Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Відступлення права вимоги: юридичний аспект

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Липень, 2007/№ 56
В обраному У обране
Друк
Стаття

Відступлення права вимоги: юридичний аспект

 

Останнім часом спостерігається все більша зацікавленість читачів до такої операції як відступлення права вимоги. І це не дивно, адже заборону на її здійснення давно знято. Та все ж таки багато хто ставиться до відступлення права вимоги з насторогою, викликаною, напевно, переконанням у складності цієї операції. Та чи є вона такою насправді? Давайте розберемося.

 

Олена УВАРОВА, юрист

 

Оформлення відносин з відступлення права вимоги

Розгляд питань, пов’язаних із законодавчим урегулюванням відносин з відступлення права вимоги, почнемо з його стислої характеристики.

Відступлення права вимоги є лише «транспортною» угодою, оскільки воно переносить право вимоги від первісного кредитора (цедента) до нового кредитора (цесіонарія) (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2004, № 23). Проілюструємо на прикладі. Між підприємством А та підприємством Б укладено договір, за яким підприємство А бере на себе зобов’язання поставити товар підприємству Б, а підприємство Б — оплатити поставлений товар. Після того, як підприємство А поставило товар, воно укладає договір з підприємством В, за яким передає останньому своє право вимагати від підприємства Б оплати поставки товару. Інакше кажучи, тепер покупець (Б) має заплатити за поставку не продавцю (А), а третій особі (В).

 

img 1

 

Які ж вимоги мають бути дотримані при оформленні відступлення права вимоги?

Оскільки

ЦКУ зараховує відступлення права вимоги до підстав заміни кредитора в зобов’язанні (ч. 1 ст. 512 ЦКУ), суб’єкту господарювання, який має намір відступити право вимоги іншій особі, потрібно, насамперед, звернути увагу на загальні вимоги до порядку заміни кредитора в зобов’язанні, які поширюються і на відступлення права вимоги. Отже, це такі вимоги:

1.

Відступлення права вимоги, як і заміна кредитора з іншої підстави, не може здійснюватися, якщо відповідна заборона міститься в договорі або законі (ч. 3 ст. 512 ЦКУ). Так, у договорі між підприємством А і підприємством Б могло закріплюватися положення, згідно з яким сторони не можуть здійснювати відступлення права вимоги. У такому разі договір між підприємством А і підприємством В, за яким останньому передається право вимоги до підприємства Б, може бути визнано недійсним у судовому порядку.

Крім того, відповідна заборона може встановлюватися законом або установчими документами. Наприклад, підприємницьке товариство може відступити право вимоги за договором дарування, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчими документами дарувальника (

ч. 3 ст. 720 ЦКУ). Прикладом законодавчо закріпленого обмеження на здійснення відступлення права вимоги можна вважати п.п. «а» п.п. 8.6.1 Закону № 2181, згідно з яким платник податків, активи якого перебувають у податковій заставі, може здійснювати відступлення права вимоги тільки за письмовим погодженням з податковим органом.

2.

Відступлення права вимоги має здійснюватися в такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (ч. 1 ст. 513 ЦКУ). Так, якщо договір поставки було укладено в простій письмовій формі, відповідно і договір, за яким передається право вимоги до однієї зі сторін договору поставки, має бути вчинено в простій письмовій формі.

Правочин з відступлення права вимоги, яке виникло на підставі договору, що підлягає держреєстрації, має бути зареєстровано в тому ж порядку, що і договір (

ч. 2 ст. 513 ЦКУ).

Потрібно також ураховувати, що законодавством можуть установлюватися спеціальні вимоги до оформлення відступлення права вимоги за зобов’язанням, яке забезпечує виконання основного зобов’язання. Так, правочин з відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню та відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації в установленому порядку (

ч. 3 ст. 24 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. № 898-IV).

3.

Відступлення права вимоги не може вчинятися щодо зобов’язань, нерозривно пов’язаних з особою кредитора (ч. 1 ст. 515 ЦКУ). До таких зобов’язань, зокрема, належать зобов’язання з відшкодування шкоди здоров’ю, у тому числі завданої каліцтвом, а також шкоди, завданої смертю, зобов’язання зі сплати аліментів. До цього переліку можна також додати зобов’язання, що виникли в результаті порушення особистих немайнових прав, до яких ЦКУ, зокрема, відносить право на життя, на охорону здоров’я, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на свободу та особисту недоторканність, на недоторканність особистого і сімейного життя, на повагу до гідності, на таємницю кореспонденції тощо (ст. 270 ЦКУ). Як бачимо, усі перелічені права можуть належати лише фізичній особі. Щодо юридичної особи, то нерозривно пов’язаним з нею зобов’язанням можна визнати зобов’язання з відшкодування моральної шкоди, що полягає у приниженні її ділової репутації (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦКУ), переважні права (наприклад, згідно з ч. 5 ст. 362 ЦКУ передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається).

4.

Для здійснення відступлення права вимоги одержувати згоду боржника не потрібно, якщо протилежне не передбачено договором або законом (ч. 1 ст. 516 ЦКУ).

Отже, наявність заперечень боржника проти відступлення права вимоги не буде підставою для визнання договору, за яким перейшло право вимоги, недійсним.

Варта уваги в цьому аспекті ситуація, коли договором передбачено заборону вчиняти відступлення права вимоги без згоди на це боржника, але строк дії договору закінчився. Це питання ставало предметом розгляду судових інстанцій, але ще за часів

Цивільного кодексу 1963 року. Тоді думки двох вищих судових інстанцій розійшлися. Вищий арбітражний суд визнав правомірним відступлення права вимоги, учинене після закінчення строку дії договору без отримання згоди боржника. Верховний же суд дійшов висновку, що оскільки правовідносини між сторонами виникли на підставі договору, яким було заборонено відступати право вимоги без згоди боржника, то дотримуватися його вимог потрібно до їх припинення, тобто до виконання зобов’язань кожною зі сторін договору (постанова судової палати з господарських справ ВСУ від 25.03.2002 р.). Вважаємо, що сьогодні в умовах дії нового ЦКУ Верховний Суд має всі підстави змінити свою точку зору. Так, згідно з ч. 1 ст. 631 ЦКУ строк договору — це час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати обов’язки відповідно до договору. В описаній вище ситуації обов’язок сторін договору щодо відступлення права вимоги полягав в утриманні від його здійснення без згоди другої сторони. Проте після закінчення строку договору сторони звільняються від усіх установлених ним зобов’язань, крім обумовлених порушенням його умов, яке мало місце ще під час дії договору (ч. 4 ст. 631 ЦКУ).

5.

Про відступлення права вимоги необхідно повідомити боржника. Повідомлення боржника про відступлення вимоги, хоча і не є обов’язковою вимогою ЦКУ (див. постанову Вищого господарського суду України від 08.06.2006 р. у справі № 18/76), проте є необхідною умовою фактичної реалізації права вимоги. У результаті неповідомлення може настати такий негативний наслідок як виконання боржником зобов’язання на користь первісного, а не нового кредитора. У цьому випадку зобов’язання вважатиметься виконаним належним чином (ч. 2  ст. 516 ЦКУ). Тому новий кредитор зацікавлений у повідомленні боржника про відступлення права вимоги. Він може зробити це сам, або передбачити в договорі з первісним кредитором обов’язок останнього повідомити боржника про відступлення права вимоги. Причому повідомлення має бути письмовим. Інакше є ризик настання несприятливих наслідків, пов’язаних з виконанням зобов’язання на користь первісного кредитора.

Що це означатиме на практиці? Боржник вважатиметься таким, що виконав зобов’язання належним чином, тому вимог до нього кредитор пред’явити не зможе, адже у боржника жодних зобов’язань ні перед первісним, ні перед новим кредитором немає (

ст. 599 ЦКУ). Для первісного ж кредитора з юридичної точки зору виконане на його користь зобов’язання матиме статус безпідставно отриманого майна, яке згідно з ч. 1 ст. 1212 ЦКУ він зобов’язаний повернути. Якщо він цього не зробить, у нового кредитора з’являться підстави для звернення до суду з позовом про повернення майна. Крім обов’язку повернути майно в натурі або, якщо це зробити неможливо (наприклад, зобов’язання носило характер послуги), відшкодувати його вартість, яка визначається на момент розгляду справи судом (ст. 1213 ЦКУ). Суд також може зобов’язати первісного кредитора відшкодувати всі доходи, які він одержав або міг одержати від майна (абзац перший ч. 1 ст. 1214 ЦКУ). Крім того, первісний кредитор відповідатиме за допущене погіршення майна. Водночас, у тому разі якщо первісний кредитор був вимушений понести необхідні витрати на майно, він має право вимагати їх відшкодування від нового кредитора (абзац другий ч. 1 ст. 1214 ЦКУ). Первісному кредитору також потрібно пам’ятати: якщо він безпідставно отримав гроші, то на цю суму нараховуються проценти за користування ними (ч. 2 ст. 1214 ЦКУ) у розмірі трьох відсотків річних.

Якщо ж обов’язок повідомити боржника договором між новим та первісним кредиторами було покладено на останнього, новий кредитор може вимагати застосування до первісного кредитора штрафних санкцій, якщо їх було передбачено договором.

Крім того, повідомлення боржника первісним кредитором про здійснене відступлення права вимоги може бути доказом того, що відступлення мало місце. Необхідність у цьому може виникнути, якщо основний договір укладався в усній формі. Нагадаємо, що за загальним правилом договори за участі суб’єктів господарювання укладаються в письмовій формі, якщо законодавство не містить додаткових вимог про їх нотаріальне посвідчення або держреєстрацію. Проте в деяких випадках допускається укладення усних договорів між юридичною та фізичною особами (

ст. 206, 208 ЦКУ). У такому разі правочин з відступлення права вимоги також може бути усним. На думку Вищого арбітражного суду, у цьому випадку доказом відступлення вимоги буде повідомлення боржника первісним кредитором про відступлення вимоги іншій особі (див. п. 3 роз’яснення ВАСУ від 14.12.93 р. № 01-6/1301). Незважаючи на те що цей висновок було зроблено ще в умовах дії Цивільного кодексу 1963 р., він має значення і сьогодні.

6.

Первісний кредитор повинен передати новому кредитору документи, які засвідчують права вимоги та інформацію, що є важливою для їх здійснення (ч. 1 ст. 517 ЦКУ). Важливість цього положення підкреслюється тим, що боржник має право не виконувати свій обов’язок на користь нового кредитора до надання останнім доказів переходу до нього прав у зобов’язанні (ч. 2 ст. 517 ЦКУ).

Якщо боржник мав заперечення проти вимог первісного кредитора, ці ж вимоги він може висувати і проти вимог нового кредитора (

ст. 518 ЦКУ).

Первісний кредитор відповідає перед новим кредитором тільки за дійсність переданої йому вимоги, але не за виконання боржником свого обов’язку (

ст. 519 ЦКУ). Винятком є ситуація, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

Боржник не може відмовитися від виконання вимоги на користь нового кредитора, посилаючись на невиконання останнім своїх зобов’язань перед первісним кредитором. І навпаки, первісний кредитор не може вимагати визнання недійсним виконання боржником зобов’язання перед новим кредитором на тій підставі, що останній не виконав перед ним своїх зобов’язань.

 

Відступлення частини боргу

Щодо

відступлення частини боргу за договором (наприклад, коли за договором одна зі сторін має декілька зобов’язань, які вона не виконала, в іншої сторони є можливість відступити право вимоги не щодо всіх зобов’язань, а лише щодо окремих), то, на наш погляд, законодавчих підстав оспорювати можливість його здійснення немає. Річ у тім, що на підставі договору може виникати декілька зобов’язань між його сторонами і за кожним з них можна провести відступлення права вимоги. У зв’язку з цим не слід плутати поняття «заміна кредитора в зобов’язанні» та «заміна сторони в договорі». З такої ж позиції виходить і міжнародна практика (наприклад, п. «а» ст. 2 Конвенції ООН про відступлення дебіторської заборгованості в міжнародній торгівлі).

А от щодо можливості відступити право вимоги тільки в частині боргу за одним зобов’язанням, тут можуть виникнути проблеми. Річ у тім, що суд може визнати таку операцію недійсною на тій підставі, що відступлення права вимоги припускає заміну кредитора в зобов’язанні, а при передачі права вимоги лише на частину боргу повної заміни не відбувається (наприклад, якщо борг складає 30 тис. грн., відступлення права вимоги 15 тис. грн. може бути визнано недійсними, оскільки первісний кредитор із зобов’язання повністю не вибув). Договір між первісним та новим кредиторами, за яким перейшло право вимоги тільки на частину боргу за одним і тим самим зобов’язанням, може бути визнано недійсним і на тій підставі, що таким чином в односторонньому порядку було змінено умови договору між первісним кредитором та боржником у випадку, якщо він не містив указівки на обов’язок боржника виконати зобов’язання частинами.

Крім того,

не можна відступити право вимоги тільки за зобов’язаннями, які забезпечують виконання основного зобов’язання (наприклад, тільки щодо застави без передачі права вимоги за основним зобов’язанням, забезпеченим заставою) або, наприклад, тільки щодо штрафних санкцій, що настали в результаті невиконання зобов’язання (наприклад, тільки на суму пені). І навпаки — передача права вимоги за основним зобов’язанням автоматично означає і передачу права вимоги за зобов’язанням, яке забезпечує основне зобов’язання. Це випливає зі ст. 514 ЦКУ, згідно з якою до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов’язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічний висновок випливає і з ч. 2 ст. 23 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 р. № 1255-IV, згідно з якою в разі відступлення обтяжувачем забезпеченого обтяженням права вимоги іншій особі, до цієї особи також переходять усі права відносно предмета обтяження.

 

Договір цесії або договір купівлі-продажу (міни, дарування) права вимоги?

Одним з найдискусійніших питань щодо оформлення відступлення права вимоги є питання про те,

чи може відступлення права вимоги бути самостійним договором, тобто чи може між сторонами укладатися «договір відступлення права вимоги». При позитивній відповіді на це запитання сторони укладають договір відступлення права вимоги (або договір цесії) і перед ними постає питання про його юридичну характеристику, оскільки з назви цього договору зрозуміло тільки те, що відбулася заміна кредитора в зобов’язанні, але не зрозуміло, на яких умовах вона здійснювалася — право вимоги стало предметом продажу, дарування чи обміну.

На наш погляд, найбільш обґрунтованим буде

визнання відступлення права вимоги не самостійним видом договору, а предметом того чи іншого договору. Інакше кажучи, можна укласти договір купівлі-продажу права вимоги, міни, дарування права вимоги тощо. На користь такого висновку свідчить і той факт, що право вимоги віднесено до майнових прав, які у свою чергу є речами (ч. 1 ст. 177 ЦКУ). Отже, з юридичної точки зору право вимоги має статус речі, відповідно і передавати його іншій особі можна так само, як і будь-яку річ (продати, подарувати, обміняти тощо). Згодний з такою позицією і Вищий господарський суд України (постанови від 31.05.2005 р. у справі № 10/1701, від 12.10.2006 р. у справі № 9/110/06), і ДПАУ (листи ДПАУ від 14.03.2006 р. № 4794/7/17-0717, від 14.05.2004 р. № 3794/6/17-3116). Цей висновок має важливе значення для практики: якщо справа з приводу дійсності договору, за яким передавалося право вимоги, дійде до суду, то він виходитиме з характеру договірних відносин і відповідно поширюватиме на них передбачені законодавством вимоги. Наприклад, якщо право вимоги відступалося на платній основі, то суд визнає цей договір договором купівлі-продажу, отже, такий договір обов’язково має містити умови про предмет та ціну. Відступлення може здійснюватися і на підставі договору дарування (ч. 2 ст. 718 ЦКУ, з урахуванням обмежень ч. 3 ст. 720 ЦКУ), договору міни (ч. 1 ст. 716 ЦКУ).

Отже, договір, пойменований сторонами як «Договір відступлення права вимоги» або «Договір цесії», є насправді договором купівлі-продажу, дарування, міни тощо («Податки та бухгалтерський облік», 2004, № 23). До «тощо» входить і договір факторингу, про який ітиметься далі.

Зауважимо, що наведені нами точки зору щодо оформлення відступлення права вимоги є найпоширенішими, але далеко не єдиними. Так, досить велика кількість фахівців вважає, що відступлення не може бути ні самостійним видом договору, ні предметом будь-якого договору, оскільки має похідний від первісного договору характер. На підставі цього робиться висновок, що відступлення слід оформляти як доповнення до основного договору. На жаль, прихильники такої позиції не пояснюють, як може бути оформлено доповнення до договору, укладеного між первісним кредитором А та боржником Б, в якому буде врегульовано відносини між А та новим кредитором В.

При оформленні відносин з відступлення права вимоги,

крім традиційних реквізитів (сторони договору, якими є первісний та новий кредитори, ціна договору (якщо договір має оплатний характер), яка відповідатиме визначеній сторонами вартості права вимоги, умови передачі права вимоги, відповідальність сторін за невиконання умов договору), у договорі також потрібно зазначити: документи, що підтверджують право вимоги та передаються первісним кредитором новому; боржника, до якого висувається право вимоги; договір, з якого випливає право вимоги; підстави виникнення права вимоги у первісного кредитора; ознаки, що індивідуалізують право вимоги. І ще одне. У договорі потрібно вказати, з якого моменту в нового кредитора виникає право вимоги — з моменту укладення договору чи з моменту передачі йому документів, які підтверджують право вимоги, що оформляється у вигляді складання акта приймання-передачі. На практиці більш поширеним є перший варіант укладення договору.

Звернемо увагу на те, що

відступити можна право вимоги не тільки щодо існуючого боргу, але й щодо майбутнього. Заборона зробити це в чинному законодавстві відсутня. Визнається така можливість за кредитором і на міжнародному рівні (див. п. «b» ст. 5 Конвенції ООН про відступлення дебіторської заборгованості в міжнародній торгівлі). Крім того, якщо звернутися до окремих видів договорів, за якими може передаватися право вимоги (наприклад, договори купівлі-продажу, дарування), то за кожним з них предметом може бути майнове право, якого немає на момент укладення договору, але воно виникне в майбутньому.

Для прикладу наводимо варіант оформлення договору відступлення права вимоги (див. с. 16) та повідомлення про відступлення права вимоги (див. с. 18).

 

Чи може відступлення права вимоги бути фінпослугою?

Для суб’єктів господарювання основним моментом, що відлякує їх від відступлення права вимоги, була і залишається небезпека кваліфікації цієї операції як факторингу або як іншої фінпослуги. Тому пропонуємо перелічити ті аргументи, які дозволять суб’єкту господарювання уникнути негативних наслідків визнання договору, за яким перейшло право вимоги, договором факторингу.

Насамперед наведемо визначення факторингу зі

ст. 1077 ЦКУ: «за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника)». Основне, що зробив ЦКУ, — визначив, що фактором може бути банк або фінустанова, а також фізична особа — суб’єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ч. 3 ст. 1079 ЦКУ). Тому необхідність виділення «кваліфікуючих» ознак факторингу з появою суб’єктного обмеження набула особливої актуальності. Зупинимося на них:

1) за договором факторингу завжди відбувається відступлення

грошової вимоги;

2) за договором факторингу завжди передбачається

винагорода для фактора (наприклад, лист від 13.10.2003 р. № 347/07/1-3/1, с. 44; лист Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва від 19.03.2002 р. № 2-221/1528, в якому умова прибутковості називається відмітною ознакою будь-якої фінпослуги, у тому числі і договору факторингу; лист Мін’юсту від 18.12.2001 р. № 20-41-1679);

3) метою договору факторингу є

фінансування фактором клієнта.

Отже, договором факторингу можна назвати тільки такий договір, в якому є всі наведені вище ознаки (тобто відступається

грошова вимога, у розрахунок за яку передаються гроші, і таке відступлення здійснюється за плату). І тільки в цьому випадку можна говорити про наявність обмежень щодо особи цесіонарія (фактора).

Наприклад, якщо право вимоги обмінюється на товари, роботи чи послуги (що часто і відбувається на практиці), потрібно говорити про договір міни, відносно сторін якого законодавство не накладає спеціальних обмежень.

Якщо право вимоги відступається за грошові кошти, але «за номінальною вартістю» (окрему плату новий кредитор не стягує), то і в цьому випадку немає договору факторингу, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм, що стосуються заміни кредитора в зобов’язанні. У договорі факторингу плата встановлюється, зокрема, у вигляді винагороди за «факторингові послуги» або шляхом визначення ціни вимоги, що передається, у розмірі меншому, ніж «номінал» вимоги (або комбінацією цих умов). Отже, саме грошовий характер вимоги, яка відступається, та знижка з її вартості відрізняють факторинг від інших варіантів цивільної цесії. Таке розуміння природи факторингу відповідає і міжнародній практиці (див., зокрема,

Конвенцію УНІДРУА про міжнародний факторинг, що набула чинності для України 01.07.2007 р.).

Однак цю позицію підтримують не всі. Держоргани час від часу висловлюють думку, згідно з якою будь-яке відступлення грошової вимоги, за яке первісний кредитор отримав плату (у тому числі в розмірі вимоги, яку відступлено), має вважатися факторингом (

рішення Господарського суду Дніпропетровської області № 30/195-05 від 06.06.2006 р.). Проте, на наш погляд, таке розуміння суперечить суті факторингу, оскільки в цьому випадку відсутня одна з основних ознак фінпослуги — прибутковість для фактора, яка знайшла відображення і в самому понятті факторингу через вказівку на отримання плати фактором.

Таким чином, договір факторингу, на наш погляд, є договором про надання послуг фінансування, плата за які надається у вигляді відступлення права грошової вимоги за вартістю, нижчою від номінальної. Отже, якщо

договір, за яким відступається право вимоги, не містить перелічених вище ознак факторингу, то укладати такий договір можуть не тільки фінансові установи, але й будь-які суб’єкти господарювання.

 

img 2

 

  

Відступлення права вимоги платником єдиного податку

Запитання про можливість проведення відступлення права вимоги платником єдиного податку виникає у зв’язку з тим, що відповідно до

ч. 4 ст. 1 Указу Президента України від 03.07.98 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» суб’єкти підприємницької діяльності — юридичні особи, які перейшли на спрощену систему оподаткування за єдиним податком, не мають права застосовувати інший спосіб розрахунків за відвантажену продукцію, крім готівкового та безготівкового розрахунків коштами.

Відповідь на це запитання дав Мін’юст. Його позиція, з якою цілком можна погодитися, полягає в тому, що

відступлення права вимоги (як і переведення боргу) є не чим іншим, як заміною сторони в зобов’язанні, а не формою розрахунків (лист від 05.11.2004 р. № 20-50-3658, с. 47), а це означає, що відступлення права вимоги не підпадає під обмеження, установлене ч. 4 ст. 1 Указу. Згоден з цим і Держпідприємництва, але при цьому він зазначає, що «суб’єкти малого підприємництва — платники єдиного податку мають право укладати угоди відступлення права вимоги дебіторської заборгованості, що виникла за реалізовані товари, надані послуги та виконані роботи, за умови повернення їм частини або всієї суми заборгованості коштів при проведенні розрахунків у готівковій або безготівковій формі» (лист від 02.12.2004 р. № 8439). На наш погляд, останню частину цитати не слід розуміти як обов’язкову вимогу про оплатність відступлення права вимоги, оскільки ЦКУ такої вимоги не містить (тому відступати право вимоги платник єдиного податку може і без компенсації). А сутність наведеної цитати, думаємо, полягає в тому, що якщо відступлення вимоги платником єдиного податку відбувається за договором купівлі-продажу і при цьому частина або вся сума заборгованості повертається первісному кредитору, то таке повернення може відбуватися тільки в готівковій або безготівковій формі.

 

Відступлення права вимоги після ініціації процедури банкрутства

Сьогодні практика склалася так, що

відступлення права вимоги може проводитися тільки до того моменту, як було затверджено реєстр вимог кредиторів. Після його затвердження ухвалою господарського суду зробити це неможливо, хоча прямої законодавчої заборони на це немає. Але немає і процедури, яка б дозволяла провести зміни в реєстрі вимог кредиторів після його затвердження. Саме відсутність такої процедури і робить відступлення права вимоги таким, яке не можна реалізувати.

Проте відсутність прямої заборони на  проведення відступлення права вимоги після ініціації процедури банкрутства дає підстави деяким фахівцям говорити про можливість його проведення і після затвердження реєстру вимог кредиторів. Усе залежатиме від того, якої позиції дотримуватиметься суд. У судових же рішеннях знайшла підтвердження позиція, згідно з якою проведення

відступлення права вимоги після затвердження реєстру кредиторів на попередньому засіданні суду є неможливим (див. постанови ВГСУ від 13.06.2006 р. у справі № Б/15/26/26/03, від 07.02.2006 р. у справі № 23/222, від 11.04.2006 р. у справі № 2/609/Б тощо). Водночас суди визнають можливість відступлення права вимоги, якщо реєстр кредиторів судом ще не затверджувався (постанова ВГСУ від 21.12.2005 р. у справі № 8/557-Б-98).

Зауважимо, що 15.03.2007 р. до Верховної Ради України було подано

проект № 3328 Закону України «Про внесення змін до ст. 25 Господарського процесуального кодексу України (щодо процесуального правонаступництва)». Проект передбачає створення процесуального механізму, який дозволив би проводити заміну кредитора і після затвердження реєстру вимог кредиторів. Так, згідно з проектом суд допускає на всіх стадіях судового процесу заміну відповідної сторони її правонаступником, у тому числі в разі вибуття однієї зі сторін правовідносин у результаті відступлення права вимоги. Проте ці зміни ще довго можуть залишатися лише проектом.

 

Відступлення права вимоги щодо зобов’язання, за яким прийнято судове рішення

Відповідь на це запитання також доведеться шукати в судовій практиці. Остання свідчить про те, що

відступлення права вимоги щодо зобов’язань, за якими раніше було прийнято судове рішення, суперечить закону (див. наприклад, постанову ВГСУ від 03.06.2004 р. у справі № 21/297пд, від 09.11.2005 р. № 42/194Б, рішення господарського суду Одеської області від 02.06.2003 р. у справі № 22/78-03-2473).

Хоча судова практика, як бачимо, стоїть на позиції неможливості здійснення відступлення права вимоги після прийняття судового рішення, окремі судді висловлюються на користь такої можливості (щоправда, у приватному порядку, а не при вирішенні справ). На їх думку, кредитор може звернутися до суду, який видав наказ про виконання судового рішення, з проханням про заміну сторони в зобов’язанні у зв’язку з укладенням договору про передачу права вимоги новому кредитору.

img 3img 4


 

img 5

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно