Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Чи правомірне визначення ціни договору в інвалюті?(аналіз позицій держорганів)

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Лютий, 2010/№ 15
Друк
Стаття

Чи правомірне визначення ціни договору в інвалюті?
(аналіз позицій держорганів)

 

Питання про правомірність визначення ціни договору в іноземній валюті вже давно не обговорювалося так активно, як в останні півтора року. Гострота дискусії пов’язана з різким та значним ослабленням гривні, через що підприємства та фізособи, які мають борги в інвалюті, зокрема задумалися про можливість визнання таких зобов’язань недійсними. Згадали про цю проблему й держоргани. Пропонуємо проаналізувати аргументи кожної зі сторін спору.

Олена УВАРОВА, юрист Видавничого будинку «Фактор»

 

Документи статті

ЦКУ

— Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV.

ГКУ

— Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV.

Постанова № 1998

— постанова Кабміну «Про вдосконалення порядку формування цін» від 18.12.98 р. № 1998.

 

Тема інвалютних цін у договорах, що укладаються між резидентами, докладно нами обговорювалася близько року тому («Податки та бухгалтерський облік», 2009, № 10, с. 41). Тоді суб’єкти господарювання та держоргани знову звернулися до проблеми, про яку з кінця 90-х практично не згадували. Нагадаємо суть питання.

Визначення ціни у прив’язці до іноземної валюти — досить поширений спосіб, який суб’єкти господарювання використовують, щоб захистити себе від інфляційних втрат. Тривалий період часу, коли те, в якій валюті виражене грошове зобов’язання, не мало суттєвого значення, питання про можливість прив’язки ціни до іноземної валюти практично не виникало. Ситуація змінилася у зв’язку з різким падінням курсу національної валюти, через що розмір того самого зобов’язання залежно від того, було воно до падіння курсу виражене у гривні чи інвалюті, стало відрізнятися більше ніж на 60 відсотків. Така різниця виявилася істотною і не відображала лише інфляційні коливання. Це дало новий поштовх для дискусії про те, чи є правомірним виражати грошове зобов’язання в договорі між резидентами в інвалюті.

До яких законодавчих положень звертаються сторони цієї дискусії?

Насамперед до

ст. 99 Конституції України , згідно з якою грошовою одиницею України є гривня. Однак це конституційне положення має загальний характер і не вказує на можливість або неможливість вираження грошових зобов’язань в іншій валюті.

Спеціальним актом, покликаним урегулювати відносини, пов’язані з формуванням цін, стала

постанова № 1998 . Відповідно до неї «формування, установлення та застосування суб’єктами підприємництва вільних цін на території України повинні здійснюватися виключно в національній грошовій одиниці. Формування цін у доларовому еквіваленті вважається обґрунтованим тільки в частині імпортної складової структури ціни».

Незважаючи на достатню визначеність зазначених положень, і після прийняття

постанови № 1998 випадки встановлення в договорах цін в іноземній валюті не стали менш поширеними. Ситуацію не змінило і прийняття ЦКУ та ГКУ .

Так, згідно зі

ст. 524 ЦКУ зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Водночас сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. У свою чергу, у ст. 189 ГКУ передбачається, що ціна є істотною умовою господарського договору і визначається в договорі у гривнях.

З аналізу чинного законодавства можна зробити висновок, що в цивільно-правових договорах (тобто тих, що укладаються за участі фізосіб без статусу підприємця) може встановлюватися інвалютний еквівалент ціни, у господарських договорах ціна має бути виражена у гривнях. Проте практика застосування цих положень свідчить про неоднозначність в їх тлумаченні.

 

Позиція «проти»

Проти можливості встановлення ціни в договорі в інвалюті виступають Мінекономіки та Держцінінспекція.

Так, незважаючи на те що в

листі від 01.06.2009 р. № 3802-25/202 Мінекономіки обмежився цитуванням нормативних актів, сам набір цитат свідчить про те, що міністерство вважає правомірним визначення ціни в еквіваленті до іноземної валюти тільки в дуже обмеженому числі випадків. Зокрема, ціну може бути визначено в інвалюті, якщо сторони договору мають право здійснювати розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Таке право надано сторонам зовнішньоекономічних контрактів. При цьому не можна забувати, що використання інвалюти на території України як засобу платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії (п. «г» ч. 4 ст. 5 Декрету Кабміну «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.93 р. № 15-93).

Свій висновок Мінекономіки фактично підтвердило й у

листі від 20.10.2009 р. № 3804-25/544, в якому, як випливає з останнього абзацу листа, воно визнає право сторін договору визначити ціну договору в еквіваленті до іноземної валюти тільки у випадках, порядку та на умовах, прямо передбачених законодавством.

Більш чіткий висновок про те, що

встановлення суб’єктом господарювання ціни договору в еквіваленті до іноземної валюти суперечить вимогам чинного законодавства України, зроблено уже в листі Держцінінспекції від 06.08.2009 р. № 200/7-10/3269. Причому для такого висновку Держцінінспекції виявилося достатньо посилання на п. 1 постанови № 1998.

Більше того, у своєму останньому листі, в якому розглянуто питання щодо правомірності визначення ціни договору в інвалюті (див.

лист від 03.12.2009 р. № 200/7-6/6148 на с. 12) Держцінінспекція ще чіткіше висловила свою позицію з цього приводу, зазначивши, що в договорах між українськими суб’єктами господарювання ціна не може встановлюватися в еквіваленті до іноземної валюти — ані виходячи з офіційного курсу НБУ на день оплати, ані виходячи з ринкового курсу НБУ. Ця заборона, як спеціально підкреслено в листі, поширюється й на фізосіб-підприємців.

Слід нагадати: яку б позицію щодо цього питання не займала Держцінінспекція,

застосувати санкції за порушення вимог законодавства про ціни за встановлення ціни в договорі в інвалюті її територіальні органи не зможуть (див. листи Мінекономіки від 13.09.2006 р. № 133-23/217, Держцінінспекції від 10.11.2006 р. № 200/7-10/1558). Але, на жаль, є загроза більш неприємних наслідків у вигляді визнання договору недійсним. На випадок такого розвитку подій зробимо декілька застережень.

Якщо йдеться про договір за участі фізичної особи, тобто договір, на який не поширюються положення

ГКУ, то шанси обґрунтувати дійсність такого договору досить великі. Як уже зазначалося, ЦКУ прямо допускає можливість визначення грошового еквівалента зобов’язання в іноземній валюті (ч. 2 ст. 524 ЦКУ). Навіть якщо суд усе ж визнає приписи постанови № 1998 спеціальною порівняно з ч. 2 ст. 524 ЦКУ нормою, яка підлягає пріоритетному застосуванню, то договір може бути визнано недійсним не в цілому, а тільки в частині визначення ціни в іноземній валюті (ст. 217 ЦКУ). У цьому випадку вважатиметься, що ціну в договорі не встановлено, а отже, вона підлягає визначенню виходячи зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (ч. 4 ст. 632 ЦКУ).

На відміну від цивільно-правових договорів, для господарського договору ціна є його істотною умовою. Тому обмежитися визнанням недійсним тільки умови договору про визначення ціни в еквіваленті до іноземної валюти суд не зможе. Визнання ж договору недійсним у цілому за загальним правилом, нагадаємо, ставить кожну зі сторін перед необхідністю повернути другій у натурі все, що вона одержала в межах договору, а в разі неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягало в користуванні майном, виконанні робіт, наданні послуг) — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (

ч. 1 ст. 216 ЦКУ). Крім того, такі юридичні наслідки спричинюють податкові, серед яких, у тому числі, позбавлення покупця за договором права на податковий кредит (див. лист від 02.03.2009 р. № 4164/7/16-1517-03 // «Податки та бухгалтерський облік», 2009, № 56).

Ми можемо запропонувати два виходи.

Перший — для суб’єктів господарювання, які бажають максимально убезпечити себе від можливого позову, наприклад, з боку податківців, щодо визнання договору недійсним, але водночас не можуть не враховувати при визначенні ціни в договорі можливої зміни курсу національної валюти відносно іноземних. Для таких суб’єктів, вважаємо, прийнятним може стати варіант, коли ціна в договорі зазначається в гривнях без інвалютного еквівалента. Однак при цьому

до договору включається умова, що однією з підстав перегляду та зміни ціни договору є зміна курсу гривні до тієї чи іншої іноземної валюти на визначений сторонами показник. Таку можливість надано сторонам договору ч. 2 ст. 632 ЦКУ і будь-яких обмежень щодо її реалізації ГКУ не встановлює.

Другий —

відстоювати можливість інвалютної прив’язки ціни договору в суді. Саме суди, за окремими винятками, визнають правомірність вираження грошового зобов’язання в інвалюті. Пропонуємо докладніше зупинитися на аргументах, на яких ґрунтуються їх рішення.

 

Позиція «за»

Постанову № 1998

, яка використовується як основний аргумент противників визначення ціни договору в інвалюті, суди в переважній більшості справ відмовляються застосовувати (див., наприклад, п. 6 Оглядового листа ВГСУ від 27.11.2001 р. № 01-8/1289, п. 4 Інформаційного листа ВГСУ від 29.08.2001 р. № 01-8/935, лист ВАСУ від 11.06.2001 р. № 01-8/677, постанови ВСУ від 15.04.2002 р., від 21.01.2003 р., від 22.07.2009 р. № 33/123-08-5505, Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 07.10.2009 р. у справі № 32/49-09, Донецького апеляційного господарського суду від 06.10.2009 р. у справі № 33/97, Житомирського апеляційного господарського суду від 24.09.2009 р. у справі № 12/54-09).

Так, в одному зі своїх рішень Вищий господарський суд України не погодився з аргументами судів нижчих інстанцій про те, що будь-яка зміна істотних умов (зокрема ціни) договору повинна оформлятися двосторонньою додатковою угодою, а зміна ціни шляхом її перерахунку за формулою не відповідає чинному законодавству, оскільки ціна повинна вказуватися в точній абсолютній величині та змінюватися тільки згідно з підписаною сторонами додатковою угодою. На думку ВГСУ, можливість визначення грошового еквівалента зобов’язання в інвалюті передбачено

ч. 2 ст. 524 та ч. 2 ст. 533 ЦКУ. Чинне ж законодавство забороняє використання іноземної валюти тільки як засобу платежу в розрахунках між резидентами. Щодо постанови № 1998, на яку посилалися суди першої та апеляційної інстанцій, то цей нормативний акт не підлягає застосуванню, оскільки згідно з п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України статус іноземних валют на території України встановлюється виключно законами України (див. постанову ВГСУ від 17.11.2009 р. № 54/40-09).

У цілому, суди продовжують дотримуватися позиції, згідно з якою для дотримання вимог законодавства

достатньо, щоб розрахунки між сторонами здійснювалися в національній валюті. При цьому цілком допустимо встановлення в договорі способу перегляду ціни виходячи зі співвідношення іноземної валюти до національної (постанови Харківського апеляційного господарського суду від 15.10.2009 р. у справі №16/91-09, Київського апеляційного господарського суду від 28.10.2009 р. № 32/147, ВГСУ від 22.07.2009 р. № 33/123-08-5505, від 02.11.2009 р. № 13/403, від 13.01.2010 р. № 32/147).

Що стосується посилань на

ст. 198 ГКУ, відповідно до якої ціна в договорі підлягає зазначенню в національній валюті, то ВГСУ виходить з того, що ця норма міститься у главі 22 «Виконання господарських зобов’язань» ГКУ і її приписи не суперечать ст. 533 глави 48 «Виконання зобов’язань» ЦКУ. Сторони договору не порушують ці норми за умови, що розраховуються у гривнях, виконуючи грошове зобов’язання в національній валюті (постанови ВГСУ від 15.02.2007 р. № 4/644-12/105, від 26.06.2008 р. № 33/272, від 04.09.2008 р. № 15/24-08-616, від 30.09.2009 р. № 12/5454, від 01.10.2009 р. № 11/32-09, від 11.08.2009 р. № 33/124-08-5506, від 18.08.2009 р. № 23/154, від 22.10.2009 р. № 22/63/09). При цьому сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу. Офіційним курсом валюти вважається курс валюти, офіційно встановлений Національним банком України як уповноваженим органом держави (ст. 1 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.99 р. № 679-XIV).

Крім судів, свої аргументи на користь можливості визначення грошового еквівалента зобов’язання в іноземній валюті наводить також Держкомпідприємництва, зазначаючи, зокрема, що разом із застосуванням індексації суми зобов’язання це дає можливість учасникам цивільного обороту уникати впливу інфляційних процесів на суму їх грошових заощаджень (

лист від 21.12.2007 р. № 9563). Не заперечувала проти такого висновку і ДПАУ, вимагаючи лише, щоб самі розрахунки між резидентами проходили виключно у валюті України (див. лист від 11.03.2005 р. № 2045/6/23-5315).

Аналіз викладених позицій щодо питання про визначення ціни у внутрішньому договорі в інвалюті свідчить, що сторонам такого договору слід бути готовими до спору з контролюючими органами про відповідність умови договору про інвалютну ціну чинному законодавству та її дійсність. Водночас, якщо спір усе ж виникне, підтримку своєї позиції суб’єкти господарювання можуть отримати в суді.

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Ми приймаємо
ic-privat ic-visa ic-visa
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Увійдіть, щоб читати більше! Авторизовані користувачі одержують безкоштовно 5 статей на місяць