Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Збір за розміщення відходів: накопичилося…

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Липень, 2008/№ 58
В обраному У обране
Друк
Стаття

Збір за розміщення відходів: накопичилося…

 

Про збір за забруднення навколишнього природного середовища ми писали зовсім недавно («Податки та бухгалтерський облік», 2008, № 28). Проте листи ДПАУ, Мінприроди та Мінпромполітики, що з’явилися з того часу, присвячені переважно проблемам, які виникають при поводженні з відходами, змусили нас знову звернутися до цієї теми. Проаналізуємо в цій статті позиції зазначених держорганів про порядок обчислення і сплати збору за розміщення відходів та висловимо свою думку щодо суперечності цих позицій.

Ігор ХМЕЛЕВСЬКИЙ, економіст-аналітик Видавничого будинку «Фактор», igor.khmelevskiy@id.factor.ua

 

Документи статті

Закон № 3503

— Закон України «Про хімічні джерела струму» від 23.02.2006 р. № 3503-IV.

Закон № 1264

— Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.91 р. № 1264-ХІІ.

Закон про відходи

— Закон України «Про відходи» від 05.03.98 р. № 187/98-ВР.

Порядок № 1218

— Порядок розробки, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів, затверджений постановою КМУ від 03.08.98 р. № 1218.

Інструкція № 162

— Інструкція про порядок обчислення та сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища, затверджена наказом Мінприроди і ДПА України від 19.07.99 р. № 162/379.

Лист № 6540

— лист Мінприроди України «Про надання роз’яснень щодо дотримання природоохоронного законодавства у сфері поводження з відходами» від 22.05.2008 р. № 6540/20/10-08 (див. с. 18).

Лист № 15

— лист Мінпромполітики України «Про надання інформації щодо дотримання природоохоронного законодавства у сфері поводження з відходами» від 27.05.2008 р. № 15/2-3-319 (див. с. 20).

Лист № 6208

— лист ДПА України від 28.05.2008 р. № 6208/5/15-0215 (див. с. 15).

 

Акумулятори — відходи чи ні?

В умовах практично повної бездіяльності державних органів, які визначають державну політику у сфері хімічних джерел струму (скорочено — ХДС), суб’єктів господарювання, безумовно, цікавить запитання, винесене нами в підзаголовок. Його підґрунтя полягає в тому,

чи необхідно сплачувати збір за розміщення відходів з відпрацьованих акумуляторів та інших ХДС, якщо на відносини, що виникають у зазначеній сфері, дія Закону про відходи не поширюється.

Як справедливо зазначають і Мінприроди, і Мінпромполітики (див.

п. 1 кожного з їх листів), у всьому, що стосується поводження з хімічними джерелами струму головну роль відіграють спеціальні положення Закону № 3503. До речі, про всі його очікувані, але так і не реалізовані на практиці нововведення ми писали рівно два роки тому у статті «Закон про акумулятори: перше знайомство» (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2006, № 55). Саме цим Законом робилася спроба запровадити власний (відмінний від установленого в Законі про відходи) організаційно-економічний механізм, що забезпечує максимальний рівень утилізації ХДС, з урахуванням того, що в їх складі дійсно містяться небезпечні речовини та їх сполуки.

На жаль, перелік таких речовин Кабінетом Міністрів досі не затверджено, як не затверджено жодного з нормативних актів, передбачених

Законом № 3503. У результаті на сьогодні немає ні порядку розрахунку, сплати, обліку та звітності екологічного грошового закладу (ЕГЗ), ні порядку обліку придбання, експлуатації ХДС, накопичення відпрацьованих ХДС та передачі їх на утилізацію, ні ліцензійних умов у сфері поводження з хімічними джерелами струму.

Водночас

не можна стверджувати, що механізм сплати та відшкодування ЕГЗ, який так і залишився поки що нереалізованим, скасовує необхідність сплати збору за розміщення відходів як складової частини збору за забруднення навколишнього природного середовища. Адже сплату такого збору прямо передбачено ст. 44 Закону № 1264, але власне терміни «відходи» та «розміщення відходів» у ньому не визначено.

Однак те, що поводження з хімічними джерелами струму виведено зі сфери регулювання

Закону про відходи, де є свої визначення перелічених вище термінів, що діють тільки в межах цього Закону, зовсім не означає, що відпрацьовані акумулятори та інші ХДС не можна вважати відходами в загальновживаному значенні цього слова. Мінприроди та Мінпромполітики у своїх листах дотримуються такої ж думки.

Інша справа, що

платниками ЕГЗ та платниками збору за розміщення відходів за визначенням є різні суб’єкти господарської діяльності. Обов’язок зі сплати ЕГЗ, який, до речі, загальнодержавним податком, платежем або збором не є, покладається на юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, які використовують у своїй діяльності хімічні джерела струму ємністю 7 А/год та більше. Збір же за розміщення відходів щодо відпрацьованих акумуляторів, як, утім, і щодо будь-яких відходів, згідно з Інструкцією № 162 повинні сплачувати суб’єкти господарювання, які здійснюють на території України та в межах її континентального шельфу і виключної (морський) економічної зони розміщення відходів.

Головна мета прийняття

Закону № 3503 саме і полягає у зменшенні впливу відпрацьованих ХДС на навколишнє середовище шляхом їх утилізації, що, у принципі, рівносильно забороні на їх розміщення за місцем утворення. Більше того, ст. 17 цього Закону суб’єктам підприємницької діяльності, які використовують хімічні джерела струму, приписано, з одного боку, забезпечувати зберігання відпрацьованих ХДС у спеціально відведених місцях, а з іншого боку, здавати такі джерела ємністю 7 А/год та більше для утилізації спеціалізованим підприємствам або на спеціалізовані виробництва протягом 3 місяців з дня закінчення строку їх експлуатації або оформлення документа про їх непридатність.

Як бачимо,

Закон № 3503 дозволяє лише тимчасово (не більше 3 місяців) зберігати відпрацьовані джерела струму, що не означає їх розміщення, і, отже, не призводить до обов’язку сплачувати збір за розміщення відходів. Питання, що стосуються допустимих строків зберігання відходів узагалі (не тільки акумуляторів), періодичності їх передачі спеціалізованим організаціям та необхідності сплати збору за забруднення в разі несвоєчасної передачі та «переходу через квартал», розглянемо далі, а на завершення цього розділу зазначимо таке.

Ситуація, коли відпрацьовані джерела струму все ж таки розміщені на території підприємства, яке експлуатувало їх до виходу з ладу, неприпустима з багатьох причин і може розглядатися тільки з теоретичної точки зору. Бо якщо така ситуація стає реальністю, то тут уже підприємству сплатою одного екозбору (причому у 5-кратному розмірі як за безлімітне розміщення відходів) не обійтися. Крім цього, можливі претензії з боку природоохоронних органів та органів з контролю за раціональним використанням та охороною земель, а також звинувачення в неліцензійній діяльності у сфері поводження з небезпечними відходами. На останньому моменті загострюється увага в

листах № 6540 та № 15.

 

Мінприроди рекомендує: досить разу на рік

Серед багатьох запитань, розглянутих у документах, що нами коментуються, найдискусійнішим є те з них, різні варіації відповіді на яке наведено в

пп. 2 — 4 листів Мінприроди та Мінпромполітики, а також у відповідній частині листа ДПАУ, присвяченій екозбору. Полягає воно в такому: з якою частотою слід передавати всі накопичені відходи на розміщення, захоронення, утилізацію тощо спеціалізованому підприємству, щоб взагалі не сплачувати збір за їх розміщення? На жаль, однозначності в отриманих відповідях, як і раніше, немає.

Так, Мінприроди, яке раніше просто заявляло, що обсяги відходів, переданих на договірних засадах іншим суб’єктам господарської діяльності, не повинні враховуватися в розрахунках збору за розміщення відходів (див.

лист Міністерства екології та природних ресурсів України від 14.05.2003 р. № 4914-к/26-11/115-1 // «Податки та бухгалтерський облік», 2003, № 44), у сьогоднішньому листі дещо уточнює свою позицію. На його думку (див. об’єднаний п. 3 — 4 листа № 6540), якщо підприємство передає відходи в повному обсязі спеціалізованим підприємствам, має відповідний договір і не накопичує свої відходи за попередні роки, підстави для справляння збору за забруднення навколишнього природного середовища відсутні.

Головне, що при цьому повинне дотримуватися, —

легітимність тимчасового зберігання відходів, для чого слід мати відповідний висновок санітарно-епідеміологічної експертизи про відповідність умов тимчасового зберігання санітарним нормам, та неперевищення затвердженого ліміту (ідеться про ліміт на утворення відходів).

Логіка авторів листа в цій частині, судячи з усього, така: оскільки ліміт на утворення відходів отримується заздалегідь на наступний рік та за умовами його отримання, установленими

п. 4 Порядку № 1218, має дорівнювати сумарному обсягу відходів, розміщених на своїй території та переданих іншому власнику, то екозбір можна не сплачувати, якщо, по-перше, не розміщувати відходи на своїй території і, по-друге, позбутися всього обсягу утворених протягом року відходів (без перевищення ліміту) до кінця цього самого року.

Що ж, такий підхід на руку платникам податків, але користуватися ним на практиці ми б рекомендували тільки тим, хто завдяки

пп. 10 і 11 Порядку № 1218 потрапив до переліку суб’єктів, зобов’язаних отримати цей самий ліміт на утворення відходів. Такий перелік складається місцевими держадміністраціями, і до 1 березня територіальними органами Мінприроди доводиться до відома включених до нього суб’єктів господарювання. Тоді, пройшовши відповідні узгодження і отримавши затверджений ліміт на майбутній рік, такі суб’єкти можуть, у принципі, спираючись на позицію листа, що коментується, не сплачувати екозбір протягом наступного року незалежно від обсягів відходів, що значаться в них на зберіганні під час переходу через межі звітних кварталів такого року. Лише б не було накопичення відходів за попередні роки.

До речі, ДПАУ у своєму листі, згадуючи про ліміти (щоправда, неясно, про які конкретно), теж говорить, що вирішення питання про необхідність їх отримання можливо тільки після перевірки підприємства територіальним органом Мінприроди. Але, як випливає з подальшого тексту,

податківці не пов’язують наявність таких лімітів з можливістю несплати екозбору за перехідні обсяги відходів і висувають свій критерій — «своєчасна передача відходів». Що криється за цим словосполученням, розглянемо трохи пізніше.

Якщо ж підприємство через невелику кількість відходів, що ним виробляються, виявилося не охопленим увагою місцевих адміністрацій та природоохоронних органів або відповідно до

п. 8 Порядку № 1218 звільнено від отримання відповідних лімітів (наприклад, власники побутових відходів, які уклали договори на розміщення відходів з підприємствами комунального господарства), то навряд чи йому варто уникати поквартальної сплати збору за забруднення, маючи при цьому відходи, накопичені за звітний квартал і не передані спеціалізованій організації. Тим більше, як уже зазначалося, податківці точно будуть проти.

Більш прийнятніше буде

організувати документальний облік відходів так, щоб їх утворення та передача для утилізації спеціалізованій організації згідно з укладеним з останньою договором відбувалися протягом того самого календарного кварталу. Докладні рекомендації, як цього добитися, ми давали у статті «Хай буде світло...» (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2008, № 28) на прикладі люмінесцентних ламп.

Варто зазначити, що «індульгенція» Мінприроди на несплату екозбору протягом року за наявності залишків відходів на межі звітних кварталів не спрацьовує у випадках, коли йдеться про небезпечні відходи. Випадок з акумуляторами розглядався в попередньому розділі, де зазначалося, що їх тимчасове зберігання строком понад 3 місяці не допускається. Тому, якщо договором передбачена їх щоквартальна передача на утилізацію у строк, скажімо, до 15 числа останнього місяця кварталу, розумно буде після цієї дати і до початку наступного кварталу документ про їх непридатність не оформляти, що відразу позбавить підприємство від усіх зайвих проблем.

Щодо інших небезпечних відходів слід знати, що відповідно до

роз’яснення Міністерства екології та природних ресурсів України від 02.04.2003 р. № 2798/26-8 не підлягає ліцензуванню операція зберігання таких відходів суб’єктами господарської діяльності, які утворюють відходи, у тому разі, якщо ці небезпечні відходи, що утворюються протягом шести місяців поточного року, передаються в той самий строк на договірних умовах іншим суб’єктам господарської діяльності (які мають відповідні ліцензії на право здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами) на зберігання, обробку, утилізацію, видалення. Звідси випливає, що не варто намагатися зберігати в себе такі відходи понад зазначений строк, щоб не отримати, крім іншого, звинувачення у відсутності ліцензії на поводження з небезпечними відходами.

 

Як же все-таки потрібно: щоквартально чи своєчасно?

Продовжуючи розмову про допустиму періодичність позбавлення від відходів, з якою прямо пов’язані проблеми надмірної сплати екозбору та зменшення раніше нарахованого збору після передачі відходів іншому власнику, зупинимося на позиції Мінпромполітики та ДПАУ із цього питання.

Як не дивно, але підхід першого з відомств, яке, до речі, не наділене жодними повноваженнями у сфері контролю за правильністю та повнотою обчислення збору за забруднення (як ДПАУ) і навіть не є органом ліцензування у сфері поводження з небезпечними відходами (як Мінприроди), є суворішим, ніж у решти офіційних органів. Так, в об’єднаному

п. 3 — 4 листа № 15 категорично заявляється, що суб’єкт господарювання, який має у власності відходи, повинен у строки, установлені п. 7.12 Інструкції № 162, подати розрахунок збору за розміщення відходів, де зазначити відходи, на які є договори на їх утилізацію, але які фактично не передано, та сплатити цей збір.

Бентежить останнє речення зазначеного пункту

листа № 15: «цей обов’язок у суб’єкта господарювання не виникає у випадку, якщо в нього припинено право власності на ці відходи до дати подання розрахунку збору». Якщо читати буквально, то розуміти, мабуть, слід так: якщо на 1 липня поточного року підприємство не встигло передати певні обсяги відходів, але встигне це зробити в будь-який день до 11 серпня включно (цей день з урахуванням перенесення є граничним строком подання податкового розрахунку зі збору за забруднення навколишнього природного середовища за І півріччя), то нічого платити не потрібно.

Дуже дивний підхід, ураховуючи, що звітною датою, на яку складається цей розрахунок за зазначений період, є 30 червня, а наступні 40 (або трохи більше) днів дано підприємству не для того, щоб позбутися відходів і уникнути тим самим сплати збору, а тільки з метою ритмічного складання та подання відповідної звітності. Зазначене, на наш погляд, виразно демонструє, що Мінпромполітики не володіє цими нюансами, а тому платникам буде досить взяти цю думку до уваги та звернутися до листа ДПАУ. Усе-таки чоботи має шити швець...

Отже, у

листі № 6208 податківці зайняли позицію, проміжну між Мінприроди та Мінпромполітики, причому саме така позиція здається нам найвиваженішою та такою, що заслуговує на схвалення (якщо ми, звичайно, правильно зрозуміли головну думку листа). ДПАУ вважає, що тільки у випадку, якщо суб’єкт господарювання своєчасно не передав відходи іншим спеціалізованим підприємствам (комунальним підприємствам) у встановлені договором строки з власної вини та/або з вини цих підприємств, у результаті чого на кінець звітного кварталу відходи залишилися в такого суб’єкта господарювання, він має сплатити екозбір за фактичні обсяги відходів, які дійсно розміщувалися на його власних об’єктах протягом певного часу.

Складна конструкція останнього речення потребує, мабуть, додаткового пояснення. Насамперед варто звернути увагу на умову про

своєчасну передачу відходів у встановлені договором строки. Як нам здається, це означає, що на перше місце має виходити саме та періодичність вилучення відходів для їх подальшого розміщення тощо, про яку сторони самостійно домовилися. Таке право в них, безумовно, є, якщо виходити зі свободи волевиявлення сторін при укладенні господарських договорів, передбаченої ч. 4 ст. 179 ГКУ. І вже орієнтуючись на таку договірну періодичність, платник екозбору має вирішувати: виникає в нього об’єкт для сплати збору за розміщення відходів, чи ні.

Важливим при цьому буде й те,

чи залишилися певні обсяги відходів на кінець звітного кварталу, адже договірне зобов’язання про своєчасну передачу відходів може бути спочатку порушене, але згодом, станом на звітну дату, виконане винною стороною. Як наслідок цього доходимо очевидного висновку: немає відходів — немає й необхідності сплачувати збір, незважаючи на порушення строків видалення відходів, що мало місце.

І нарешті, фраза з листа ДПАУ про сплату екозбору за фактичні обсяги відходів, які дійсно розміщувалися

протягом певного часу, дає підставу вважати, що податківці розуміють необхідність сторнування раніше сплаченого збору в разі, якщо видалення відходів відбудеться вже в наступному кварталі. Усе-таки згідно з п. 6.4 Інструкції № 62 суми збору, який справляється за розміщення відходів, обчислюються наростаючим підсумком з початку року.

 

І про погоду...

Ті, хто пам’ятає, що цією фразою традиційно закінчувалася щовечірня програма «Час», уже зрозуміли, що наша стаття теж підходить до завершення. Але все-таки стисло зупинимося і на решті пунктів листів

№ 6540 та № 15.

Так, у

пунктах 5 — 7 обох листів обговорюється проблема визначення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища та класів небезпеки таких поширених відходів, як автомобільні шини і акумулятори. Тут висновки двох різних міністерств практично ідентичні: для перелічених відходів так само, як і для інших, щодо яких розроблено та успішно застосовуються відповідні технології утилізації, питання про визначення класів небезпеки взагалі не повинне виникати. Більше того, питання про сплату екозбору за відходи, які передаються спеціалізованим підприємствам, не має ставитися взагалі, з чим ми теж, безумовно, згодні, але з урахуванням висловленої в попередньому розділі позиції.

У

листах № 6540 і № 15 цілком правильно зазначається, що на практиці конфлікти з визначення класу небезпеки відходів можуть виникати лише щодо таких типів відходів, для яких власник не знайшов належну технологію утилізації. Тоді слід у встановленому порядку провести паспортизацію цих відходів, під час якої і буде визначено клас небезпеки, необхідний для обчислення екозбору.

Щодо переліку

документів, які підтверджують кількість розміщених відходів, Мінприроди та Мінпромполітики, у принципі, одностайні. На їх думку, у разі передачі відходів спеціалізованим підприємствам для розміщення (або утилізації) такими документами можуть бути акти приймання-передачі або будь-який інший документ, що свідчить про факт відповідної передачі, а при розміщенні відходів на власній території — паспорт місця видалення відходів.

На запитання про визначення терміна «

матеріально-сировинний баланс», який, зокрема, зустрічається в п. «г» ст. 17 Закону про відходи, листи № 6540 та № 15 теж дають схожі відповіді. Зауважимо, що зазначеною нормою закону суб’єктам господарської діяльності приписано на підставі матеріально-сировинних балансів виробництва виявляти і вести первинний поточний облік кількості, типу та складу відходів. Так-от, обидва міністерства зазначили, що під веденням матеріально-сировинних балансів розуміється наявність на підприємстві відповідного планування виробництва продукції та її обліку, а також відповідного нормування утворення відходів, їх обліку та обліку їх переміщення за межі підприємства.

І останнє запитання, розглянуте в

п. 10 листів № 6540 і № 15: чи існує встановлена форма для ведення кількісного обліку відходів і чи можна з цією метою користуватися журналом обліку розміщення відходів із зазначенням у ньому кількості, типу та складу відходів? З відповідей випливає, що тільки для пакувальних матеріалів і тари (які також є відходами, якщо не призначені для багаторазового використання) Мінприроди сьогодні намагається погодити та затвердити відповідну облікову форму. Для решти видів відходів таким обліковим документом може бути будь-який документ, що дає можливість перевірити дотримання підприємством відповідних норм утворення відходів. Зокрема, для ТМЦ, які стають відходами у процесі виробництва, документом про їх утворення може бути акт списання, а документом обліку — журнал обліку утворення відходів.

От, у принципі, і все, на що варто було звернути увагу в листах держорганів, присвячених темі відходів. Як бачимо, є багато неврегульованих питань, що стосуються сфери поводження з відходами, і жодні листи не можуть їх усунути без відповідної доробки законодавчих та нормативних актів. Але вже те, що офіційні органи хоча б своїми листами реагують на запити суб’єктів господарювання, дозволяє сподіватися, що рано чи пізно ситуація зміниться на краще. Інакше і ті, й інші просто виявляться похованими під відходами, що накопичилися, чого б не хотілося допустити. На цій оптимістичній ноті ми й завершимо статтю.

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно