Теми статей
Обрати теми

Договір оренди транспортного засобу з фізичною особою — підприємцем не потребує нотаріального посвідчення

Редакція ПБО
Ухвала від 14.09.2006 р. № 41/102

img 1

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

14.09.2006 р. Справа № 41/102

 

Відмовлено у порушенні провадження з перегляду

ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 9 листопада 2006 року

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів <...>, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ВАТ «Р» на постанову від 13.06.2006 р. Київського апеляційного господарського суду у справі № 41/102 за позовом ВАТ «Р» (далі — Завод) до ТОВ «Б» (далі — Товариство); підприємця <...> (далі — Підприємець) про визнання договору недійсним, за участі представників: від позивача — <...>, від відповідача-1 — <...>, від відповідача-2 — <...>, у судовому засіданні 06.09.2006 р. оголошувалась перерва для підготовки повного тексту постанови,

установив:

У грудні 2005 р. Завод звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди № 03 від 16.10.2004 р., укладеного між Підприємцем (орендодавець) та Товариством (орендар), мотивуючи вимоги ст. 180, 207 ГК України, ст. 11, 16, 203, 215, 799 ЦК України.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що в порушення ч. 2 ст. 799 ЦК України

договір оренди за участі фізичної особи — підприємця не посвідчений нотаріально; договір оренди не містить усіх істотних умов, зокрема строку дії договору.

Товариство та Підприємець проти задоволення вимог заперечували з мотивів відповідності договору оренди № 03 від 16.10.2004 р. вимогам законодавства.

Рішенням господарського суду міста Києва від 17.03.2006 р. (суддя <...>), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.06.2006 р. (судді: <...>), у позові відмовлено з підстав необґрунтованості та неправомірності позовних вимог.

Не погоджуючись з постановою, Завод звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення і постанову скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права.

<...>

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 16.10.2004 р. між Підприємцем (орендодавець) та Товариством (орендар) укладено договір оренди автомобіля КАМАЗ і причепа (далі — Договір оренди), відповідно до умов якого орендодавець передав в тимчасове користування орендарю транспортні засоби: автомобіль марки КАМАЗ-5410, реєстраційний № <...>; причіп бортовий марки <...>.

Відповідно до п. 3.1 Договору оренди останній укладено на термін з 16.10.2004 р. до 16.09.2005 р. Термін дії договору може бути змінено за погодженням сторін.

Додатковою угодою від 16.09.2005 р. до Договору оренди термін дії договору продовжено до 31.07.2006 р.

У 2005 році сталося ДТП унаслідок якого вказані транспортні засоби, що знаходилися в оренді у Товариства, зазнали ушкоджень, у зв'язку з чим останнє, з посиланням на Договір оренди, звернулось до суду з позовом до Заводу про відшкодування шкоди.

Судами встановлено, що орендодавцем за Договором оренди є фізична особа — підприємець.

Згідно з ч. 2 ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участі фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Господарський кодекс України визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1 ГК України).

Відповідно до ст. 2, 55 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є, зокрема, суб'єкти господарювання — учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єктами господарювання є, зокрема, господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

У силу положень ст. 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва — підприємцями. Майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності, є господарсько-виробничими відносинами.

Стаття 4 ГК України розмежовує відносини у сфері господарювання з іншими видами відносин, зазначаючи, що не є предметом регулювання цього кодексу майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України, одночасно вказуючи при цьому, що особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються саме Господарським кодексом України.

Відповідно до ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи.

Стаття 24 ЦК України встановлює, що фізичною особою як учасником цивільних відносин визнається людина, яка набуває цивільної правоздатності у момент її народження (ст. 25 ЦК України). Цивільна дієздатність фізичної особи визначається її здатністю усвідомлювати свої дії та керувати ними, у окремих випадках, вона обумовлена необхідністю досягнення людиною певного віку, але у будь-якому випадку вона не залежить від інших організаційних або формальних чинників, таких як її реєстрація у компетентних державних органах тощо (ст. 30 ЦК України).

Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку. Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи, виникають з моменту її створення і припиняються з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ст. 91 ЦК України). Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення (ст. 89 ЦК України).

Поряд з цим Цивільний кодекс України (ст. 50) передбачає право фізичної особи на здійснення нею підприємницької діяльності, не забороненої законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, установленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб — підприємців є відкритою.

Згідно з ч. 1 ст. 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

У господарських відносинах фізичні особи — підприємці беруть участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи

, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до єдиного державного реєстру.

Набуття <...> статусу суб'єкта підприємницької діяльності (фізичної особи — підприємця) підтверджується копіями свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця від 06.10.2004 р. та довідки Головного управління статистики у м. Києві № 2100.

Частиною 2 ст. 128 ГК України передбачено, що громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Відповідно до ст. 52 ЦК України фізична особа — підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи — підприємці реалізують свою господарську компетенцію, тобто сукупність господарських прав та обов'язків. При цьому решта прав та обов'язків фізичної особи, що становлять її правоздатність як людини, набуваються та виконуються нею поза межами здійснення нею господарської діяльності, у порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, передбаченої Цивільним кодексом України, та регулюються ним. Останнє випливає зі змісту ч. 3 ст. 45 ГК України, відповідно до якої щодо громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

Стаття 51 ЦК України передбачає, що

до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

На відміну від ч. 2 ст. 799 ЦК України, норми параграфа 5 глави 30 ГК України не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.

Положення ч. 2 ст. 799 ЦК України не можуть бути застосовані у відношенні Договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, у цьому випадку, є тотожними. У відношенні договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, ЦК України та ГК України не вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення.

За загальним правилом (ст. 209 ЦК України) правочин, який учинено у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, установлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Відтак,

Договір оренди не потребував обов'язкового нотаріального посвідчення.

Посилання позивача, як на підставу визнання Договору оренди недійсним, на те, що останній не містить усіх істотних умов, правомірно не прийняті судами до уваги.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, Підприємець та Товариство домовились укласти угоду у певній формі, узгодили її умови, уповноважені особи підписали договір і скріпили його печатками, а сторони приступили до його виконання. За таких обставин, коли Договір оренди виконувався сторонами у передбачений спосіб, відсутні підстави вважати, що сторони не досягли згоди по всіх істотних умовах.

З урахуванням викладеного, висновки судів про відповідність Договору оренди вимогам законодавства та про відсутність правових підстав для визнання його недійсним відповідають фактичним обставинам та наявним матеріалам справи, нормам матеріального і процесуального права, є законними та обґрунтованими.

Перевіривши відповідно до ч. 2 ст. 1115 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди в порядку ст. 43, 47, 43, 99, 101 ГПК України всебічно, повно і об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін.

На підставі встановлених фактичних обставин місцевим господарським судом з'ясовано дійсні права і обов'язки сторін, правильно застосовано матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, обґрунтовано та правомірно відмовлено у позові.

У свою чергу, суд апеляційної інстанції відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України, повторно розглядаючи справу, повно з'ясував обставини, які мали значення для правильного розгляду поданої апеляційної скарги. Висновки апеляційного суду ґрунтуються на доказах, наведених у постанові суду, та відповідають положенням чинного законодавства. Як наслідок, прийнята апеляційним господарським судом постанова відповідає положенням ст. 105 ГПК України та вимогам, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.76 р. № 11 «Про судове рішення», зі змінами та доповненнями.

Посилання оскаржувача на інші обставини не приймаються колегією суддів до уваги з огляду на положення ст. 1117 ГПК України та з підстав їх суперечності матеріалам справи.

Твердження оскаржувача про порушення і неправильне застосування апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті постанови не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акта колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, суд

постановив:

Касаційну

скаргу ВАТ «Р» залишити без задоволення.

Постанову

Київського апеляційного господарського суду від 13.06.2006 р. у справі № 41/102 залишити без змін.



коментар редакції

Договір оренди транспортного засобу з фізичною особою — підприємцем не потребує нотаріального посвідчення

Предметом розгляду ВГСУ у постанові, що коментується, стала вимога про визнання договору оренди транспортного засобу

недійсним на тій підставі, що його було укладено з фізичною особою — підприємцем без нотаріального посвідчення. І хоча в цьому спорі податківці не брали участі і питання оподаткування в ньому не розглядалися, його результат вартий уваги. Річ у тім, що від судового рішення прямо залежало право орендаря на включення до складу валових витрат та податкового кредиту витрат, пов'язаних з утриманням та експлуатацією транспортного засобу (див. «Вісник податкової служби України», 2006, № 29, с. 36), яке могло бути втрачене, якби договір оренди було визнано недійсним.

Насправді на це питання давно мали звернути увагу судові органи, оскільки суб'єктів господарювання воно турбує ще з 2004 року, коли набув чинності новий ЦКУ,

ст. 799 якого вимагає нотаріально посвідчувати договір найму транспортного засобу кожного разу, коли хоча б однією з його сторін є фізична особа. ГКУ, хоча і не містить такої вимоги, у питаннях регулювання відносин оренди посилається на ЦКУ (ч. 6 ст. 283 ГКУ). Ці положення і було наведено позивачем на користь визнання договору оренди недійсним, проте суд вони не переконали.

Головним аргументом ВГСУ стала

ст. 51 ЦКУ, згідно з якою до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. На підставі цього положення суд дійшов висновку, що договір оренди транспортного засобу, однією зі сторін якого є фізична особа, яка має статус підприємця, не вимагає обов'язкового нотаріального посвідчення як у випадку, якщо б договір укладався між двома юрособами. Більше того, такого ж висновку, виявивши рідкісну одноголосність, дійшли і суди першої та апеляційної інстанцій, що розглядали цю справу до того, як вона потрапила до ВГСУ.

Ми свого часу вже вказували на те, що саме вищі судові інстанції і саме на підставі ст. 51 ЦКУ повинні схилити чашу терезів на користь цього варіанта вирішення питання, що розглядається (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2006, № 95, с. 60).

Цікаво і те, що ВГСУ для того, щоб відмовити у визнанні договору оренди, який не було нотаріально посвідчено, недійсним, було досить отримати доказ державної реєстрації фізичної особи як підприємця і внесення відомостей про неї до єдиного державного реєстру. Установлення того факту, що

оренда транспортного засобу здійснюється фізичною особою в межах її підприємницької діяльності, ВГСУ визнав зайвим.

Проте не виключено, що в разі виникнення аналогічних спорів з податківцями щодо дійсності непосвідченого нотаріально договору оренди транспортного засобу, укладеного з фізичною особою — підприємцем, податкові органи наполягатимуть на наданні доказів стосовно того, що укладення договору охоплювалося підприємницькою діяльністю фізичної особи. Але й така позиція податківців не призведе до додаткових, порівняно з уже існуючими, вимог з їх боку до суб'єктів господарювання. Нагадаємо: на думку ДПАУ, орендар-юрособа має право не утримувати податок при виплаті орендної плати орендодавцю-фізособі тільки в тому разі, якщо договір оренди було укладено в межах підприємницької діяльності останнього, доказом чого є надані фізичною особою копії Свідоцтва про державну реєстрацію як підприємця та Свідоцтва про сплату єдиного податку

із вказівкою на відповідний вид діяльності (див. лист ДПАУ від 04.07.2006 р. № 7291/6/17-0416), або, якщо орендодавець на загальній системі оподаткування, — копії Свідоцтва про державну реєстрацію та платіжних документів про сплату авансових платежів (див. лист ДПАУ від 01.09.2006 р. № 9732/6/17-0716). Саме ці документи податківці вважають достатніми доказами того, що договір укладався з фізичною особою — підприємцем у межах її підприємницької діяльності. І тепер вони можуть бути не тільки підставою для неутримання податку з доходів фізичних осіб, але й доказом у разі виникнення спору про дійсність непосвідченого нотаріально договору оренди транспортного засобу.

Олена Уварова

App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Ми приймаємо
ic-privat ic-visa ic-visa

Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.

Дякуємо, що читаєте нас Увійдіть і читайте далі