях сільськогосподарського призначення⁷, які набрали чинності 30.07.2020, тобто лише через півтора року після набрання чинності Законом № 2498.

⁷ Правила № 650.

Коротко пройдемося по цим Правилам, оскільки саме вони визначають основні вимоги щодо утримання та збереження ПЗЛС, розташованих на землях сільськогосподарського призначення, проведення комплексу заходів з метою забезпечення виконання функцій з агролісотехнічної меліорації. Правила є обов’язковими для виконання усіма власниками, орендарями та користувачами земельних ділянок, на яких розташовано ПЗЛС⁸.

⁸ Землекористувачі.

Тож, відповідно до Правил № 650:

Далі, відповідно до п. 3 Правил № 650 саме землекористувачами проводяться заходи з утримання та збереження ПЗЛС на підставі матеріалів лісовпорядкування або обстежень комісією з метою визначення необхідності проведення невідкладних заходів з поліпшення санітарного стану ПЗЛС, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (аварій, стихійного лиха тощо) у пошкоджених, малоефективних, зріджених, відмираючих насадженнях, які втрачають свої захисні функції.

Матеріали лісовпорядкування затверджуються у порядку, визначеному ст. 48 Лісового кодексу України⁹.

⁹ ЛК.

Комісія утворюється ОМС або територіальним органом Держгеокадастру, до повноважень якого належить передача у власність або користування земельних ділянок під ПЗЛС, протягом 14 календарних днів після отримання клопотання землекористувача про необхідність проведення невідкладних заходів у насадженнях ПЗЛС.

Головою комісії визначається представник ОМС або територіального органу Держгеокадастру, до повноважень якого належить передача у власність або користування земельних ділянок під ПЗЛС. До складу комісії включаються землекористувач (або його уповноважена особа), представники державного спеціалізованого лісозахисного підприємства, територіального органу Держлісагентства, ОМС або територіального органу Держгеокадастру, до повноважень якого належить передача у власність або користування земельних ділянок під ПЗЛС.

У день проведення обстеження складається акт із визначенням характеристики лісомеліоративного стану насаджень, причини їх пошкодження, всихання, стану ПЗЛС, а також необхідності проведення заходів відповідно до цих Правил, строків їх проведення, способів і строків відновлення ПЗЛС, заходів щодо оздоровлення, запобігання зараженню або пошкодженню суміжних насаджень, який затверджується головою комісії.

Акт обстеження складається у двох примірниках. Перший примірник акта зберігається в ОМС або територіальному органі Держгеокадастру, що утворив комісію, другий примірник — у землекористувача.

Копію акта обстеження землекористувачі надають територіальним органам Держекоінспекції.

Згідно з п. 5 Правил № 650 видами ПЗЛС залежно від їх розташування та призначення є:

Відповідно ж до п. 19 Правил № 650 на земельних ділянках під ПЗЛС забороняється:

— складувати матеріали;

— будувати будь-які споруди;

— влаштовувати звалища сміття, снігу та льоду;

— обладнувати стоянки транспортних засобів;

— випалювати суху рослинність, розпалювати багаття;

— добувати з дерев сік, смолу, робити надрізи;

— знищувати мурашники, ловити птахів і звірів;

— провадити будь-яку діяльність, що може негативно впливати на стан ПЗЛС.

Постановою КМУ № 650 також було внесено зміни до Типового договору оренди землі, затвердженого постановою КМУ від 03.03.2004 № 220, згідно з якими у разі оренди земельної ділянки (земельних ділянок) під ПЗЛС, які обмежують масив земель сільськогосподарського призначення, у п. 17 «Умови збереження стану об’єкта оренди» договору зазначаються вид, конструкція, віковий період, головна порода, у разі потреби — інші характеристики ПЗЛС. Заходи щодо утримання та збереження ПЗЛС із такими характеристиками здійснюються орендарем відповідно до Правил № 650.

Тож, лише через півтора року після набрання чинності Законом № 2498 з’явився реальний механізм надання в користування, у т. ч. в оренду, ПЗЛС як земель сільськогосподарського призначення.

Розглядати алгоритм надання в користування земель сільськогосподарського призначення державної власності під ПЗЛС з урахуванням високої ймовірності прийняття ВРУ законопроєкту № 2194 немає сенсу.

Що ж стосується земель комунальної власності, то до прийняття довгоочікуваного законопроєкту № 2194 та відповідно до набуття ним чинності, на сьогодні під ПЗЛС комунальної власності можуть бути земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які:

а) знаходяться в межах населених пунктів;

б) були передані з державної власності у комунальну власність Держгеокадастром на виконання Указу Президента України від 15.10.2020 № 449/2020 «Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин»;

в) перейшли до комунальної власності відповідно до п. 21 розділу Х «Перехідні положення» ЗК, згідно з яким із дня набрання чинності Законом № 2498 землі колективних сільськогосподарських підприємств, що припинені (крім земельних ділянок, які на день набрання чинності зазначеним Законом перебували у приватній власності), вважаються власністю територіальних громад, на території яких вони розташовані.

Тож який алгоритм дій із набуття ПЗЛС у користування можна запропонувати?

За чинним на сьогодні законодавством, алгоритм дій із набуття права користування залежить від того, сформована земельна ділянка чи ні.

Нагадаємо ж, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об’єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Варіант 1.

Спочатку місцевій раді необхідно провести у встановленому порядку інвентаризацію земель комунальної власності під ПЗЛС на території громади (всіх або окремих масивів).

Розробити технічну документацію з інвентаризації земель комунальної власності та її погодження відповідно до ст. 186 ЗК. Сформувати земельні ділянки за ст. 79¹ ЗК.

Зареєструвати речове право на них за територіальною громадою в особі сільської, селищної ради.

Рішенням сесії створити Комісію, яка передбачена Правилами № 650, з метою визначення необхідності проведення невідкладних заходів з поліпшення санітарного стану ПЗЛС, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (аварій, стихійного лиха тощо) у пошкоджених, малоефективних, зріджених, відмираючих насадженнях, які втрачають свої захисні функції.

Також не забуваємо, що для укладення договору оренди землі (звісно, якщо рада планує такі ділянки надавати не в постійне користування, а в оренду), слід розробити технічну документацію з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка підлягає поки що державній землевпорядній експертизі (до набрання чинності законопроєктом № 2194) та затвердженню відповідною місцевою радою.

Після завершення всіх наведених вище заходів рішенням сесії надаються такі земельні ділянки: а) власним комунальним підприємствам у постійне користування відповідно до ч. 1 ст. 123 ЗК, або ж б) фізичним та юридичним особам в оренду без земельних торгів відповідно до ч. 1 ст. 123 ЗК. Далі — укладання з ними договору оренди землі та реєстрація речових прав орендаря.

Більш детально варіант 1 розглядати не будемо.

Варіант 2.

У цьому варіанті місцева рада не хоче проводити інвентаризацію або поки не має на це коштів місцевого бюджету, але є зацікавлені особи взяти в оренду ПЗЛС, наприклад, товарні сільгоспвиробники, які вже обробляють земельні ділянки у масиві земель сільськогосподарського призначення та об’єктивно зацікавлені в утриманні та збереженні ПЗЛС на землях комунальної власності.

Тож розглянемо детальніше саме цей варіант.

Крок 1.

Клопотання особи, зацікавленої в одержанні у користування на умовах оренди земельної ділянки із земель комунальної власності за проєктом землеустрою щодо її відведення. Подається до відповідної ради (правова підстава — ч. 2 ст. 123 ЗК).

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або ОМС, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Крок 2.

Прийняття радою за результатами розгляду такого клопотання у місячний строк рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (земельних ділянок) або ж рішення про відмову у наданні такого дозволу (вмотивовану відмову) (правова підстава — частини 2, 3 ст. 123 ЗК).

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Яке цільове призначення при цьому зазначати у рішенні ради? Як варіант згідно із Класифікацією видів цільового призначення земель, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 01.11.2010 за № 1011/18306, пропонується зазначати код КВЦПЗ — 01.13 для іншого сільськогосподарського призначення.

Одночасно на цій же сесії ради слід створити Комісію, яка передбачена Правилами № 650, з метою визначення необхідності проведення невідкладних заходів із поліпшення санітарного стану ПЗЛС, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (аварій, стихійного лиха тощо) у пошкоджених, малоефективних, зріджених, відмираючих насадженнях, які втрачають свої захисні функції.

Крок 3.

Далі — розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за договором із розробником документації із землеустрою за вибором набувача права та його погодження відповідно до ст. 186¹ ЗК.

Відповідно до ч. 1 ст. 186¹ ЗК проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов’язковому погодженню з територіальним органом Держгеокадастру за принципом екстериторіальності.

У разі якщо проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає обов’язковій державній експертизі землевпорядної документації відповідно до Закону України від 17.06.2004 № 1808-IV «Про державну експертизу землевпорядної документації», погоджений проєкт подається замовником або розробником до центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, або до його територіального органу для здійснення такої експертизи.

Нагадаємо, що законопроєктом № 2194 взагалі виключається погодження проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок як територіальними органами Держгеокадастру, так й іншими органами (окремі виключення залишаться), а також скасовується такий правовий інститут, як державна експертиза землевпорядної документації.

Одночасно із розробленням проєкту землеустрою триває робота Комісії, яка складає Акт з визначенням характеристики лісомеліоративного стану насаджень, причини їх пошкодження, всихання, стану ПЗЛС, а також необхідності проведення заходів відповідно до цих Правил, строків їх проведення, способів і строків відновлення ПЗЛС, заходів щодо оздоровлення, запобігання зараженню або пошкодженню суміжних насаджень, який затверджується головою Комісії.

Крок 4.

Після погодження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у встановленому законом порядку та до прийняття рішення про його затвердження органом виконавчої влади чи ОМС, він подається до територіального органу Держгеокадастру для здійснення державної реєстрації земельної ділянки, яка проводиться державними кадастровими реєстраторами за принципом екстериторіальності.

Одночасно набувачу права (майбутньому орендарю) слід замовити виготовлення технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка підлягає поки що державній землевпорядній експертизі та затвердженню відповідної місцевою радою.

Крок 5.

Клопотання набувача права до ради про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Прийняття рішення радою про затвердження такої технічної документації.

Крок 6.

Отримання майбутнім орендарем витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки в територіальному органі Держгеокадастру.

Крок 7.

Клопотання набувача права (замовника проєкту землеустрою) до ради про затвердження розробленого та погодженого проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (земельних ділянок) та про передачу земельної ділянки сільськогосподарського призначення комунальної власності в оренду для іншого сільськогосподарського призначення.

У клопотанні повинно бути також зазначено бажаний строк оренди та розмір орендної плати (волевиявлення набувача права — майбутнього орендаря).

До клопотання додається: власне сам проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки, витяг із ДЗК, проєкт договору оренди відповідно до Типового договору оренди землі (хоча прямо такої вимоги законодавство й не містить, розпорядники землі часто вимагають його надання), витяг із НГО (хоча такої вимоги законодавство не містить, розпорядники землі вимагають його надання).

Варто зазначити, що в затвердженій місцевою радою Інформаційній картці надання адміністративної послуги з надання в оренду земельної ділянки комунальної власності (послуга надається через ЦНАП) визначається пакет документів, що додається до клопотання про надання в оренду земельної ділянки комунальної власності.

Крок 8.

Далі відповідно до ч. 6 ст. 123 ЗК відповідний ОМС у двотижневий строк (який для місцевих рад є апріорі невиконуваним) із дня отримання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов’язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом — після отримання позитивного висновку такої експертизи, приймає рішення про надання земельної ділянки у користування.

Рішенням ради про надання земельної ділянки у користування за проєктом землеустрою щодо її відведення здійснюються затвердження такого проєкту та надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, зокрема, щодо строку оренди та розміру орендної плати.

Крок 9.

Далі йде власне виконання самого рішення ради про надання земельної ділянки в оренду та укладення договору оренди земельної ділянки з орендарем.

Не забуваємо, що до тексту договору оренди в цьому випадку у пункті договору «Умови збереження стану об’єкта оренди» обов’язково зазначаються вид, конструкція, віковий період, головна порода, у разі потреби — інші характеристики ПЗЛС. Заходи щодо утримання та збереження ПЗЛС з такими характеристиками здійснюються орендарем відповідно до Правил № 650.

Нагадаємо також, що підписання Акта прийому-передачі земельної ділянки, до якого так звикли місцеві ради та орендарі, чинним законодавством вже не передбачено. Відповідно до ст. 17 Закону України від 06.10.1998 № 161-XIV «Про оренду землі»¹⁰ об’єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

¹⁰ Закон про оренду землі.

Крок 10.

Завершальним етапом оформлення права на земельну ділянку є державна реєстрація речового права зацікавленої особи, що проводиться суб’єктами реєстрації речових прав на нерухоме майно відповідно до вимог Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»¹¹.

¹¹ Закон № 1952.

Запитання 5.

Який орган зі сторони орендодавця уповноважений вносити зміни до договорів оренди невитребуваних (нерозподілених) земельних ділянок, що були укладені районною державною адміністрацією до 01.01.2019? Хто має право розірвати такі договори, стороною яких є райдержадміністрація? Чи є необхідним переукладення договорів оренди землі, укладених районними державними адміністраціями, або ж внесення до них змін із визначенням нового орендодавця — сільської (селищної) ради?

Відповідь.

Хоча нерозподілені земельні ділянки та невитребувані земельні частки (паї) не відносяться до земель комунальної власності, все ж коротко розглянемо порядок надання їх в оренду сільськими (селищними) радами.

З дня набрання чинності Законом № 2498 повноваження, визначені в ст. 13 Закону України від 05.06.2003 № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»¹², з передачі в оренду невитребуваних (нерозподілених) земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, перейшли від районних державних адміністрацій до сільських, селищних, міських рад. До місцевих рад також перейшли права та обов’язки орендодавців за договорами оренди, укладеними РДА до 01.01.2019.

¹² Закон № 899.

Таким чином, внесення змін до вказаного договору оренди землі та його розірвання має здійснюватися з боку орендодавця — сільськими, селищними, міськими радами, але з дотриманням вимог ЦК та Закону про оренду землі.

Переоформлення таких договорів із визначенням у них нового орендодавця — сільської (селищної) ради є правом, а не обов’язком сторін договору.

У ст. 13 Закону № 899 нарешті надано нормативно-правове визначення термінам «невитребувані земельні частки (паї)» та «нерозподілені земельні ділянки», які до 01.01.2019 були предметами постійних дискусій та різноманітних спорів.

Нерозподіленою земельною ділянкою є земельна ділянка, яка відповідно до проєкту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) увійшла до площі земель, що підлягають розподілу, але відповідно до протоколу про розподіл земельних ділянок не була виділена власнику земельної частки (паю).

Невитребуваною є земельна частка (пай), на яку не отримано документа, що посвідчує право на неї, або земельна частка (пай), право на яку посвідчене відповідно до законодавства, але яка не була виділена в натурі (на місцевості).

Цією ж статтею врегульовано порядок використання таких земельних ділянок.

Так, нерозподілені земельні ділянки, невитребувані частки (паї) після формування їх у земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до дня державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участі у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі цінним листом з описом вкладення та повідомленням про вручення або шляхом вручення відповідного повідомлення особисто, якщо відоме їх місцезнаходження.

Відповідно до оновленої ст. 30 Закону № 1952 право оренди на нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки, земельні ділянки колективної власності, надані в оренду органами державної влади, ОМС в порядку, визначеному статтями 13, 14¹ Закону № 899, здійснюється без державної реєстрації права власності на такі земельні ділянки в Державному реєстрі прав.

Державна реєстрація припинення права оренди на невитребувані (нерозподілені) земельні ділянки, земельні ділянки колективної власності, надані в оренду в порядку, визначеному статтями 13, 14¹ Закону № 899, проводиться без подання відповідної заяви заявниками одночасно з державною реєстрацією права власності на відповідну земельну ділянку.

Тож, районні державні адміністрації з 01.01.2019 повністю усунуто від «обмеженого тимчасового розпорядження» нерозподіленими земельними ділянками, невитребуваними частками (паї), а визначені законом повноваження щодо них тепер реалізуватиме виключно відповідна місцева рада.

Окремо слід зазначити про земельні частки (паї) як специфічний вид майновий прав. Земельне законодавство не містить визначення поняття земельної частки (паю).

Уперше сам термін «земельна частка (пай)» було запроваджено Указом Президента України від 10.11.1994 № 666/94 «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва».

На відміну від земельної ділянки, земельна частка (пай) є умовною часткою земель, які належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, розмір якої визначений в умовних кадастрових гектарах. Місцезнаходження та межі такої земельної частки (паю) не визначені. Водночас земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ч. 1 ст. 79 ЗК).

Формування ж земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об’єкта цивільних прав та передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру (ч. 1 ст. 79¹ ЗК).

Отже, земельна частка (пай) не є земельною ділянкою та не відноситься до об’єктів нерухомого майна, речові права щодо яких підлягають державній реєстрації у порядку, визначеному нормами Закону № 1952.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону № 899 основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай).

На підтвердження очевидного, що нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки — частки (паї) не є землями державної чи комунальної власності, а перебувають лише у розпорядженні відповідних рад та адміністрацій, а тому надання таких ділянок у користування здійснюється без проведення земельних торгів на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування, дивись також постанову КГС ВС від 28.10.2020 у справі № 923/965/19.

Також слід не забувати, що відповідно до абз. 1 розділу ІХ «Перехідні положення» Закону № 161 громадяни — власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів із дотриманням вимог цього Закону. Після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом.

Запитання 6.

Як правильно передати в оренду «господарські двори», які входили в межі державного акта на право колективної власності? Це землі державної чи комунальної власності? А якщо на таких земельних ділянках розташовані об’єкти нерухомого майна приватної власності? Як бути, коли такі земельні ділянки були сформовані до 01.01.2013 як земельні ділянки державної власності за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок на підставі розпоряджень районних державних адміністрацій, але не були надані в оренду власниками об’єктів нерухомого майна? Який орган тепер вправі надавати такі сформовані земельні ділянки в оренду?

Відповідь.

Напевно, посадові особи місцевого самоврядування пам’ятають положення п. 21 розділу Х ЗК, відповідно до яких із дня набрання чинності Законом № 2498 землі колективних сільськогосподарських підприємств, що припинені (крім земельних ділянок, які на день набрання чинності зазначеним Законом перебували у приватній власності), вважаються власністю територіальних громад, на території яких вони розташовані. Зазначений Закон є підставою для державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки, сформовані за рахунок земель, які в силу зазначеного Закону переходять до комунальної власності.

Для того, щоб сільська (селищна) рада не перевищила надані законом повноваження з розпорядження землями колишніх КСП, перед прийняттям відповідного рішення слід враховувати наступне.

До складу земель, які відображені у державному акті на право колективної власності, входили землі з різним правовим статусом, наприклад:

— землі, які підлягали розпаюванню між власниками земельних часток (паїв) і був проведений розподіл таких земель;

— землі, які підлягали розпаюванню і не були розподілені між власниками земельних часток (паїв);

— землі, які не підлягали розпаюванню і залишалися в колективній власності, а саме: землі загального користування (внутрігосподарські шляхи, землі під прогонами, польовими дорогами, у тому числі запроєктованими у проєкті землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв); полезахисні лісосмуги та інші ґрунтозахисні насадження, гідротехнічні споруди, господарські двори тощо) колективних сільськогосподарських підприємств;

— землі, які не підлягали розпаюванню та залишалися у державній власності (землі водного фонду, землі лісового фонду (зараз — землі лісогосподарського призначення), деградовані, малопродуктивні, техногенно забруднені сільськогосподарські угіддя, що підлягають консервації; заболочені землі; землі, на яких розташовані розвідані родовища корисних копалин загальнодержавного значення, запаси яких затверджені в установленому законодавством порядку;

— землі сторонніх користувачів, які відображалися у державному акті на право колективної власності;

— землі, які передавалися до запасу та резервного фонду;

— інші землі несільськогосподарського призначення.

Також для додаткової інформації щодо статусу земель у межах державного акта на право колективної власності слід проаналізувати Проєкт організації території земельних часток (паїв) конкретного КСП, у т. ч. Схему поділу земель колективної власності на земельні частки (паї).

Саме після аналізу наведених вище документів (якщо не проводити інвентаризацію земель, яка власне була б самим надійним інструментом для ради) можна більш-менш ствердно вважати, що певний масив земель колишнього КСП відноситься до земель, які не підлягали паюванню між власниками земельних часток (паїв), та залишився в колективній власності як землі загального користування. Тож господарські двори (як різновид несільськогосподарських угідь земель сільськогосподарського призначення) колишнього КСП з 01.01.2019, на нашу думку, на підставі п. 21 розділу Х ЗКУ вважаються землями комунальної власності. Відповідно й розпорядження такими землями відноситься до повноважень місцевої ради як землями комунальної власності незалежно від того, де знаходяться відповідні земельні ділянки — в межах чи за межами населеного пункту.

А якщо на таких земельних ділянках розташовані об’єкти нерухомого майна приватної власності? У цьому випадку ніяких проблем не повинно бути з оформленням права оренди на таку земельну ділянку як земельну ділянку саме комунальної, а не державної власності.

Як же бути, якщо такі земельні ділянки були сформовані до 01.01.2013 як земельні ділянки державної власності за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок на підставі розпоряджень районних державних адміністрацій, але не були надані в оренду власниками об’єктів нерухомого майна? Який тепер орган вправі надавати такі сформовані земельні ділянки в оренду? Ось це питання є спірним та складним з точку зору практичної реалізації завдання з оформлення права оренди такою земельною ділянкою.

Є точка зору, відповідно до якої земельна ділянка, сформована як земельна ділянка державної власності сільськогосподарського призначення, внесена до Державного земельного кадастру, відомості в якому є офіційними, залишається в державній власності і п. 21 розділу Х ЗК тут не застосовується. А поки не буде прийнято законопроєкт № 2194, такими земельними ділянками розпоряджаються територіальні органи Держгеокадастру.

Інша точка зору полягає у тому, що така земельна ділянка в силу того ж п. 21 розділу Х ЗК вважається земельною ділянкою комунальної власності. Тому селищна рада після отримання безоплатно витягу з ДЗК (якщо буде потрібно) та письмової інформації від територіального органу Держгеокадастру щодо знаходження такої сформованої земельної ділянки не тільки в межах державного акта на право колективної власності конкретного КСП, яке припинено, а й про те, що конкретна ділянка відноситься до земель загального користування (не плутати із землями запасу або резерву), має право в установленому законом порядку зареєструвати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності в особі відповідної ради на сформовану земельну ділянку державної власності. Потім у порядку інформаційного обміну державний кадастровий реєстратор відповідного територіального органу Держгеокадастру внесе відповідну інформацію до Державного земельного кадастру.

Вже після реєстрації права комунальної власності територіальної громади саме місцева рада може у встановленому порядку передати вказану земельну ділянку в оренду без розробки землевпорядної документації (звісно, якщо цільове призначення раніше сформованої земельної ділянки не змінюється) власнику об’єктів нерухомого майна без проведення процедури земельних торгів.

І на завершення.

Багато інших питань використання сільськими (селищними) радами земель колишніх КСП, які теж стали з 01.01.2019 додатковим земельним ресурсом громад, було розглянуто у Методичному посібнику «Землі колективної власності…» (можна ознайомитися за посиланням: https://i.factor.ua/books/338/)

Запитання 7.

Чи має право місцева рада у разі передачі в оренду земельної ділянки приватної власності, щодо якої розпочата процедура визнання спадщини відумерлою, укладати договір на управління спадщиною до визнання судом спадщини відумерлою? Що робити, якщо у такої земельної ділянки відсутній кадастровий номер?

Відповідь.

Згідно з ч. 5 ст. 4 Закону про оренду землі орендодавцем земельної ділянки, що входить до складу спадщини, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття після спливу шести місяців із дня відкриття спадщини, є особа, яка управляє спадщиною.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 цього ж Закону особа, яка управляє спадщиною, у складі якої є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, що не перебуває в оренді, має право передати таку ділянку в оренду на строк до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку або до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, про що обов’язково зазначається у договорі оренди земельної ділянки.

Згідно з ч.1 ст. 1285 ЦК якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідний ОМС, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою.

У разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту особою, яка управляє спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, є сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки.

Тож, рада має право укласти договір оренди і до набрання чинності рішенням суду про визнання спадщини відумерлою за заявою самої ж ради.

Корисною для ОМС буде постанова КГС ВС від 08.11.2018 у справі № 914/2613/17, в якій зазначено, зокрема, наступне:

«...у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту щодо спадщини, до складу якої входить земельна ділянка, особою, яка управляє такою спадщиною, є автоматично в силу закону сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки, що не потребує додаткового укладення договору на управління спадщиною, при тому, що ч. 1 ст. 1285 ЦК встановлює, що в населених пунктах, де немає нотаріуса, — саме відповідний орган місцевого самоврядування, яким в даному випадку є відповідач-1, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладає договір на управління спадщиною з іншою особою.

Зазначене повністю спростовує доводи прокурора в цій частині щодо незаконності дій відповідача-1 (рада) внаслідок відсутності у нього укладеного договору на управління спадщиною та підтверджує відповідні висновки судів попередніх інстанцій.

Крім того, положення наведених ч. 5 ст. 4, ч. 6 ст. 19 Закону про оренду землі та ч. 1 ст. 1285 ЦК, зокрема, що особою, яка управляє спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, є саме сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки, і, що саме ця особа виступає орендодавцем такої земельної ділянки, в свою чергу, підтверджують обґрунтованість висновків місцевого та апеляційного господарських судів, що в даному випадку не має значення, знаходиться дана земельна ділянка в межах населеного пункту чи за його межами, головне, що на території відповідної ради.

Поряд із наведеним судами вірно взято до уваги положення ч.ч. 1-3 ст. 1283 ЦК, які передбачають, що:

«1. Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями або набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою.

2. Нотаріус або в сільських населених пунктах — уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини за заявою спадкоємців або за повідомленням підприємств, установ, організацій, громадян, або на підставі рішення суду про оголошення фізичної особи померлою чи за своєю власною ініціативою вживає заходів до охорони спадкового майна.

3. Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, або набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою.

Особи або органи, що вживають заходів з охорони спадкового майна, мають право укладати договори з третіми особами, спрямовані на забезпечення охорони спадкового майна.»

На підставі всього вищевикладеного, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли вірного висновку, що оскільки спірна земельна ділянка площею ___ га знаходиться на території сільської ради, що не спростовано прокурором, сільська рада вправі була розпоряджатися спірними земельними ділянками та передавати їх в оренду відповідачу-2, а тому протилежні доводи прокурора є необґрунтованими.

Доводи прокурора, що судами не враховано відсутність доказів, що сільська рада зверталась у встановленому порядку (ст. 1277 ЦК) щодо визнання спадщини відумерлою, суд касаційної інстанції не приймає до уваги з наступних підстав.

Як встановлено судом вище, в даному випадку відповідач-1 діяв відповідно до повноважень сільської ради щодо управління спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, і згідно з якими вона має право передати таку земельну ділянку в оренду саме на строк до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку або до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою.

Разом із тим відповідно до абз. 1 ч. 1, ч.ч. 2, 3 ст. 1277 ЦК:

«1. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно — за його місцезнаходженням, зобов’язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

2. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

3. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно — за його місцезнаходженням.»

Отже, за результатами подачі заяви про визнання спадщини відумерлою та прийняття відповідного рішення судом відповідач-1 вже б діяв не відповідно до повноважень сільської ради щодо управління спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, і згідно з якими вона має право передати таку земельну ділянку в оренду саме на строк, зокрема, до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, а як власник відповідного майна після набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, тобто зовсім в іншому статусі щодо спірного майна».

Хоча слід відзначити, що мали місце й інші висновки судів із цієї проблематики, які були не на користь сільської ради за аналогічних обставин. Дивись, наприклад, постанову КГС ВС від 14.06.2018 у справі № 914/1921/17. Сподіваємося, що судова практика найближчим часом саме Верховним Судом буде все ж приведена «до одного знаменника».

Що ж робити, якщо у земельної ділянки, яку рада має намір передати в оренду до визнання спадщини відумерлою, відсутній кадастровий номер?

У такому разі зацікавлена в оренді особа (набувач права) повинна отримати у ради дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), розробити за власний рахунок таку технічну документацію, яка погодженню не підлягає, та подати її (це робить розробник документації) до територіального органу Держгеокадастру для здійснення державної реєстрації земельної ділянки. Ось тут і виникає проблема.

Так, відповідно до п. 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 07.07.2011 № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр»¹³ земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) або технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або їхніх спадкоємців чи особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом, або іншої, визначеної законом особи.

¹³ Закон про ДЗК.

Тобто серед переліку таких осіб відсутня особа (фізична або юридична), якій рада надала дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) саме з метою формування такої земельної ділянки, внесення відомостей до ДЗК та укладення з радою договору оренди землі без застосування процедури земельних торгів. У Державного кадастрового реєстратора таким чином є правові підстави для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки, що має місце на практиці. У такій ситуації деякі ради, як вихід, проводять інвентаризацію таких земель за рахунок коштів або місцевого бюджету, або ж зацікавленої особи, за результатами якої вноситься відповідна інформація до ДЗК із присвоєнням кадастрового номера.

Не забуваємо, що така земельна ділянка до прийняття рішення суду про визнання спадщини відумерлою не є ще комунальною власністю територіальної громади.

І наостанок варто зазначити, що законопроєктом № 2194 ця проблема все ж буде вирішена. Так, законопроєктом пропонується у розділі VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону про ДЗК абзац другий пункту другого після слів «до провадження судом» доповнити словами «або особи, якій надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що розробляється для внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельну ділянку з метою передачі її в оренду в порядку управління спадщиною». Тож чекаємо найскорішого прийняття законопроєкту № 2194 та набрання ним чинності.

Запитання 8.

Чи можна надавати землі сільськогосподарського призначення у прибережній захисній смузі в оренду для сінокосіння та випасання худоби? Чи є законний механізм їх надання в оренду?

Відповідь.

Питання не просте. Але про все за порядком.

Як один із законних способів «обійти» земельні торги, органи державної влади (щодо земель державної власності) та ОМС (щодо земель комунальної власності) тривалий час використовували механізм надання громадянам в оренду земельних ділянок, які розташовані в прибережній захисній смузі, як землі сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, а не як землі водного фонду.

Доречно буде нагадати нормативні приписи ЗК щодо прибережних захисних смуг.

Так, відповідно до ст. 60 ЗК вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари — 25 метрів;

б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари — 50 метрів;

в) для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів.

При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проєктами землеустрою.

Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації із землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, крім земель морського транспорту. Саме цю норму частини 3 статті 60 ЗК було проігноровано у багатьох постановах ВС під час розгляду спорів про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади та ОМС, якими були передані у власність або користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови. ВС якраз вважає, що всі землі в межах прибережних захисних смуг є виключно землями водного фонду, але про це поговоримо згодом.

Далі ж ст. 61 ЗК встановлює обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах.

Так, прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:

а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;

б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

в) влаштування літніх таборів для худоби;

г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних, а також інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;

ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо;

д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.

У прибережних захисних смугах забороняється влаштування огорож або інших конструкцій, що перешкоджають доступу громадян до берегів річок, водойм та островів, крім випадків, передбачених законом.

Такі огорожі або інші конструкції демонтуються їхніми власниками протягом десяти днів після одержання письмової вимоги місцевої державної адміністрації чи виконавчого органу сільської, селищної чи міської ради. У разі невиконання такої вимоги зазначені огорожі або інші конструкції демонтуються за рішеннями місцевої державної адміністрації чи виконавчого органу сільської, селищної чи міської ради. Видатки відповідного місцевого бюджету, пов’язані з демонтажем зазначених огорож або інших конструкцій, відшкодовуються їхніми власниками.

Тож звернемося до правових позицій ВС з цієї проблематики.

Так, у постанові ВП ВС від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, зокрема, зазначено таке:

«30. Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

31. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).

32. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

33. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України).

34. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

35. Крім того, за положеннями ч. 4 ст. 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

36. Згідно з п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05.11.2004 № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проєктів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються ст.ст. 50, 54 Закону України «Про землеустрій».

37. Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

38. Отже, прибережна захисна смуга — це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

39. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

40. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення.

41. Наведений висновок узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц.

45. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

46. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку. Відмова у задоволенні віндикаційного позову через обрання неналежного способу захисту не позбавляє позивача права заявити позов негаторний про повернення земельної ділянки водного фонду».

Корисними для ОМС будуть також й інші постанови ВС, які стосувалися спорів щодо надання у власність земель водного фонду сільськими, селищними радами, зокрема постанова ВП ВС від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, постанова ВП ВС від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц, постанова ВП ВС від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц (ср. ).

Враховуючи наведене вище, виникає практичне питання. Так що робити місцевій раді — надавати в оренду земельні ділянки в прибережній захисній смузі чи ні? Особливо якщо пам’ятати про нормативні приписи ч. 5 ст. 13 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

У цій ситуації можливо лише порекомендувати такі варіанти дій.

Варіант 1. Враховуючи наведені вище правові позиції ВС, взагалі утриматися від надання будь-яких земельних ділянок в оренду, а тим більше у власність, якщо земельні ділянки знаходяться в прибережній захисній смузі будь-якого водного об’єкта.

Варіант 2. Знову ж таки, з урахуванням наведених вище правових позицій ВС, надавати такі земельні ділянки виключно в оренду як землі водного фонду, керуючись при цьому положеннями частини 4 ст. 59 ЗК, згідно з якою громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або ОМС із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об’єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об’єктів портової інфраструктури та інших об’єктів водного транспорту.

Але ж при цьому надання таких земельних ділянок повинно здійснюватися виключно за процедурою земельних торгів. Один із випадків, коли земельні торги не проводяться, передбачений ч. 2 ст. 134 ЗК, стосується лише земельних ділянок сільськогосподарського призначення, а саме надання громадянам в оренду земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва (дивись абз. 16 ч. 2 ст. 134 ЗК). Але ж у випадку надання в оренду саме земельної ділянки водного фонду для сінокосіння відповідно до ч. 4 ст. 59 це виключення застосувати не можливо.

Варіант 3. Ризикувати й далі, надавати громадянам для сінокосіння і випасання худоби земельні ділянки в межах прибережної захисної смуги як землі сільськогосподарського призначення без проведення земельних торгів (якщо за даними територіального органу Держгеокадастру або за результатами інвентаризації це землі дійсно сільськогосподарського призначення), керуючись ч. 3 ст. 60 ЗК, відповідно до якої прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, крім земель морського транспорту. Але знову ж, ураховуючи наведені вище правові позиції ВС, не рекомендуємо цього робити, або ж бути готовими до судових позовів органів прокуратури. Тож подумайте про наслідки тих чи інших дій посадових осіб та рішень ради.