Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Для отримання права на відшкодування ПДВ важлива економічна доцільність правочину

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Вересень, 2008/№ 77
В обраному У обране
Друк
Постанова

Верховний Суд України

 

Для отримання права на відшкодування ПДВ важлива економічна доцільність правочину

 

Постанова від 2 жовтня 2007 року

 

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України <...>, розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку провадження за винятковими обставинами за скаргою Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Запоріжжя (далі — ДПІ) справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «М» (далі — ТОВ «М») до ДПІ про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, встановила:

У листопаді 2004 року ТОВ «М» звернулось до суду з позовом про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень ДПІ від 12 липня 2004 року: № <...> — про визначення позивачу податкового зобов’язання з податку на додану вартість (далі — ПДВ) у сумі 3065155 грн. і нарахування штрафних (фінансових) санкцій у сумі 1532577 грн. 50 коп.; № <...> — про зменшення суми бюджетного відшкодування з ПДВ на 2996238 грн.

Господарський суд Запорізької області рішенням від 26 січня 2005 року позов задовольнив.

Постановою від 9 червня 2005 року Запорізький апеляційний господарський суд зазначене рішення скасував, у позові відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 20 грудня 2006 року постанову апеляційного суду скасував, а рішення суду першої інстанції залишив у силі.

У скарзі до Верховного Суду України ДПІ порушила питання про перегляд за винятковими обставинами і скасування ухвали Вищого адміністративного суду України. На обґрунтування скарги зроблено посилання на порушення норм матеріального та процесуального права, неоднакове застосування судом касаційної інстанції підпунктів 7.4.1, 7.4.4 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість», пункту 1.32 статті 1, пункту 5.1 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» і додано ухвалу касаційного суду, в якій по-іншому застосовано вказані норми права.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи та встановивши неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в даній справі їх застосовано помилково.

Вищий адміністративний суд України, скасовуючи постанову апеляційного суду, виходив із того, що вона є незаконною. Такий висновок не можна визнати обґрунтованим.

Наявність у покупця належно оформлених документів, які відповідно до закону необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема виданих продавцями податкових накладних, усупереч висновку касаційного суду не є безумовною підставою для відшкодування ПДВ, якщо податковий орган доведе, що наведені в таких документах відомості не відповідають дійсності, наприклад, у випадку, коли до валових витрат віднесено ті, які нібито мали місце внаслідок проведення операцій за удаваними (нікчемними) угодами.

Як установлено судами, позивач уклав із Закритим акціонерним товариством «З» (далі — ЗАТ «З») декілька договорів. За договором від 15 серпня 2002 року ТОВ «М» орендувало складські приміщення для зберігання обладнання. Щомісячна вартість цієї послуги була встановлена у розмірі 6100 грн. (у тому числі ПДВ). 2 грудня 2002 року було укладено два договори: договір зберігання, за яким ЗАТ «З» взяло на себе зобов’язання зберігати передане йому позивачем обладнання, та договір оренди останнього зберігачем. При цьому за послугу зі зберігання ТОВ «М» мало сплатити ЗАТ «З» відповідно до актів виконаних робіт за період із грудня 2002 року по грудень 2003 року 37452400 грн., у тому числі 6242066 грн. 67 коп. ПДВ. На зазначену суму ПДВ позивачу були видані податкові накладні, на підставі яких вона була віднесена останнім до податкового кредиту. За договором оренди обладнання (із внесеними до нього змінами) ЗАТ «З» повинен був сплачувати з грудня 2002 року по 31 грудня 2003 року по 8000 грн. щомісяця, а в січні 2004 року — 1000000 грн. (з урахуванням ПДВ).

Позивач не обґрунтував наявність розумних економічних або інших причин

(ділової мети) укладення із ЗАТ «З» договору зберігання обладнання, яке призначене для експлуатації останнім і щодо якого того ж дня укладено договір оренди, причому річна вартість оренди обладнання є значно нижчою, ніж вартість його зберігання протягом того ж самого періоду.

Систематичне надання послуг з оренди обладнання за ціною, значно нижчою від ціни отриманих послуг із його зберігання, та одержання внаслідок таких операцій збитків на значні суми (що, в свою чергу, призводило до виникнення формальних підстав для відшкодування з бюджету ПДВ) за встановлених судами обставин не є економічно виправданими

. Розумні економічні причини можуть бути наявними лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті підприємницької або іншої економічної діяльності, а не виключно чи переважно за рахунок відшкодування з бюджету ПДВ. Намір одержати доход лише в зазначений спосіб, без здійснення реальної господарської діяльності, не можна розглядати як самостійну ділову мету. Встановлення таких обставин дає підставу для відмови у відшкодуванні ПДВ.

З урахуванням викладеного висновок суду апеляційної інстанції про правомірність віднесення ДПІ до суми валових витрат лише тих, які пов’язані з одержанням доходу, є обґрунтованим.

Апеляційний суд, установивши, що ТОВ «М» при виконанні зазначених договорів несло витрати, які значно перевищують доходи, мотивував своє рішення про відмову у позові посиланням на положення відповідних законів. Його правовий висновок є обґрунтованим.

Невизнання судом недійсними повністю або частково укладених позивачем угод у разі встановлення їх нікчемності не перешкоджало апеляційному суду відмовити у задоволенні позову.

За змістом частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України правочин, спрямований, зокрема, на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок, а отже, згідно з частиною 2 цієї статті є нікчемним. Як установлено частиною 2 статті 215 того ж Кодексу, визнання судом нікчемного правочину недійсним не вимагається. Відповідно до частини 1 статті 216 зазначеного Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Суд касаційної інстанції цих обставин не врахував і помилково скасував постанову апеляційного суду. Тому ухвала касаційного суду підлягає скасуванню, а постанова апеляційного суду — залишенню без змін.

Керуючись статтями 241 — 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Запоріжжя

задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20 грудня 2006 року скасувати, постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 9 червня 2005 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно