Спрощена система оподаткування: за групами розрахуйсь!

Спрощена система оподаткування: за групами розрахуйсь!

Наталя БІЛОВА, економіст-аналітик Видавничого будинку «Фактор»

З 1 січня 2012 року на спрощену систему оподаткування зі сплатою єдиного податку можуть перейти суб'єкти господарювання, які відповідають певним критеріям:

— фізичні особи — підприємці, у яких обсяг доходу протягом календарного року не перевищує 3000000 грн., а кількість осіб, що перебувають з ними в трудових відносинах одночасно, не перевищує 20 осіб;

— юридичні особи, в яких обсяг доходу протягом календарного року не перевищує 5000000 грн., а кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах одночасно, не перевищує 50 осіб.

При цьому платники єдиного податку розподіляються на чотири групи, три з яких передбачені для фізичних осіб — підприємців, а четверта — для юридичних осіб.

Для кожної групи платників єдиного податку передбачено:

— свої обмеження за видами діяльності;

— різний гранично допустимий обсяг річного доходу;

— різні ставки єдиного податку;

— певну максимально допустиму кількість найманих працівників;

— специфічні правила обліку доходів, витрат та подання звітності.

Інформацію про гранично допустимий обсяг доходу за рік, максимальну кількість найманих працівників та дозволені види господарської діяльності в розрізі груп єдиноподатників наведемо в табл. 1.

Таблиця 1

Підприємці-фізособи самостійно вибирають, до якої з трьох груп належати (з урахуванням установлених обмежень). Результат такого вибору вони фіксують у заяві про перехід на спрощену систему оподаткування, тобто вказують у ній, за якою ставкою планують сплачувати єдиний податок (див. пп. 291.4, 298.3 ПКУ). Юрособи можливості вибору не мають, для них існує тільки одна група — 4.

Майте на увазі: якщо фізособа-підприємець одночасно здійснює декілька видів діяльності, що належать до різних «єдиноподаткових» груп, наприклад, один — діяльність у сфері ресторанного господарства (група 2), другий — надання послуг суб'єктам господарської діяльності — загальносистемникам (група 3), то такого підприємця може бути включено тільки до групи 3 платників єдиного податку. Не передбачено, щоб доходи однієї особи від різних видів діяльності обкладалися за різними правилами. Отже, поєднувати в одній особі дві групи не можна.

Відповідно до п. 13 Правил торгівлі на ринках торговельним місцем є площа, відведена для розміщення необхідного для торгівлі інвентарю (вагів, лотків тощо) та здійснення продажу продукції з прилавків (столів), транспортних засобів, причепів, візків (у тому числі ручних), у контейнерах, кіосках, палатках тощо. Розмір торговельного місця визначається в правилах торгівлі на ринках, що затверджуються відповідно до законодавства.

У свою чергу, п. 3.4 Порядку № 638/109 визначає торговельне місце на ринку як торговельну площу встановлених розмірів для здійснення продажу товарів та/або надання послуг згідно з планом території ринку окремим суб'єктом господарювання або фізичною особою.

Для потреб та зручності продавців і покупців на території ринку або поруч можуть відкриватися магазини, підприємства громадського харчування, побутового обслуговування, телефонного зв'язку, каси продажу квитків на транспорт, готелі (п. 10 Правил торгівлі на ринках).

Надання продавцям торговельних місць на певний строк здійснюється адміністрацією ринку на підставі письмової угоди, в якій, як правило, указуються строк дії такої угоди, асортимент (вид) товарів, що реалізуються, розташування торговельного місця, умови його оренди, розмір та порядок плати за оренду майна, перелік послуг, що надаються ринком, та їх вартість (п. 20 Правил торгівлі на ринках).

Таким чином, якщо особа-підприємець орендує певне приміщення під магазин на підставі договору з ринком, то такий магазин можна вважати торговельним місцем на ринку, що дає можливість підприємцю-орендарю увійти до групи 1 платників єдиного податку.

Якщо ж для відкриття магазину чи іншого торговельного об’єкта з переліку, наведеного в п. 7 Порядку № 833 (див. табл. 2), підприємець уклав договір не з ринком, а з органом місцевого самоврядування, за рішенням якого йому було виділено землю під цей торговельний об'єкт, то цей об'єкт не розглядається як торговельне місце на ринку. У такому разі підприємця не може бути включено до групи 1 платників єдиного податку, для нього відкриті тільки групи 2 або 3, зрозуміло, при дотриманні всіх інших умов щодо чисельності найманих працівників та обсягу доходу.

Вважаємо: якщо кількість найманих працівників та обсяг доходу в такого підприємця відповідають критеріям, установленим п.п. 2 п. 291.4 ПКУ, то він може вибрати групу 2 платників єдиного податку.

Звісно, дещо бентежить те, що у зазначеному підпункті згадується господарська діяльність з надання виключно послуг, у тому числі побутових, а про роботи — ані слова.

Проте норми цього підпункту, вочевидь, слід розглядати через призму не цивільного законодавства, яке послуги (гл. 63 ЦКУ) та роботи (гл. 61 ЦКУ) визначає як окремі самостійні категорії, а податкового законодавства, яке ототожнює роботи та послуги.

Нагадаємо, що згідно з ч. 2 ст. 837 ЦКУ види робіт, які одна сторона (підрядник) на свій ризик зобов'язується виконати за завданням другої сторони (замовника), можна умовно поділити на три групи:

1) створення, виготовлення певної речі;

2) зміна споживчих якостей індивідуально визначеної речі (обробка, переробка, ремонт тощо);

3) інша робота, яка може бути й не пов'язана з річчю, але в результаті має відбуватися зміна матеріального об’єкта.

Отже, підсумком виконання підрядної роботи є виникнення матеріального результату. Те саме стосується й договору побутового підряду (§ 2 гл. 61 ЦКУ).

У свою чергу, предметом договору про надання послуг є вчинення виконавцем певних дій або здійснення ним певної діяльності за завданням замовника (ч. 1 ст. 901 ЦКУ).

Специфічні характеристики послуги відрізняють її від товару та від робіт. Для послуги характерна непомітність (її не можна взяти в руки, зберігати, транспортувати, складувати); послуга є невичерпною (незалежно від кількості разів надання її власні кількісні характеристики не змінюються). Корисний ефект від діяльності з надання послуги не виступає у вигляді певного матеріального результату, як це відбувається при виконанні роботи, а полягає в самому процесі надання послуги (докладніше див. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України [В 4 т.] / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань. — Т. 3. — К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004.— 928 с. (Нормат. док. та комент.)).

А от п.п. 14.1.203 ПКУ під продажем результатів робіт (послуг) розуміє будь-які операції господарського, цивільно-правового характеру з виконання робіт, надання послуг, надання права на користування або розпоряджання товарами, у тому числі нематеріальними активами та іншими об'єктами власності, що не є товарами, за умови компенсації їх вартості, а також операції з безоплатного надання результатів робіт (послуг).

До того ж і сам перелік побутових послуг населенню, наведений у п. 291.7 ПКУ, який орієнтовано на платників єдиного податку 1 і 2 груп, уключає як послуги, так і роботи. Наприклад, виготовлення взуття, швейних виробів, виробів зі шкіри, головних уборів, меблів тощо за індивідуальним замовленням; ремонт різних виробів; послуги з виконання фоторобіт — усе це не послуги в цивільно-правовому розумінні, а роботи.

Розпочнемо з того, що згідно з п.п. 14.1.185 ПКУ будь-яка операція, що не є постачанням товарів, чи інша операція з передачі права на об'єкти права інтелектуальної власності та інші нематеріальні активи чи надання інших майнових прав стосовно таких об'єктів права інтелектуальної власності, а також надання послуг, що споживаються в процесі вчинення певної дії або провадження певної діяльності, є постачанням послуг.

Тобто в цілях оподаткування постачанням послуг вважаються практично усі господарські операції, які не передбачають передачу права власності на товари. При цьому для регулювання відносин оподаткування застосовуються терміни, установлені ПКУ (див. п. 5.2 ПКУ). Отже, послуги з оренди також класифікуються як постачання послуг.

У зв'язку з цим підприємець-єдиноподатник, який надає в оренду нерухомість іншим єдиноподатникам або фізичним особам (населенню), на наш погляд, може перебувати у групі 2 платників єдиного податку, якщо, звісно, ним дотримуються всі встановлені критерії:

1) не використовується праця найманих осіб або кількість осіб, які перебувають із ним у трудових відносинах, протягом календарного року одночасно не перевищує 10;

2) обсяг доходу протягом календарного року не перевищує 1000000 грн.;

3) нерухоме майно надається в оренду (група 70.2 КВЕД ДК 009:2005) у таких межах:

— земельні ділянки загальною площею не більше 0,2 га;

— житлові приміщення загальною площею не більше 100 кв. м;

— нежитлові приміщення (споруди, будівлі) та/або їх частини загальною площею не більше 300 кв. м.

При цьому підприємець може здавати одночасно і 0,2 га землі, і 100 кв. м житлової площі, і 300 кв. м нежитлової площі;

4) не надаються посередницькі послуги з придбання, продажу, оренди та оцінювання нерухомого майна (група 70.31 КВЕД ДК 009:2005).

Більше того, вважаємо, що обрати групу 2 платників єдиного податку може і підприємець, який відповідає встановленим критеріям та здає нерухоме майно платникам єдиного податку та населенню в суборенду (при дотриманні обмеження щодо сумарної площі всіх об'єктів, що здаються: 300 кв. м — для нежитлових приміщень, 100 кв. м — для житла, 0,2 га — для земельних ділянок).

Такий вид діяльності відповідає коду КВЕД ДК 009:2005 70.20.0 «Здавання в оренду власного нерухомого майна», який, крім здавання в оренду власної нерухомості, уключає також здавання в суборенду житлової та нежитлової нерухомості, земельних ділянок, і не має нічого спільного з посередницькими операціями з нерухомістю (група 70.31 цього КВЕД), здійснювати які єдиноподатникам групи 2 заборонено п.п. 2 п. 291.4 ПКУ.

На жаль, підприємці, які надають послуги, пов'язані з консультуванням з питань інформатизації та розробкою програмного забезпечення, іноземним особам, не можуть бути включені до групи 2 платників єдиного податку, оскільки такі споживачі послуг зареєстровані за межами України, а отже, не можуть належати ні до категорії єдиноподатників, ні до категорії населення.

Отже, таким підприємцям відкрито шлях тільки до групи 3 платників єдиного податку.

Проте, судячи з визначення «населення» (див. табл. 1 на с. 5), взаємовідносини із замовниками — іноземними фізичними особами, які мають статус резидента України (див. п.п. «в» п.п. 14.1.213 ПКУ), наприклад, які мають місце постійного проживання в Україні або центр життєвих інтересів яких знаходиться в Україні, або які перебувають в Україні не менше 183 днів протягом періоду чи періодів податкового року, дають право підприємцям, які здійснюють IT-діяльність, обрати 2 групу платників єдиного податку.

Спочатку нагадаємо, що згідно зі ст. 5 Закону про туризм до туристичних агентів належать юридичні особи, створені відповідно до законодавства України, а також фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницьку діяльність з реалізації туристичного продукту туроператорів та туристичних послуг інших суб'єктів туристичної діяльності, а також посередницьку діяльність з реалізації характерних та супутніх послуг.

Як правило, взаємовідносини між туроператором та турагентом будуються на підставі агентського договору (договору доручення). За цим договором турагент надає послуги туроператору з реалізації його турпродукту, зокрема, здійснює пошук клієнтів, надає їм необхідну інформацію, укладає договір на туристичне обслуговування, отримує та перераховує туроператору кошти в оплату турпродукту. За надані послуги туроператор виплачує посереднику (тобто турагенту) винагороду. Така схема реалізації туристичних послуг прямо передбачена у спеціальному законодавстві про туризм (див. ст. 5, 20 Закону про туризм, а також п. 1, п.п. 6.1.3 Ліцензійних умов № 111/55).

Якщо турагент (фізособа-підприємець) надає послуги виключно туроператорам-єдиноподатникам, він може обрати групу 2 платників єдиного податку за умови виконання інших вимог щодо допустимої кількості найманих працівників та обсягу доходу, установлених для цієї групи п.п. 2 п. 291.4 ПКУ.

Проте на практиці така ситуація — рідкість. Набагато частіше турагент працює відразу з декількома туроператорами, серед яких не лише єдиноподатники, а й платники податку на прибуток. У цьому випадку турагенту відкрита дорога лише до групи 3 платників єдиного податку.

Утім, якщо турагент використовуватиме іншу схему — укладатиме посередницькі договори тільки з туристами на придбання для них турпродукту в інших суб'єктів туристичної діяльності, тобто надаватиме турпослуги не туроператору, а населенню, його може бути включено до групи 2 платників єдиного податку.

Як зазначено в п.п. 4 п. 291.4 ПКУ, однією з умов набуття юрособою статусу платника єдиного податку є дотримання нею середньооблікової кількості працівників на рівні не більше 50 осіб.

Під середньообліковою кількістю працівників згідно з п.п. 14.1.227 ПКУ розуміється кількість працівників у юридичних осіб, визначена за методикою, затвердженою центральним органом виконавчої влади у сфері статистики, з урахуванням усіх найманих працівників та осіб, які працюють за цивільно-правовими договорами та за сумісництвом більше одного календарного місяця, а також найманих працівників представництв, філій, відділень та інших відокремлених підрозділів в еквіваленті повної зайнятості, крім найманих працівників, які перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами та у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею передбаченого законодавством віку.

Спеціально розробленої методики визначення середньооблікової кількості працівників для цілей гл. 1 розд. XIV ПКУ наразі не існує. Водночас опис, наведений у п.п. 14.1.227 ПКУ, відповідає показнику «середньооблікова кількість працівників в еквіваленті повної зайнятості (СКПЕПЗ)», який розраховується за правилами п. 4 Інструкції № 286 . От тільки в Інструкції № 286 немає обмеження, що зовнішні сумісники та особи, які працюють за цивільно-правовими договорами, ураховуються при розрахунку СКПЕПЗ лише в разі, якщо вони працювали на підприємстві більше одного календарного місяця. Проте, зважаючи на пряму вказівку щодо такого нюансу в п.п. 14.1.227 ПКУ, при розрахунку середньооблікової кількості працівників для цілей гл. 1 розд. XIV ПКУ позаштатників слід ураховувати, тільки якщо вони працюють на підприємстві більше одного місяця.

Працівники, які виконували роботу згідно з цивільно-правовими договорами (крім підприємців), ураховуються при розрахунку СКПЕПЗ за кожний календарний день як цілі одиниці протягом усього строку дії договору, отримана сума ділиться на кількість календарних днів у звітному місяці (п.п. 4.4.2 Інструкції № 286). Зовнішні сумісники відповідно до п.п. 4.4.1 Інструкції № 286 ураховуються в еквіваленті повної зайнятості пропорційно відпрацьованому часу згідно з п. 4.2 цієї Інструкції.

Отже, методика визначення СКПЕПЗ базується на перерахунку оплаченого робочого часу всіх осіб (штатних працівників, сумісників, осіб, які працювали за цивільно-правовими договорами), які залучалися до роботи у звітному періоді та отримували відповідну заробітну плату, в умовну кількість працівників, яких було б достатньо підприємству для виконання фактичного обсягу роботи за умови роботи всіх працівників протягом повного робочого дня, виходячи з установленої його тривалості. За кожною категорією штатних працівників, для яких установлено робочий тиждень різної тривалості, визначається загальна кількість людино-годин робочого часу (відпрацьованого і невідпрацьованого), за який було нараховано заробітну плату. Визначена в такий спосіб загальна кількість людино-годин ділиться на табельний фонд робочого часу, визначений з урахуванням тривалості робочого тижня, установленого на підприємстві відповідно до законодавства або колективного договору.

Порядок розрахунку показника СКПЕПЗ наведено у статті «Розрахунок чисельності працівників на підприємстві» // «Податки та бухгалтерський облік», 2008, № 59, с. 25.

Нагадаємо, що Інструкцією № 286 для розрахунку середньооблікової кількості працівників єдиноподатники користувалися і в період дії Указу № 727. Щоправда, тоді податківці наполягали, щоб такі платники розраховували середньооблікову чисельність виходячи з показника середньої кількості працівників підприємства за період (консультації в журналі «Вісник податкової служби України», 2007, № 1-2, с. 87; 2006, № 10, с. 53; 2005, № 35, с. 26), мотивуючи свою точку зору тим, що Указом № 727 не передбачено визначення середньооблікової кількості працівників в еквіваленті повної зайнятості (див. статтю «Розрахунок середньооблікової чисельності підприємством-єдиноподатником» // «Податки та бухгалтерський облік», 2007, № 22, с. 30).

Дивно, але схожа тенденція простежується у працівників податкового відомства і зараз, незважаючи на те що з п.п. 14.1.227 ПКУ випливає інший висновок. Так, у консультації, розміщеній у розділі 240.01 Єдиної бази податкових знань на сайті ДПСУ: www.sta.gov.ua, вони пропонують для визначення показника середньооблікової кількості працівників користуватися п. 3.1 Інструкції № 286, в якому йдеться саме про середньооблікову кількість працівників підприємства за період. Крім того, посилаючись на п.п. 3.2.1 Інструкції № 286, податківці доходять висновку, що при розрахунку середньооблікової кількості працівників ураховуються наймані працівники, які пропрацювали менше одного місяця за цивільно-правовими договорами та за сумісництвом. Можливо, контролери ще не встигли до кінця вникнути в суть справи та незабаром у цьому питанні розберуться?

І ще один момент. Оскільки для єдиноподатників з метою перебування в цьому статусі важлива середньооблікова кількість працівників за рік, недотримання критерію чисельності протягом календарного року (приміром, за окремі місяці або квартали), якщо в цілому за рік показник чисельності не виходить за встановлені межі, порушенням, на наш погляд, не є і не дає приводу для переходу єдиноподатника на загальну систему оподаткування. Так, середньооблікова кількість працівників у єдиноподатника в деяких місяцях року може бути, приміром, 51 особа або навіть більше, проте якщо при цьому показник середньооблікової кількості працівників за рік не буде перевищено, то існуюче обмеження щодо чисельності єдиноподатником порушено не буде.

Відповідно до п. 293.1 ПКУ ставки єдиного податку встановлюються:

— у відсотках (фіксовані ставки) до розміру мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня податкового (звітного) року (на 01.01.2012 р. розмір мінімальної зарплати становить 1073 грн.). Фіксовані ставки єдиного податку встановлюються сільськими, селищними та місцевими радами для фізичних осіб — підприємців 1 і 2 груп, які здійснюють господарську діяльність, залежно від виду такої господарської діяльності, у розрахунку на календарний місяць;

— у відсотках до доходу (відсоткові ставки). Відсоткові ставки єдиного податку встановлюються для фізичних осіб — підприємців, які належать до групи 3 платників єдиного податку, та юридичних осіб, які належать до групи 4 платників єдиного податку.

Наведемо ставки єдиного податку виходячи з групи платників цього податку в табл. 2.

Таблиця 2

Для фізичних осіб — платників єдиного податку 1, 2, 3 груп у певних випадках установлюється підвищена ставка цього податку в розмірі 15 %. Ця ставка застосовується:

— до суми перевищення обсягу доходу, установленого на календарний рік (нагадаємо, визначена п. 291.4 ПКУ межа становить для 1 групи — 150000 грн., для 2 групи — 1000000 грн., для 3 групи — 3000000 грн.);

— до доходу, отриманого платником єдиного податку 1 або 2 групи від здійснення діяльності, не вказаної у свідоцтві;

— до доходу, отриманого в результаті використання інших форм розрахунків, крім розрахунків у грошовій формі (готівковій та/або безготівковій);

— до доходу, отриманого від провадження видів діяльності, що не надають права застосовувати спрощену систему оподаткування.

Що стосується юросіб-єдиноподатників (4 група), то подвійні ставки єдиного податку (6 % і 10 %) застосовуються:

— до суми перевищення обсягу доходу, установленого на календарний рік на рівні 5000000 грн.;

— до доходу, отриманого в результаті використання інших форм розрахунків, ніж розрахунки у грошовій формі (готівковій та/або безготівковій);

— до доходу, отриманого від провадження видів діяльності, що не надають права застосовувати спрощену систему оподаткування.

Відповідно до п. 296.10 ПКУ фізичні особи, які обрали спрощену систему оподаткування (незалежно від групи: 1, 2 чи 3), можуть працювати без РРО. Причому навіть при продажу пива їм не потрібно застосовувати книги обліку розрахункових операцій (КОРО) та розрахункові книжки (РК).

А от юрособи, які належать до групи 4 платників єдиного податку, такою пільгою не наділені. Проте ця категорія платників, як і раніше, може не застосовувати РРО у випадках, перелічених у ст. 9 Закону про РРО або Переліку № 1336.

Наприклад, РРО не знадобиться, якщо підприємство-єдиноподатник, за винятком підприємств торгівлі та громадського харчування, здійснює торгівлю продукцією власного виробництва та/або надає послуги, і при цьому розрахунок за такі продукцію та/або послуги провадиться в касі цього підприємства з оформленням прибуткових і видаткових касових ордерів та видачею відповідних квитанцій, підписаних і завірених печаткою в установленому порядку (п. 1 ст. 9 Закону про РРО).

Також без РРО можна обійтися, приміром, підприємству, що здійснює роздрібну торгівлю через засоби пересувної торговельної мережі. При дотриманні граничного розміру річного обсягу розрахункових операцій з продажу товарів (надання послуг) на рівні 200 тис. грн. на один суб’єкт господарювання цей суб'єкт може здійснювати готівкові розрахунки з покупцями без РРО, але із застосуванням розрахункових книжок (ст. 10 Закону про РРО).

У частині ЄСВ з 1 січня 2012 року все залишилося без змін. Тобто, як і у 2011 році, фізособи-підприємці, які обрали спрощену систему оподаткування, повинні, крім єдиного податку, в обов'язковому порядку сплачувати ЄСВ «за себе» та за своїх найманих працівників (див. ст. 4 Закону № 2464).

Звільняються від сплати ЄСВ «за себе» тільки підприємці-єдиноподатники, які є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію чи соціальну допомогу.

ЄСВ «за себе». Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464 підприємці, які обрали спрощену систему оподаткування, мають право самостійно вибирати, в яких розмірах сплачувати ЄСВ, дотримуючись при цьому таких умов:

1) сума ЄСВ за кожний місяць має бути не менше мінімального розміру ЄСВ (Ставка ЄСВ х Розмір мінімальної заробітної плати за відповідний місяць).

Нагадаємо, що розмір «обов'язкової» ставки ЄСВ для підприємця встановлено на рівні 34,7 % (забезпечує страхування в Пенсійному фонді та Фонді соціального страхування на випадок безробіття). Якщо підприємець бажає застрахувати себе і в інших фондах соціального страхування, йому доведеться сплачувати ЄСВ у більшому розмірі, а саме:

— 36,6 % (додатково забезпечує страхування у Фонді «тимчасової непрацездатності»);

— 36,21 % (додатково забезпечує страхування у Фонді «нещасного випадку»);

— 38,11 % (забезпечує страхування в усіх фондах відразу);

2) сума ЄСВ за кожний місяць не повинна перевищувати максимальну величину бази нарахування ЄСВ (тобто максимальну суму доходу застрахованої особи, що дорівнює 17 розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом, на яку нараховується ЄСВ).

Отже, підприємець сам вирішує, скільки він сплачуватиме, але в будь-якому випадку за кожний місяць перебування на спрощеній системі оподаткування має бути сплачено ЄСВ у розмірі не нижче 34,7 % мінімальної заробітної плати за відповідний місяць, незалежно від факту здійснення діяльності та розміру доходу в цьому місяці.

ЄСВ за найманих працівників. Згідно зі ст. 4 Закону № 2464 підприємці, які обрали спрощену систему оподаткування, зобов'язані сплачувати ЄСВ за:

1) найманих працівників;

2) громадян, працю яких вони використовують на підставі цивільно-правових договорів;

3) підприємців, які виконують роботи (надають послуги), не пов'язані зі своєю підприємницькою діяльністю.

За своїх найманих працівників підприємець повинен сплачувати ЄСВ:

— у частині нарахувань (сплачується за рахунок коштів самого підприємця) — у розмірі від 36,76 % до 49,7 % від суми заробітної плати працівників (зарплата не зменшується на ПДФО та інші утримання) залежно від класу професійного ризику діяльності;

— у частині утримань (утримуються з працівника) — 3,6 % від суми заробітної плати працівника.

Винагорода за надані підприємцю послуги (виконані роботи) за цивільно-правовими договорами обкладається ЄСВ у частині нарахувань за ставкою 34,7 %, а в частині утримань — за ставкою 2,6 %.

Як і у 2011 році, розподіл сум єдиного податку на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або до Пенсійного фонду Держказначейством у 2012 році не здійснюється.