Екоподаток з побутових відходів: перша позитивна судова практика
Суть спору
Предмет спору в цій справі зводиться до знайомого, а для багатьох, на жаль, за останні місяці вже наболілого, запитання: «
Чи є платником екологічного податку підприємство, у діяльності якого утворюється побутове сміття?».Нагадаємо: набуття чинності
Податковим кодексом України, що супроводжувалося внесенням вельми незначних змін до Закону України «Про відходи» від 05.03.98 р. № 187/98-ВР, здавалося б, підходу до вирішення питання щодо справляння податкових платежів за їх розміщення зачепити не мало. І в перші місяці дії ПКУ всі з цього й виходили. Першим тривожним сигналом стала консультація з Єдиної бази податкових знань, висновки якої в подальшому було підкріплено листом ДПАУ від 06.05.2011 р. № 12789/7/15-0817 («Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 55). Як свідчив текст листа, податкові органи виходитимуть з того, що ПКУ змінив підхід до плати за відходи і «починаючи з 01.01.2011 р. у підприємства об’єктом і базою щоквартального оподаткування є відходи (уключаючи відходи виробництва та побутові відходи), які тимчасово розміщуються (зберігаються), у тому числі на кінець звітного кварталу, на власній території підприємства (до їх передачі на утилізацію або розміщення іншому суб’єкту господарювання)». Інакше кажучи, платником екоподатку фактично стає будь-який суб’єкт господарювання, у діяльності якого утворюються відходи. Виняток, з урахуванням прямої норми ПКУ (п. 240.5), зроблено лише для спеціалізованих підприємств, що займаються заготівлею вторсировини.Такі висновки, скажемо прямо, дещо збентежили багатьох бухгалтерів, які опинилися перед дилемою: подавати екологічну звітність, декларуючи в ній якісь мінімальні зобов’язання, або готуватися до оскарження податкового повідомлення-рішення на суму незадекларованого екологічного податку із застосуванням відповідних штрафних санкцій.
Платник податків — позивач у справі вибрав для себе інший шлях: він
звернувся до податкового органу із запитом про надання консультації, в якому просив дати відповідь, чи є він як суб’єкт господарювання, в діяльності якого утворюються побутові відходи, платником екологічного податку. Відповідь на запит була очікуваною: на думку податкового органу, такий суб’єкт господарювання повинен сплачувати екологічний податок, навіть якщо відходи за договором зі спеціалізованою організацією регулярно вивозяться з території підприємства. Подальші дії платника податків — звернення до окружного адміністративного суду з вимогою визнати надану йому індивідуальну податкову консультацію недійсною.
Позиція податкових органів
Податкові органи період перебування сміття на території підприємства від моменту утворення і до моменту вивезення (наскільки нетривалим він би не був) кваліфікують як тимчасове розміщення відходів. Посилаються вони при цьому на те, що
ПКУ дав власне визначення терміна «розміщення відходів». На сьогодні з численних консультацій у ЄБПЗ за кодом 300.01, а також листів ДПАУ від 06.05.2011 р. № 12789/7/15-0817 («Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 55), від 17.05.2011 р. № 9126/6/15-0816 і від 01.07.2011 р. № 17870/7/15-0817 («Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 59), від 26.08.2011 р. № 23116/7/15-2117 і від 07.09.2011 р. № 24090/7/152117 («Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 82) офіційну думку податківців з приводу сплати екоподатку за відходи можна сформулювати так:1) місця для тимчасового зберігання відходів на території суб’єктів господарювання прирівнюються до спеціально відведених місць або об’єктів, про які згадується в
п.п. 14.1.223 ПКУ, а під «тимчасовим розміщенням (зберіганням) відходів протягом звітного кварталу» розуміють «календарні дати податкового (звітного) періоду (кварталу)», тобто будь-який період часу усередині кварталу;2) той факт, що суб’єкт господарювання за договором зі спеціалізованим підприємством на вивезення відходів передає всі відходи (у тому числі побутові), що утворилися в його діяльності,
значення не має та від сплати екоподатку не звільняє.Цілком очікувано, що податкові консультації на місцях надаються в тому ж ключі.
Вирішення справи судом
Зазвичай ми намагаємося не орієнтувати наших читачів на позицію суду першої інстанції, оскільки не можна виключати того, що суди апеляційної та касаційної інстанцій не погодяться зі зробленими ним висновками. Однак у цьому випадку ми все ж вирішили відхилитися від правила: ситуація зі сплатою екоподатку за побутове сміття така, що крапку в дискусії, схоже, повинна буде поставити саме судова практика.
Отже, суд задовольнив вимоги платника податків і
визнав податкову консультацію, що стала предметом спору, недійсною, указавши на те, що суб’єкт господарювання, який не розміщує відходи у спеціально відведених місцях і не має дозволу на використання таких місць, не є платником екологічного податку. При цьому суд підкреслив, що винесене судове рішення є підставою для надання нової податкової консультації вже з урахуванням висновків суду.Вимушені констатувати: судове рішення, що публікується, не позбавлене недоліків у формулюваннях своєї мотивувальної частини. Але на загальний позитивний для суб’єкта господарювання висновок це не вплинуло.
Думка редакції
Свою позицію з питання сплати екоподатку за побутове сміття ми докладно виклали в тематичному номері («Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 82), окремо в ньому зупинившись на розкритті тих аргументів, які платники податків можуть протиставити податковим органам:
1)
розміщенням відходів є нерозривна послідовність із двох операцій: зберігання та захоронення відходів; розміщувати відходи можуть спеціалізовані підприємства, діяльність яких спеціально спрямована на поводження з відходами, а також суб’єкти господарювання, яким у встановленому порядку відведено місця для розміщення відходів;2)
тимчасове зберігання відходів до їх передання спеціалізованим підприємствам розміщенням відходів не вважається; місця такого тимчасового зберігання не належать до спеціально відведених місць чи об’єктів;3)
наявність у суб’єкта господарювання договору зі спеціалізованим підприємством на вивезення відходів (у тому числі побутових та небезпечних) означає, що у такого суб’єкта не виникає податкового зобов’язання з екологічного податку за розміщення відходів.Ці висновки підтримано Мінприроди в його
листах від 04.08.2011 р. № 14364/07/10-11 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 82, с. 47) і від 05.09.2011 р. № 16687/07/10-11, а також Мінрегіонбудом у листі від 04.08.2011 р. № 7/12-8463 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 82, с. 48).Сподіваємося, опубліковане нами сьогодні рішення стане передвісником позитивного для суб’єктів господарювання вирішення питання про те, хто ж є платником екоподатку за побутове сміття.
Олена Уварова, юрист
Донецький окружний адміністративний суд
Постанова від 13 жовтня 2011 р. справа № 2а/0570/16902/2011
(витяг)
<…> Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгівельний будинок «Амстор» (надалі — ТОВ «ТБ «Амстор», позивач) звернулося до суду із позовом
про визнання податкової консультації, наданої Державною податковою інспекцією у Київському районі м. Донецька (далі — ДПІ у Київському районі, відповідач) недійсною.Позовні вимоги мотивовані тим, що спірна податкова консультація відносно того, що позивач є платником екологічного податку у розумінні п.п. 240.1.3 п. 240.1 ст. 240 Податкового кодексу України, суперечить нормам діючого законодавства, оскільки ТОВ «ТБ «Амстор»
не розміщує відходи своєї господарської діяльності у спеціально відведених місцях, а тому позивач у судовому порядку просить визнати спірну податкову консультацію недійсною.<…> Відповідачем позовні вимоги не визнані, в матеріалах справи наявні заперечення на позов, у яких зазначено про безпідставність заявлених позовних вимог. Заперечення обґрунтовані тим, що спірна податкова консультація ґрунтується на нормах діючого законодавства та надана у межах повноважень податкового органу, як акт органу виконавчої влади. Таким чином, відповідач вважає вимоги позивача необґрунтованими з наведених вище підстав та такими, що задоволенню не підлягають.
<…> Як вбачається з матеріалів справи, позивачем до ДПІ у Київському районі надіслано запит про надання податкової консультації від 05.08.2011 р. № 4993.
У зазначеному запиті позивачем, з посиланням на п.п. 240.1.3 п. 240.1 ст. 240 та п.п. 14.1.223 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі за текстом постанови — ПКУ), вказано, що платниками екологічного податку є суб’єкти господарювання, які здійснюють розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об’єктах. При цьому використання таких спеціально відведених місць здійснюється на підставі дозволу, отриманого у спеціально уповноваженого органу державної виконавчої влади. А отже, приймаючи до уваги, що
позивач самостійно не розміщує відходи господарської діяльності у спеціально відведених місцях, а таке зберігання здійснюється відповідними організаціями, що мають спеціальні дозволи та з якими позивачем укладені цивільно-правові договори на вивіз відходів, на думку ТОВ «ТБ «Амстор», він не є платником наведеного податку.З огляду на наведені норми, позивач поставив питання щодо того,
чи є він платником екологічного податку.У листі від 12.08.2011 р. № 18831/10/31-013 «Про розгляд листа» ДПІ у Київському районі зазначено, що за умови, якщо ТОВ «ТБ «Амстор»
має укладені договори на вивіз та розміщення побутових відходів з підприємством комунального господарства протягом звітного кварталу, але при цьому до видалення відходів здійснювало їх тимчасове розміщення, то воно (ТОВ «ТБ «Амстор») відповідно є платником екологічного податку.Як випливає з матеріалів справи, збір та розміщення промислових відходів ТОВ «ТБ «Амстор» здійснюють господарські організації з відповідними ліценціями на таку діяльність, з якими позивачем укладені цивільні угоди на такий збір та розміщення.
У розумінні ПКУ податковою консультацією є допомога контролюючого органу конкретному платнику податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган (підпункт 14.1.172 пункту 14.1 ст. 14). Надання податкових консультацій знаходиться у межах повноважень органів Державної податкової служби відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну податкову службу».
Правовідносини з надання податкових консультацій, їх застосування та оскарження визначені ст. ст. 52-53 ПКУ.
Зокрема, платник податків може оскаржити до суду як правовий акт індивідуальної дії податкову консультацію контролюючого органу, викладену в письмовій або електронній формі, яка, на думку такого платника податків, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору (підпункт 5.3 ст. 53 ПКУ).
Таким чином, у розумінні ПКУ податкова консультація є правовим актом індивідуальної дії, який містить правову позицію органу Державної податкової служби із застосування конкретних норм податкового законодавства, в межах повноважень.
За нормами п. 240.1 ст. 240 ПКУ платниками екологічного податку є суб’єкти господарювання, юридичні особи, що не провадять господарську (підприємницьку) діяльність, бюджетні установи, громадські та інші підприємства, установи та організації, постійні представництва нерезидентів, включаючи тих, які виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників, під час провадження діяльності яких на території України і в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони здійснюються в тому числі розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах, крім розміщення окремих видів відходів як вторинної сировини.
Разом з цим, не є платниками податку за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах суб’єкти господарювання, які мають ліцензію на збирання і заготівлю відходів як вторинної сировини, провадять статутну діяльність із збирання і заготівлі таких відходів, що розміщуються на власних територіях (об’єктах), та надають послуги у цій сфері (п. 240.5 ст. 240 ПКУ).
Відповідно до п.п. 242.1.3 ст. 242 ПКУ об’єктом оподаткування в тому числі є обсяги та види (класи) відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах протягом звітного кварталу, крім обсягів та видів (класів) окремих відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об’єктах) суб’єктів господарювання, які мають ліцензію на збирання і заготівлю окремих видів відходів як вторинної сировини і провадять статутну діяльність із збирання і заготівлі таких відходів.
При цьому
розміщенням відходів, у розумінні п.п. 14.1.223 п. 14.1 ст. 14 цього ж Кодексу та ст. 1 Закону України «Про відходи», є зберігання (тимчасове розміщення до утилізації чи видалення) та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об’єктах (місцях розміщення відходів, сховищах, полігонах, комплексах, спорудах, ділянках надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами.А спецільно відведеними місцями, згідно зі ст. 1 Закону України «Про відходи», є місця чи об’єкти (місця розміщення відходів, сховища, полігони, комплекси, споруди, ділянки надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноважених органів на видалення відходів чи здійснення інших операцій з відходами.
Отже, як випливає із системного аналізу вказаних правових норм,
платниками екологічного податку, прийнятно до предмета даної адміністративної справи, є особи, які здійснюють розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах, на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами.Таким чином, зважаючи на те, що позивач
не здійснює розміщення відходів у спеціально відведених місцях та не має відповідного дозволу на використання вказаних місць, він не є платником екологічного податку, хоча і не входить до суб’єктного складу осіб, які не є платниками зазначеного податку. За даних обставин платниками такого податку є організації, що безпосередньо здійснюють розміщення відходів позивача на спеціально відведених місцях відповідно до укладених договорів на здійснення вивозу та утілізації побутових відходів.З урахуванням наведених доводів та доказів суд дійшов висновку про необґрунтованість спірної податкової консультації та її невідповідність обставинам справи і нормам матеріального права. Разом з цим, згідно зі ст. 53 ПКУ визнання судом податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.
