Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Недійсні установчі документи з моменту реєстрації не роблять недійсними податкові накладні

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Липень, 2008/№ 53
В обраному У обране
Друк
Стаття

Недійсні установчі документи з моменту реєстрації не роблять недійсними податкові накладні

 

Сутність спору

До суду звернулося підприємство, якому податківці донарахували податкові зобов’язання з ПДВ. Причина такого донарахування — здійснення операцій з особами, установчі документи яких згодом було визнано недійсними.

 

Позиція податкових органів

На думку податківців, підприємство неправомірно сформувало податковий кредит, оскільки здійснювало операції з постачальниками, реєстрацію яких було згодом скасовано, а установчі документи і свідоцтва платників ПДВ — визнано (з моменту реєстрації та видачі відповідно) недійсними. У зв’язку з цим податковий орган зауважив, що податкові накладні було видано покупцю особами,

які не є платниками ПДВ, а отже, і право на податковий кредит за ними у платника податків відсутнє. Як наслідок — суму ПДВ було виключено з податкового кредиту і підприємству донараховано ПДВ-зобов’язання.

 

Вирішення справи судом

Ця справа набула досить тривалої (але так остаточно і не завершеної — унаслідок наступного продовження судового процесу) судової історії, оскільки розглядалася в різних судових інстанціях, причому з різним успіхом.

Однак публікуємо ми її сьогодні насамперед для того, щоб показати, що на етапах розгляду суди виступали на боці

платника податків, справедливо зазначаючи, що:

— покупець

не несе відповідальності за фінансово-господарську діяльність і розрахунки з бюджетом своїх контрагентів, тому за наявності первинних документів, що підтверджують правомірність формування податкового кредиту, вимоги податківців про донарахування ПДВ-зобов’язань є безпідставними;

— визнання недійсними установчих документів особи та її свідоцтва платника ПДВ

не є підставою для визнання недійсними договорів, укладених з такою особою іншими суб’єктами господарювання (оскільки такі суб’єкти можуть нести відповідальність лише за наявності вини);

— видані такими постачальниками за цими договорами податкові накладні відповідають вимогам законодавства та є відповідним доказом правомірності формування податкового кредиту з ПДВ.

Разом з тим унаслідок неоднакового застосування судами одних і тих самих норм права, а також виявлення порушень під час вирішення спору, після передачі справи до Верховного Суду останній, задовольнивши скаргу платника податків, направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Вважаємо, що під час її нового розгляду буде поставлено крапку і суд прийме остаточне рішення на користь платника податків.

 

Думка редакції

Перш за все домовимося: розглядаючи ситуацію, виходитимемо з того, що до суду звернувся

добросовісний платник податків (покупець), який мав договірні відносини з постачальником, реєстрацію якого згодом було скасовано.

У такому разі

повністю згодні з наведеними вище висновками судів на підтримку підприємства, що подало позов. Вважаємо, що платник податків, який потрапив у подібну ситуацію, дійсно не повинен нести відповідальності за постачальника та позбавлятися права на податковий кредит (навіть якщо згодом установчі документи продавця було визнано недійсними). Адже, укладаючи договір із таким суб’єктом господарювання, покупець не міг передбачати, що згодом його реєстрацію буде скасовано. Тому за умови фактичного здійснення між сторонами операцій за укладеним договором — придбання товару покупцем, сплати постачальнику у складі вартості такого товару сум ПДВ, підтверджених належно оформленими податковими накладними, — податковий кредит щодо вхідного ПДВ у покупця не може бути «скасовано». Тим більше, що всі умови, необхідні для його відображення, передбачені Законом про ПДВ, при цьому дотримано покупцем (а до відповідальності покупця може бути притягнуто лише в разі непідтвердження податкового кредиту податковою накладною, як це передбачено п.п. 7.4.5 Закону про ПДВ).

Повертаючись до судової практики, зауважимо, що господарські суди при розгляді подібних спорів також

підтримують платників податків, свідченням чого, зокрема, є постанови господарського суду м. Києва від 17.07.2006 р. у справі № 49/266-А; від 12.06.2007 р. у справі № 28/121-А; від 18.06.2007 р. у справі № 11/199. У них зазначалося, що скасування реєстрації юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника ПДВ не позбавляє правового значення видані такою особою за укладеними договорами податкові накладні. А оскільки на момент виписування податкових накладних постачальника було зареєстровано платником ПДВ (про що він мав відповідне свідоцтво), він мав право їх виписувати. У свою чергу, покупець мав усі підстави включити суму ПДВ за такими податковими накладними до податкового кредиту, а отже, факт порушення ним законодавства відсутній.

Також суди посилалися і на

ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців від 15.05.2003 р. № 755-IV, що передбачає: якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними, але були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні (за винятком випадку, коли третя особа знала або могла знати про це). За таких обставин суди дійшли висновку, що покупець не може нести відповідальності як за несплату податків продавцями, так і за можливу недостовірність відомостей про них, включених до Держреєстру.

До того ж під час судових розглядів зазначалося: визнання недійсними установчих документів постачальника не впливає на результати діяльності покупця та

не може бути підставою для притягнення покупця до відповідальності, оскільки згідно зі ст. 61 Конституції України юридична відповідальність має індивідуальний характер. Отже, до відповідальності має бути притягнуто правопорушника, а не позивача (покупця).

І ще один момент, вартий уваги. Під час ведення подібних судових справ податківці намагаються анулювати ПДВ-реєстрацію постачальників

з моменту їх реєстрації і саме з цієї дати визнають виписані ними податкові накладні недійсними. Однак цей підхід не відповідає законодавству. Адже згідно з п. 9.8 Закону про ПДВ реєстрація діє до дати її анулювання. А в «судовому» випадку такою, як передбачають п.п. «б» цього пункту і п. 25 Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість, затвердженого наказом ДПАУ від 01.03.2000 р. № 79, є рішення суду. Тому датою виключення особи з лав платників ПДВ потрібно вважати дату прийняття судом відповідного рішення. До речі, на це звертав увагу і господарський суд м. Києва у своїх постановах від 18.06.2007 р. № 11/199 і від 17.07.2006 р. № 49/266-А, зазначаючи, що датою виключення платника податків з Реєстру та анулювання свідоцтва платника ПДВ є відповідна дата прийняття судового рішення.

Матеріал підготувала Людмила Солошенко, економіст-аналітик

 

 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 23 жовтня 2007 року № 07/138

 

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України <...>, розглянувши у порядку письмового провадження за скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю <...> (далі — ТОВ <...>) про перегляд за винятковими обставинами ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 грудня 2006 року справу за позовом ТОВ <...> до Луцької об’єднаної державної податкової інспекції (далі — ОДПІ) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення,

встановила:

У березні 2005 року ТОВ <...> звернулося з позовом до ОДПІ про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 10 березня 2005 року № <...>, яким йому визначено податкове зобов’язання з податку на додану вартість (далі — ПДВ) у сумі 92501,00 грн., у тому числі основний платіж — 61667,00 грн., штрафні (фінансові) санкції — 30834,00 грн. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ТОВ <...> як платник податків — покупець не несе відповідальності за фінансово-господарську діяльність і розрахунки з бюджетом його контрагентів, тому відповідач безпідставно — за наявності у позивача первинних документів, які підтверджують правомірність формування податкового кредиту, — застосував штрафні (фінансові) санкції та визначив податкове зобов’язання з ПДВ.

Господарський суд Волинської області рішенням від 13 квітня 2005 року, яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 1 серпня 2005 року, позов задовольнив.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що видані позивачеві контрагентами податкові накладні відповідають вимогам чинного законодавства та є належним доказом правомірності формування податкового кредиту з ПДВ. Суди також дійшли висновку, що визнання в судовому порядку недійсними установчих документів суб’єкта господарювання та його свідоцтва платника ПДВ не є підставою для визнання недійсними вчинених ним з іншими суб’єктами господарювання юридично значимих дій, оскільки його контрагенти за договором можуть нести відповідальність виключно за наявності вини.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 грудня 2006 року постановлені у справі судові рішення скасував і направив її на новий розгляд до суду першої інстанції.

Це рішення касаційний суд обґрунтував тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, установивши факти здійснення позивачем господарських операцій та реєстрації його контрагентів як платників ПДВ, а також наявність у нього податкових накладних, не дослідили питання щодо сплати сум цього податку до Державного бюджету України.

У скарзі ТОВ <...> порушило питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 грудня 2006 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, пославшись на рішення судів касаційної інстанції, в яких одні й ті самі норми права застосовано інакше, ніж в оскаржуваному рішенні.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи та

встановивши неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів дійшла висновку, що в цій справі їх застосовано неправильно.

Як установлено судами, позивач здійснив господарські операції з приватними підприємствами: «УДТС» — у серпні — вересні 2002 року, «УТ» — у жовтні — листопаді того самого року, «А» — у серпні 2003 року. У результаті цих операцій позивач отримав від зазначених контрагентів податкові накладні, на підставі яких сформував свій податковий кредит.

ОДПІ, приймаючи оскаржуване повідомлення-рішення про нарахування ПДВ і застосування штрафних (фінансових) санкцій, виходила з того, що ТОВ <...> включило до податкового кредиту витрати зі сплати зазначеного податку при придбанні товарно-матеріальних цінностей та отриманні послуг, не підтверджені в установленому порядку податковими накладними. Ці документи були видані приватними підприємствами «УДТС», «А» і «УТ», проте реєстрація перших двох рішеннями судів — місцевого суду Куйбишевського району м. Донецька від 29 липня 2002 року та місцевого суду Київського району м. Донецька від 13 вересня 2002 року — була скасована, а їх установчі документи і свідоцтва платника ПДВ визнані недійсними відповідно з моменту реєстрації та видачі. Отже, податкові накладні були видані особами, які не є платниками ПДВ.

Вирішуючи спір, суди мали з’ясувати, чи не були спрямовані дії позивача на безпідставне одержання коштів із державного бюджету, але цього не зробили. Вони не визначили предмет доказування у справі, не зобов’язали податковий орган подати докази на обґрунтування своїх доводів і не витребували необхідних доказів із власної ініціативи.

Залишилося нез’ясованим, чи мали операції з придбання та реалізації товарів реальний характер. Наявність у покупця належно оформлених документів, які відповідно до Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема виданих продавцями податкових накладних, не є безумовною підставою для відшкодування ПДВ, якщо податковий орган доведе, що наведені в таких документах відомості не відповідають дійсності, наприклад, у випадку, коли не проводилися самі операції.

Через порушення, допущені судами під час вирішення цього спору, всі ухвалені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241 — 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України,

постановила:

Скаргу Товариства

з обмеженою відповідальністю <...> задовольнити.

Ухвалені у справі судові рішення скасувати, справу направити на

новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно