1 Постанова КАС ВС від 13.08.2020 у справі № 821/3795/15-а // reyestr.court.gov.ua/Review/90951431.
Фабула справи
Особа звернулась до суду з позовом про визнання протиправними та скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що його звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв’язку з реорганізацією установи є незаконним, адже така реорганізація не мала наслідком скорочення посади, яку він обіймав у новоствореному відділі, що не давало відповідачам підстав для припинення з ним трудових відносин.
Позивач також зауважував, що під час попередження про наступне вивільнення йому не було запропоновано жодної посади в жодному органі, що відповідала б його досвіду роботи та кваліфікації.
Частково задовольняючи адміністративний позов, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог ст. 492 КЗпП України. Зокрема, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що реорганізація обласного відділу Держземагентства не потягла скорочення посади, яку обіймав позивач.
Правова позиція
Правова позиція КАС ВС: Верховний Суд дійшов висновку про необхідність скасування рішень судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій установлено, що позивачу не пропонувалися всі вакантні посади, які були наявні з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору. Водночас запропонована йому посада головного спеціаліста не відповідала його кваліфікації та досвіду роботи.
Зауваження скаржників із приводу того, що керівні посади можливо було обійняти лише за результатами конкурсу, який позивач не пройшов, Суд відхиляє.
На момент виникнення спірних правовідносин порядок вивільнення державних службовців у зв’язку з реорганізацією установи було врегульовано КЗпП України, яким не передбачено конкурсу як умови переведення службовця за його згодою на іншу посаду у випадках організаційно-штатних змін.
Аналізуючи встановлені судами обставини справи, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що при прийнятті оскаржуваних наказів про звільнення позивача відповідачі діяли не на підставі та не у спосіб, що передбачені КЗпП України, а отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про наявність підстав для скасування оскаржуваних наказів.
Водночас суд не може погодитися із застосованим судами попередніх інстанцій способом захисту порушених прав позивача шляхом покладення на Держземагентство України обов’язку дотриматися порядку вивільнення працівників, передбаченого ст. 492 КЗпП України, та вирішити питання щодо працевлаштування позивача.
Частиною 1 ст. 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв’язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Ураховуючи приписи ч. 1 ст. 235 КЗпП України, на орган, який розглядає трудовий спір, у разі з’ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов’язок поновлення такого працівника на попередній роботі.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч. 1 ст. 235, ст. 2401 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов’язаний поновити працівника на попередній роботі.
З урахуванням викладеного рішення судів попередніх інстанцій, позовні вимоги у цій частині підлягають скасуванню з прийняттям нового — про поновлення позивача на посаді, з якої його було звільнено.
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону «Про оплату праці» за правилами, передбаченими постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.95 № 100 (далі — Порядок № 100).
Зробивши правильний висновок про незаконність звільнення позивача, суди попередніх інстанцій його на роботі не поновили.
Аргументи скаржників із приводу того, що суди попередніх інстанцій під час визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до Порядку № 100 не досліджували факт отримання позивачем доходу, на суму якого підлягає зменшенню середнє грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, зокрема допомогу по безробіттю, заробітну плату за новим місцем роботи тощо, Суд відхиляє.
Суд зазначає, що чинним законодавством не передбачено будь-яких підстав для зменшення розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.
Отже, висновки судів попередніх інстанцій у частині необхідності захисту порушених прав позивача шляхом покладення на Держземагентство України обов’язку дотриматися порядку вивільнення працівників, передбаченого ст. 492 КЗпП України, та вирішити питання щодо працевлаштування позивача ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, що є підставою для скасування рішень судів попередніх інстанцій у цій частині з прийняттям нового.
