Звичайні ціни: методи визначення
Із набуттям чинності положеннями ст. 39 ПКУ підтверджувати звичайні ціни потрібно за новими правилами. Які методи визначення звичайних цін ПКУ встановив на зміну п. 1.20 Закону про податок на прибуток, розглянемо в цій статті.
Людмила СОЛОШЕНКО, економіст-аналітик Видавничого будинку «Фактор»
Методи визначення звичайних цін перелічено в п. 39.2 ПКУ. Це методи (їх усього 5):
а) порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу);
б) ціни перепродажу;
в) «витрати плюс»;
г) розподілення прибутку;
ґ) чистого прибутку.
Зауважимо, що перші три методи відомо також у бухобліку — з їх використанням в операціях із пов’язаними сторонами може здійснюватися оцінка активів та зобов’язань (п. 8 П(С)БО 23).
Як уточнюється в Науково-практичному коментарі до ПКУ, наведені методи визначення звичайної ціни встановлено на основі міжнародної практики з урахуванням Методики трансфертного ціноутворення (під так званим «трансфертним ціноутворенням» у міжнародній практиці, у свою чергу, прийнято розуміти систему визначення ціни продажу товарів (робіт, послуг) в особливих «контрольованих» законодавством операціях).
При цьому, як зазначається в Науково-практичному коментарі до ПКУ, будь-якої черговості (послідовності) у застосуванні методів ПКУ не встановлено, що дозволяє платнику податків вибирати найбільш прийнятний та ефективний метод визначення звичайних цін для кожного виду операцій, що здійснюється. У зв’язку з цим на окрему увагу, мабуть, заслуговує випадок з п. 39.16 ПКУ, коли договір про ціноутворення в цілях оподаткування з органом ДПС вирішить укласти великий платник податків (згідно з п.п. 14.1.24 ПКУ великий платник податків — юридична особа, в якої обсяг доходу від усіх видів діяльності за останні чотири послідовні податкові (звітні) квартали перевищує 500 млн грн. або загальна сума сплачених до Державного бюджету України податків за платежами, що контролюються органами державної податкової служби, за такий самий період перевищує 12 млн грн.). Адже в такому разі при погодженні з податківцями вибрані до договорів постачання, що укладаються, методи визначення звичайних цін, як передбачено п. 3 Порядку № 787 (див. с. 45), слід дотримуватися встановленої п. 39.2 ПКУ послідовності, застосовуючи кожний наступний метод за умови, що звичайна ціна не може бути визначена методом попереднім. Хоча, повторимо, жодного застереження щодо черговості методів (послідовного їх застосування) сам ПКУ не містить. До речі, для порівняння в митній справі МКУ в цьому сенсі виглядає більш однозначно та обумовлюючи, наприклад, методи визначення митної вартості товарів, прямо встановлює, що кожен наступний метод її визначення застосовується тільки в тому випадку, якщо митна вартість товарів не може бути визначена за допомогою застосування методу попереднього (ч. 3, 6 ст. 57 МКУ). У ПКУ ж подібного застереження немає (хоча, наприклад, слід зауважити, що спочатку, в проекті ПКУ воно все ж було, проте до остаточного затвердженого варіанта ПКУ так і не ввійшло). Звісно, можна відшукати ще чимало аргументів на користь як черговості застосування методів, так і їх «вільного» використання. Проте, вважаємо, що при визначенні звичайних цін усе ж логічно дотримуватися наведеної в п. 39.2 ПКУ послідовності, використовуючи методи за черговістю, установленою переліком.
І хоча, як і раніше, обов’язок з доведення того, що договірна ціна не відповідає рівню звичайної ціни, покладається на податкові органи (п. 39.14 ПКУ), щоб знати, чим керуватимуться податківці при перевірках, а також для можливості обґрунтувати встановлений рівень договірної ціни, якщо платник податків усе ж вирішить дати пояснення на запит контролюючого органу, розглянемо кожен із методів визначення звичайних цін детальніше. При цьому враховуючи, що більшість із методів визначення звичайних цін описано у ст. 39 ПКУ вельми лаконічно, зважаючи на відсутність наразі щодо цього офіційних роз’яснень контролюючих органів, за роз’ясненням ситуації час від часу звертатимемося до Науково-практичного коментаря до ПКУ.
Метод порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу) (п.п. «а» п. 39.2, п. 39.4 ПКУ)
Цей метод, мабуть, можна назвати «головним» (базовим) методом визначення звичайних цін у чинному законодавстві (аналогічні правила раніше встановлював п.п. 1.20.2 Закону про податок на прибуток).
Так, згідно з методом порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу) звичайна ціна визначається виходячи з цін на ідентичні (а за їх відсутності — однорідні) товари (роботи, послуги), що реалізуються (придбаваються) не пов’язаній з продавцем (покупцем) особі за звичайних умов діяльності (п. 39.4 ПКУ). Для визначення звичайної ціни в цьому випадку використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у порівнянних умовах на відповідному ринку товарів (робіт, послуг). У свою чергу, умови визнаються порівнянними, якщо відмінність між ними істотно не впливає на ціну або може бути економічно обґрунтована. Як роз’яснюється із цього приводу в Науково-практичному коментарі до ПКУ, для досягнення порівнянності необхідно, щоб ринки, на яких діють непов’язані особи та пов’язані особи, були порівнянними. При цьому економічними умовами, що визначають порівнянність ринків, є: географічне розташування, розмір ринків, конкуренція на ринках та конкурентні позиції на цих ринках продавців та покупців, наявність замінників товарів та послуг, рівень попиту та пропозиції на ринку в цілому та у відповідних регіонах або сегментах ринку (за необхідності), купівельна спроможність покупців, характер та обсяг державного регулювання на ринку, витрати виробництва, у тому числі витрати на землю, працю та капітал, рівень ринку (оптовий чи роздрібний), період та час укладення договору тощо. Зауважимо, що на це ж зверталася увага і в доведених листом ДПСУ від 24.07.2012 р. № 20001/7/15-1217 Методичних рекомендаціях щодо алгоритму визначення звичайної ціни продукції (товарів) при здійсненні зовнішньоекономічних операцій (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 77). Отже, визначати звичайну ціну потрібно з урахуванням зазначених факторів.
При визначенні звичайної ціни цим методом також ураховуються, зокрема, такі умови договорів:
— кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії);
— обсяг функцій, що виконуються сторонами;
— умови розподілу між сторонами ризиків та вигод;
— строки виконання зобов’язань;
— умови здійснення платежів, звичайних для такої операції;
— характеристика ринку товарів, на якому здійснено господарську операцію;
— бізнес-стратегія підприємства (куди входить у тому числі і маркетингова політика, про яку раніше йшлося в п.п. 1.20.2 Закону про податок на прибуток; тому якщо, наприклад, у цілях завоювання ринків збуту платник податків згідно з розробленою бізнес-стратегією вирішить реалізувати товари покупцям за цінами нижчими ніж у конкурентів, то «стратегічні» мотиви, якими він керується в такому разі, повинні братися до уваги, і за таких умов установлені ціни повинні вважатися звичайними. Зауважимо, що цей момент також відмічено і в Науково-практичному коментарі до ПКУ, де роз’яснюється, що аналізуючи бізнес-стратегію, потрібно також ураховувати схеми проникнення на ринок та стратегії розширення ринку, які спочатку можуть призвести до зниження прибутку внаслідок зниження цін для кінцевих споживачів або збільшення витрат (зважаючи на започаткування бізнесу, витрати на маркетинг тощо), однак, в очікуванні більшого прибутку в майбутньому. У такому разі податкові органи оцінюють професійність бізнес-стратегії та реальне дотримання цієї стратегії платником податків, а також реалістичність очікування більшого прибутку від такої стратегії в найближчому майбутньому);
— звичайні надбавки або знижки до ціни під час укладення договорів між непов’язаними особами (зокрема, знижки, обумовлені: сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги); втратою товарами якості чи інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації) товарів; збутом неліквідних або низьколіквідних товарів);
— інші об’єктивні умови, які можуть вплинути на ціну (зауважимо: на те, що перелік умов, які встановлені абзацом другим п. 39.4 ПКУ та враховуються при визначенні «звичайності», у такому випадку не є вичерпним (виключним), зверталася увага і в Науково-практичному коментарі до ПКУ).
У цілому ж, слід зауважити, перелічені умови з п. 39.4 ПКУ схожі з колишніми з п.п. 1.20.2 Закону про податок на прибуток та будь-яких кардинальних відмінностей не встановлюють.
Таким чином, для визначення звичайної ціни методом порівняльної неконтрольованої ціни орієнтуються на ціни «аналогів продажу» — ідентичних/однорідних (схожих) товарів, робіт, послуг при їх продажу непов’язаним особам (з оглядкою на порівнянність умов та інших перелічених вище факторів). При цьому для порівняння можуть братися як операції самого платника податків з непов’язаними особами (внутрішнє порівняння), так і операції між іншими, повністю незалежними від платника податків непов’язаними особами (зовнішнє порівняння). Якщо ж у результаті виявиться, що порівнювані ціни відрізняються, припустимо, у бік збільшення (тобто ціна здійснюваної платником податків операції не відповідає рівню ринкових цін), то в цілях оподаткування порівнювані ціни між непов’язаними особами можуть застосовуватися як звичайна ціна до операції, що здійснюється платником податків.
Водночас метод порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу) може бути застосовний за наявності ідентичних (однорідних) товарів (робіт, послуг). У разі ж відсутності на ринку ідентичних (однорідних) товарів (робіт, послуг) договорів, що містять умови, порівнянні з умовами здійснюваної платником податків господарської операції, до якої застосовується звичайна ціна, для визначення звичайних цін використовують інші методи.
Продаж товарів (робіт, послуг) шляхом публічного оголошення умов їх продажу. Слід зауважити, що окремого пункту (аналогічного колишньому п.п. 1.20.3 Закону про податок на прибуток), що застерігає порядок визначення звичайної ціни за товарами (роботами, послугами), що реалізується шляхом публічного оголошення умов їх продажу (відповідно до так званого публічного договору згідно зі ст. 633 ЦКУ, за яким умови, уключаючи ціну продажу товарів (робіт, послуг), установлюються однаковими для всіх споживачів — для всіх, хто звернеться до продавця), у ПКУ немає. Нагадаємо: раніше п.п. 1.20.3 Закону про податок на прибуток із цього приводу прямо встановлював, що звичайною ціною в такому разі є ціна, що міститься в такому публічному оголошенні.
Разом із тим у цьому випадку варто звернути увагу на положення абзацу третього п. 39.4 ПКУ, що передбачає: якщо товари (роботи, послуги), щодо яких визначається звичайна ціна, ідентичні (за їх відсутності — однорідні) товарам (роботам, послугам), які (1) публічно пропонуються до продажу, або (2) мають ціни, установлені на організованому ринку цінних паперів, або (3) мають біржову ціну (біржове котирування), то при використанні методу порівняльної неконтрольованої ціни продажу визначення звичайної ціни здійснюється також з урахуванням таких факторів. Отже, як бачимо, ціни публічних договорів (причому публічних договорів як самого платника податків (внутрішнє порівняння), так і «чужих» публічних договорів сторонніх незалежних від платника податків непов’язаних осіб (зовнішнє порівняння)), можуть бути, як і раніше, використані для підтвердження «звичайності». Те саме можна сказати щодо біржових цін або цін організованого «ціннопаперового» ринку (що раніше згадувалися в «окремому» п.п. 1.20.4 Закону про податок на прибуток) — орієнтуватися на них тепер також дозволяє абзац третій п. 39.4 ПКУ. Хоча тепер, слід зауважити, акценти в абзаці третьому п. 39.4 ПКУ все ж більш згладжені та дозволяють використовувати ціни публічних договорів, біржові ціни та ціни «ціннопаперового» ринку радше як орієнтир (тобто як один із факторів), що впливає на визначення звичайних цін платником податків. Адже приймати такі «публічні», «біржові» та «ціннопаперові» умови до уваги дозволяється, визначаючи звичайні ціни насамперед у межах методу порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу).
Далі окремо зупинимося на операціях з цінними паперами (ЦП) та корпоративними правами (КП).
Продаж ЦП і КП. У цьому випадку варто відзначити консультацію з розділу 110.19 ЄБПЗ, в якій на запитання про те, чи застосовуються звичайні ціни (у відповідних випадках згідно з п. 39.1 ПКУ) до операцій з корпоративними правами, роз’яснювалося, що:
— звичайні ціни поширюються на операції з цінними паперами (у тому числі акціями, що засвідчують корпоративні права акціонерів акціонерних товариств). Тому формувати доходи та витрати при продажу (безоплатній передачі) та придбанні цінних паперів (за операціями з пов’язаними особами, неплатниками податку на прибуток або платниками, які сплачують цей податок за іншою ставкою, п. 153.2 ПКУ) потрібно з урахуванням звичайних цін;
— на операції з іншими, ніж цінні папери, корпоративними правами звичайні ціни не поширюються (тобто формування доходів та витрат за операціями продажу, безоплатної передачі та придбання не стосуються).
Відмінність, як роз’яснювалося, спричинена тим, що цінні папери в податковій термінології належать до товарів (п.п. 14.1.244 ПКУ* — виступають товаром, крім операцій з їх емісії та погашення), тоді як корпоративні права (п.п. 14.1.90 ПКУ) товаром не є. Хоча, якщо взяти, скажімо, перепродаж «неціннопаперових» КП, то, вочевидь, що корпоративні права в такому разі набувають ознак «товарності» (як варіант — формально підпадають під «постачання послуг», п.п. 14.1.185 ПКУ). А отже, питання із застосуванням до них звичайних цін залишається відкритим. Інша річ, що визначити звичайну ціну (ринкову вартість) корпоративних прав, ураховуючи унікальність товару (на відміну, скажімо, від акцій, зі своїм «ціннопаперовим» ринком, що склався), не так-то і просто. Хоча оцінити корпоративні права все ж у принципі можна (розраховуючи, скажімо, їх вартість пропорційно частці у власному капіталі емітента — так, як розраховується частка учасника при виході з товариства). Проте в такому разі, слід зауважити, перевіряючим для підкріплення подібного розрахунку без отримання відповідної необхідної інформації від емітента не обійтися.
* Згідно з п.п. 14.1.244 ПКУ товари — матеріальні та нематеріальні активи, у тому числі земельні ділянки, земельні частки (паї), а також цінні папери та деривативи, що використовуються в будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення.
Метод ціни перепродажу (п.п. «б» п. 39.2, п. 39.5 ПКУ)
Згідно з цим методом звичайною ціною визнається договірна ціна товарів (робіт, послуг), визначена під час їх подальшого перепродажу покупцем третій особі, за вирахуванням відповідної націнки та витрат, пов’язаних зі збутом (п. 39.5 ПКУ). Зауважимо, що раніше схоже правило визначення звичайних цін установлював п.п. «а» п.п. 1.20.9 Закону про податок на прибуток для природних монополістів. Тепер же метод став «загальнозастосовним» для всіх платників податків, хоча більшою мірою він прийнятний для оптовиків та визначення звичайних цін на товари підприємствами оптової торгівлі, тоді як у роздробі, де реалізуються товари кінцевим споживачам, його застосування насправді є неможливим. Не виключено також, що цей метод орієнтовано на усунення схем за участі єдиноподатників.
Як пояснюється в Науково-практичному коментарі до ПКУ, застосування методу ціни перепродажу починається з ціни, за якою товари (роботи, послуги), до котрих застосовується звичайна ціна, перепродаються непов’язаній особі. З такої ціни виключається валовий прибуток від перепродажу (з якого особа, яка перепродає товари (роботи, послуги), покриває витрати, пов’язані зі збутом, та отримує відповідну націнку, що дозволяє покрити інші операційні витрати, а також отримати адекватний прибуток). Ціна, що залишається після виключення з такої суми інших витрат, пов’язаних з придбанням таких товарів (робіт, послуг), і вважається звичайною.
При цьому відповідна націнка, що використовується в методі ціни перепродажу, оцінюється шляхом порівняння такої націнки з націнкою, яку встановлює сам платник податків при перепродажу ідентичних (однорідних) товарів (робіт, послуг) непов’язаній особі в порівнянних умовах (внутрішнє порівняння), або націнкою порівнянних операцій між двома незалежними непов’язаними особами (зовнішнє порівняння).
Як зазначалося в Науково-практичному коментарі до ПКУ:
— метод ціни перепродажу не може застосовуватися, якщо товари до їх перепродажу проходять етап переробки або істотної зміни (наприклад, перетворення напівфабрикатів на готову продукцію або складання запчастин) або коли особа, яка перепродає товари або послуги, істотно змінює нематеріальні активи, пов’язані з такими товарами або послугами (наприклад, торговельні марки);
— якщо існує певний ланцюжок перепродажів товарів, робіт, послуг (тобто в подальшому вони продаються більш ніж один раз через різних осіб), то має оцінюватися весь ланцюжок перепродажів, а не тільки операція, до якої застосовується звичайна ціна;
— якщо між придбанням товарів, робіт, послуг та їх подальшим продажем минув тривалий період часу, то при аналізі враховуються також і інші необхідні фактори (зокрема такі, як зміни на ринку, зміни обмінних курсів валют, зміни в рівні витрат тощо).
Метод «витрати плюс» (п.п. «в» п. 39.2, п. 39.6 ПКУ)
Ще один метод (установлений раніше п.п. «б» п.п. 1.20.2 Закону про податок на прибуток також для природних монополій, що тепер виявився «загальним») — це метод «витрати плюс». При цьому методі звичайною ціною є ціна, що складається з визначеної продавцем собівартості готової продукції (товарів, робіт, послуг) та відповідної націнки, звичайної для відповідного виду діяльності в порівнянних умовах (п. 39.6 ПКУ). При цьому в деяких випадках мінімальний розмір націнки може встановлюватися на законодавчому рівні.
У поясненнях, що містяться в Науково-практичному коментарі до ПКУ, щодо цього методу зазначається, що метод «витрати плюс» починається з аналізу витрат, понесених постачальником товарів (робіт, послуг) — собівартості (яка, у свою чергу, визначається відповідно до правил П(С)БО 9, П(С)БО 16, П(С)БО 30). При цьому враховуються історичні витрати платника податків. Проте для витрат, які можуть періодично варіюватися (зокрема, витрат на сировину, оплату праці, транспортних витрат) може використовуватися середнє значення витрат за певний період. Витрати, пов’язані з використанням необоротних активів, також можуть усереднюватися, наприклад у разі, коли підприємство одночасно виготовляє різні види продукції та обсяги вироблення змінюються.
Потім до витрат додається відповідна націнка до витрат, що дозволяє отримати належний рівень прибутку згідно з виконаними функціями та умовами на ринку. При цьому націнка до витрат може визначатися шляхом порівняння з відповідною націнкою в порівнянній операції цього ж платника податків з непов’язаною особою (внутрішнє порівняння) або з націнкою в операції між іншими незалежними непов’язаними особами (зовнішнє порівняння). Ціна, отримана в результаті додавання націнки до витрат (собівартості), і вважатиметься звичайною ціною операції.
У Науково-практичному коментарі до ПКУ метод «витрати плюс» зазначений як метод, найбільш прийнятний у використанні за операціями передачі комплектуючих між пов’язаними сторонами, договорів про спільну експлуатацію засобів виробництва, довгострокових угод про купівлю та постачання товарів, а також при здійсненні операцій з послугами.
Метод розподілення прибутку (п.п. «г» п. 39.2, п. 39.7 ПКУ)
Відповідно до цього методу (п. 39.7 ПКУ) визначається прибуток від операції, який має бути розподілений між її учасниками. Такий прибуток розподіляють на економічно обґрунтованій основі, що наближає цей розподіл до розподілу прибутку, який отримали б учасники, якби були непов’язаними особами.
Як зазначається в Науково-практичному коментарі до ПКУ, цей метод переважно використовується у випадку, коли операції можуть аналізуватися тільки в сукупності або якщо особи вступають у партнерські відносини, що передбачають розподіл прибутку від таких відносин між ними. Мабуть, цей метод може бути застосовний до операцій, що здійснюються в межах договорів про СД (спільну діяльність) та інших партнерських відносин.
Отже, у цьому випадку спершу визначається загальний прибуток, отриманий у результаті здійснення операції між особами (або декількох аналогічних операцій, що підпадають під агрегування). Після цього такий прибуток розподіляється між пов’язаними особами з наближенням такого розподілу до розподілу прибутку від операцій між непов’язаними особами.
Метод чистого прибутку (п.п. «ґ» п. 39.2, п. 39.8 ПКУ)
Метод чистого прибутку (п. 39.8 ПКУ) ґрунтується на порівнянні показників рентабельності операції, що розраховуються на підставі відповідної бази (витрат, обсягів реалізації, активів), з аналогічними показниками рентабельності операцій між непов’язаними особами в порівнянних економічних умовах. При застосуванні цього методу також беруться до уваги відповідні економічні умови. При цьому рентабельність операцій між пов’язаними особами при методі чистого прибутку може порівнюватися з аналогічною рентабельністю порівнянних операцій з непов’язаними особами (внутрішнє порівняння) або між сторонніми незалежними непов’язаними особами (зовнішнє порівняння).
Звичайна ціна — за даними експертної оцінки (п. 39.3 ПКУ)
Водночас, якщо жодним із 5 методів визначити звичайну ціну неможливо (дані для застосування методів відсутні), то, як обумовлено п. 39.3 ПКУ, звичайна ціна може бути визначена за результатами незалежної оцінки майна та майнових прав, що проводиться суб’єктом оціночної діяльності відповідно до Закону про оцінку майна. Як наголошується в Науково-практичному коментарі до ПКУ, незалежна оцінка майна і майнових прав є додатковим способом визначення звичайної ціни для цілей оподаткування. Хоча, слід зауважити, словосполучення «може бути визначена» не робить при цьому можливість використання послуг оцінювача в цілях визначення звичайних цін для платника податків неодмінно обов’язковою (тобто проведення оцінки не є обов’язковим, за винятком хіба що окремих «обов’язкових» випадків згідно з чинним законодавством, див. наприклад, пп. 147.2, 189.3 ПКУ).
У зв’язку з цим зауважимо, що, як правило, експертна оцінка виправдана в тих випадках, коли операції з ідентичними (аналогічними) товарами в порівнянних умовах на ринку зустріти досить складно (як правило, проводиться при продажу нерухомості, транспортних засобів, що були у вжитку (п. 189.3 ПКУ) тощо), тому інформація про реальну вартість об’єкта може бути отримана за даними незалежної оцінки. Проте, незважаючи на «добровільність» оцінки, платник податків, який вирішив у таких «особливих» випадках скористатися послугами незалежного оцінювача, звісно, почуватиметься впевненіше.
Визначення звичайних цін: спеціальні правила
У деяких випадках звичайні ціни (ЗЦ) визначаються за спеціальними, обумовленими ПКУ, правилами.
Особливі правила визначення ЗЦ
| Ситуація | Пункт ПКУ | Порядок визначення ЗЦ |
| Страховий тариф | п. 39.9 | Методику визначення звичайної ціни страхового тарифу затверджує національна комісія, що здійснює держрегулювання у сфері ринків фінансових послуг |
| Якщо ціни на товари (роботи, послуги) підлягають держрегулюванню | п. 39.10 | Звичайною вважається ціна, установлена відповідно до принципів такого державного регулювання |
| Примітка: це правило не поширюється на випадок установлення мінімальної ціни продажу або індикативної ціни. У такому разі звичайною є ринкова ціна, але не нижче встановленої мінімальної ціни продажу або індикативної ціни. | ||
| Продаж товарів у примусовому порядку відповідно до законодавства | п. 39.12 | Звичайною ціною є ціна, отримана в результаті такого примусового продажу |
| Продаж імпортних товарів (раніше ввезених на митну територію України в митному режимі імпорту або реімпорту) | п. 39.13 | Звичайною ціною вважається ринкова ціна, але не нижче митної вартості товарів, виходячи з якої було сплачено податки і збори під час їх митного оформлення |
| Продаж товарів на аукціоні (тендері) | п. 39.17 | Звичайною ціною вважається ціна, що склалася за результатами такого аукціону (тендеру) |
Таким чином, у перелічених вище «особливих» випадках окремі прямі норми законодавства застерігають, що слід вважати звичайною ціною, та встановлюють, як вона визначається.
На завершення зазначимо, що існуючі методи визначення звичайних цін, за винятком, мабуть, «головного» — методу порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу), описаного досить детально, сформульовані у ст. 39 ПКУ вельми лаконічно. Це, у свою чергу, викликає чимало запитань щодо їх застосування, які, звісно, потребують пояснень з боку контролюючих органів. Також додамо, що поданий на розгляд законопроект «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо трансфертного ціноутворення» від 04.12.2012 р. № 11477 (в якому з урахуванням норм міжнародної практики пропонувалося детальніше описати методи визначення звичайних цін, виклавши ст. 39 ПКУ в новій редакції під назвою «Трансфертне ціноутворення»), згодом було відкликано. Отже, якою буде практика застосування методів визначення звичайних цін, покаже час.
