Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Процентна позика — для всіх і кожного?

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Січень, 2013/№ 7
В обраному У обране
Друк
Стаття

Процентна позика — для всіх і кожного?

 

Суть спору

Фізична особа надала позику іншій фізичній особі, причому за позикою було передбачено сплату процентів.

Позичальник повернув тільки частину боргу та не сплатив проценти.

Фізична особа — позикодавець подала позов з вимогою стягнути з позичальника неповернену частину суми боргу, а також проценти. Суд першої інстанції позов задовольнив, суд апеляційної інстанції це рішення скасував, а суд касаційної інстанції залишив у силі рішення апеляційного суду. Не погодившись із цим, позивач подав скаргу до Верховного Суду з проханням про перегляд справи.

 

Вирішення справи судом

Розглянувши матеріали справи, суд дійшов висновку, що скарга фізичної особи — позикодавця має бути задоволена.

Приймаючи це рішення, Верховний Суд виходив з того, що судом касаційної інстанції помилково було трактовано норми Закону про фінпослуги, на підставі чого зроблено неправильний висновок про недопустимість надання грошових коштів під проценти тими позикодавцями, які не входять до кола суб’єктів, зазначених у ч. 1 ст. 5 Закону про фінпослуги. Верховний Суд указує на те, що Закон про фінпослуги є законодавчим актом спеціальної дії, а тому його дія не поширюється на юридичних осіб, які не є фінансовими установами, а також фізосіб, які не є підприємцями. Оскільки позивач не є ані юрособою-фінустановою, ані фізособою-підприємцем, що має ліцензію на надання фінансових послуг, дія цього Закону на нього не поширюється. Водночас ст. 1048 ЦКУ не встановлює обмежень щодо кола суб’єктів, які мають право встановлювати в договорі таку умову, як сплата процентів.

 

Думка редакції

Як бачимо, у судовій практиці останніх років простежується тенденція, згідно з якою визнається право надавати процентні позики за будь-якими суб’єктами, а не тільки за тими, які мають таке право відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону про фінпослуги. Ця тенденція вбачається з того, що аналогічні висновки було зроблено судами вищих інстанцій також і в низці інших аналогічних справ (див., наприклад, постанови ВСУ від 30.05.2012 р. у справі № 6-48цс12; від 26.12.2011 р. у справі № 6-85цс11; ухвали ВСУ 09.12.2009 р. у справі № 6-14508св08 та від 29.09.2010 р. у справі № 6-14976св10, а також ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.12.2011 р. у справі № 6-45498ск11; від 19.10.2011 р. у справі № 6-27653св11 та рішення ВСУ від 08.12.2010 р. у справі № 6-7745св10).

Ця позиція також знайшла своє відображення, як узагальнена позиція судових органів, у низці нещодавно виданих ними інформаційних листів (лист ВСУ від 01.07.2012 р., див. «Вісник Верховного Суду України», 2012, № 12, с. 10, а також п. 7 інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.01.2012 р. № 41/0/4-12 і п. 8 листа Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27.09.2012 р. № 10-1390/0/4-12). Цей факт вартий уваги зважаючи на те, що раніше в цьому питанні позиція Верховного Суду була протилежною (див. рішення ВСУ від 17.12.2008 р. № 6-19856св08 та ухвалу ВСУ від 08.07.2009 р. № 6-4824св08). Ключовим у рішенні, що коментується, може стати те, що його можна трактувати як вказівку на можливість видавати процентні позики не лише для фізосіб, а й для юросіб, що не є фінустановами.

Нашу позицію щодо того, чи є надання грошових коштів під проценти правом усіх суб’єктів господарювання, ми озвучували і раніше (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2008, № 71, с. 22; 2010, № 56, с. 36). Тому в контексті рішення, що коментується, дещо осучаснимо наші висновки.

Законом про фінпослуги надання коштів у позику, у тому числі на умовах фінансового кредиту, тобто на визначений строк під процент, уключено до переліку фінансових послуг (п. 6 ч. 1 ст. 4). Питанню про те, які суб’єкти мають право здійснювати операції, що потрапили до числа фінансових послуг, присвячена ст. 5 Закону про фінпослуги. Нею, зокрема, передбачено, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності.

У цій статті також зазначено, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які не є за своїм правовим статусом фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції (ч. 4 ст. 5 Закону про фінпослуги). З посиланням саме на цю норму Держкомпідприємництва дійшов висновку про те, що юрособи, які не мають статусу фінустанови, можуть надавати грошову позику під процент. Законом, що визначає можливість та порядок надання ними процентної позики, на його думку, слід вважати ЦКУ (див. лист від 17.11.2006 р. № 8287 // «Податки та бухгалтерський облік», 2008, № 71, с. 45). Цю позицію Держкомпідприємництва продовжує займати і зараз (див. лист від 01.06.2011 р. № 5020).

Водночас Держфінпослуг неодноразово висловлювалася проти права нефінустанов надавати процентні позики (див. лист від 14.03.2008 р. № 2944/11-11 // «Податки та бухгалтерський облік», 2008, № 71, с. 44, а також листи від 21.02.2006 р. № 1466/11-8; від 14.06.2006 р. № 5543/11-5 та від 26.07.2006 р. № 644/11-3). Більше того, у своєму листі від 14.08.2009 р. № 10146/07-12 Держфінпослуг указує на ту ж норму ч. 4 ст. 5 Закону про фінпослуги як на таку, що дає їй право визначати порядок надання окремих фінпослуг нефінансовими установами. Далі в цьому ж листі дається вказівка на розпорядження Держфінпослуг «Про можливість надання юридичними особами — суб’єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, фінансових послуг з надання коштів у позику та надання поручительств» від 31.03.2006 р. № 5555, в якому за юридичними особами визнано право надавати тільки безпроцентні грошові позики (п. 1) (див. також лист Держфінпослуг від 18.05.2007 р. № 5600/11-11). Останнім часом цю позицію зайняли також і податківці, які однозначно заявляють, що видача позик під процент є фінансовою послугою, а тому видавати процентні позики можуть тільки фінустанови (див. «Вісник податкової служби», 2011, № 36, с. 39; 2007, № 38, с. 23).

Ураховуючи викладене, вважаємо, що на сьогоднішній день позиція судових органів цілком визначена — процентну позику можуть видавати не лише фінустанови, а й будь-які інші особи. Заради справедливості слід усе ж зауважити, що абсолютно однозначним цей висновок вважати не можна: процентна позика, точно кажучи, підпадає під визначення фінансової послуги, надане в п. 5 ст. 1 Закону про фінпослуги, а той факт, що дія цього Закону не поширюється на всіх інших суб’єктів, крім фінустанов, зі ст. 2 Закону про фінпослуги прямо не випливає. Проте позиція Верховного Суду на сьогодні така, що прихильники видачі процентних позик нефінустановами можуть бути впевнені у своїй правоті в разі судового розгляду.

Разом із тим підприємствам, які вирішать надати процентну позику, слід мати на увазі: грошові кошти, що надаються позичальнику, мають бути власними, а не залученими, оскільки видавати як позику залучені кошти можуть тільки кредитні установи (ч. 3 ст. 5 Закону про фінпослуги). При цьому слід також пам’ятати, що механізм установлення походження позикових коштів наразі утруднений, а тому, зважившись на видачу процентної позики, позикодавець має бути готовий доводити, що видані кошти не є залученими.

Водночас для позичальника процентна позика може істотно розширити можливість для залучення позикових грошових коштів без податкових наслідків. Річ у тім, що оскільки така позика передбачає нарахування процентів, вона не є поворотною фінансовою допомогою в розумінні п.п. 14.1.257 ПКУ, а отже, користуватися отриманими позиковими коштами підприємство зможе протягом будь-якого обумовленого в договорі строку без податкових наслідків у вигляді нарахування умовних процентів чи включення отриманої суми до доходу після закінчення визначеного строку.

 

Матеріал підготував Максим Нестеренко,
 економіст-аналітик

 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 18 липня 2012 року

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України <…>, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_9 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року в справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_11 про стягнення коштів за договором позики встановила:

У квітні 2010 року ОСОБА_9 звернулася до суду із позовом, мотивуючи вимоги тим, що 7 листопада 2007 року вона за договором позики передала відповідачам <…>, які вони зобов’язувались повернути до 28 листопада 2008 року та сплачувати щомісячно 10 відсотків за користування коштами, про що написали розписку. Вказувала, що у квітні 2008 року відповідачі повернули їй лише частину коштів <…>. Просила стягнути з ОСОБА_10 та ОСОБА_11 <…>основного боргу та <…> відсотків за користування коштами.

Рішенням <…> міського суду Вінницької області від 18 травня 2010 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_11 та ОСОБА_10 на користь ОСОБА_9 <…> основного боргу за договором позики, <…> процентів від суми позики, судовий збір в сумі 277 грн. 21 коп. та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 22 липня 2010 року рішення міського суду скасовано. Стягнуто з ОСОБА_11 та ОСОБА_10 солідарно на користь ОСОБА_9 <…>основного боргу, три проценти річних від простроченої суми в розмірі <…>, 71 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_9 відхилено.

У лютому 2012 року ОСОБА_9 подала заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до правовідносин сторін — фізичних осіб із договору позики.

На обґрунтування заяви ОСОБА_9 додала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року, в якій, на думку заявниці, по-іншому застосована зазначена правова норма.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року справу за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_11 про стягнення коштів за договором позики допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Так, ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_9, суд першої інстанції виходив з факту укладення сторонами — фізичними особами договору позики, за умовами якого позикодавець має право одержувати щомісячно від позичальників 10 % від суми позики.

Оскільки відповідачі не виконали умови договору, суд на підставі ст. ст. 525, 526, 530, ч. 3 ст. 545, 536, ч. 1 ст. 1046, 1048 ЦК України стягнув на користь позивачки суму боргу та проценти за користування коштами.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що на правовідносини сторін поширюється дія Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», з урахуванням яких ОСОБА_9 не мала визначених цим законом повноважень на надання грошових коштів на умовах позики зі сплатою процентів.

В той же час, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року, що надана заявницею як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, в справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_12 про стягнення позики та процентів за користування коштами, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій, зазначав, що суди помилково застосували до спірних правовідносин Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки цей Закон регулює відносини, пов’язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам, який на правовідносини фізичних осіб, які не є учасниками ринку фінансових послуг, не поширюється.

Таким чином, вбачається неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм ст. ст. 1046 — 1048 ЦК України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» в частині права позикодавців — фізичних осіб на отримання від позичальників обумовлених договором процентів за користування позикою (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні одних і тих самих норм права — ст. 1048 ЦК України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Верховний Суд України виходить із такого.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року, який набрав чинності 23 серпня 2001 року, встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акта спеціальної дії та регулює відносини, пов’язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам.

У Законі зазначено, що його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

У частинах 1, 2 ст. 2 Закону, які визначають сферу його дії, вказано, що він регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з наданням фінансових послуг.

Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.

Визначення фінансових установ дано у п. 1 ст. 1 Закону.

У п. 7 ст. 1 Закону наведено вичерпний перелік суб’єктів, на яких поширюється дія цього Закону. Це — учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, та споживачі таких послуг. При цьому Закон розповсюджує свою дію не на усі юридичні особи, а лише на ті, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг.

В ч. 4 ст. 5 Закону вказано, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Визначення фінансової послуги наведено у п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Перелік видів фінансових послуг міститься у ст. 4 Закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що сфера дії Закону за суб’єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Позивачка за своїм правовим статусом не відноситься ні до юридичних осіб, ні до суб’єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, а відтак відсутні підстави застосування положень цього Закону до спірних правовідносин.

У свою чергу поняття «фінансова послуга» не пов’язане лише із фінансовими установами.

Аналіз норм чинного законодавства (зокрема пп. 6, 7 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст. ст. 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительства), можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Якщо Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, то регулювання відносин між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки регулюються нормами ЦК України (ст. ст. 553 — 559, 1046 — 1053).

Договір позики як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного винятка як щодо суб’єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб’єктів — учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб — суб’єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст. ст. 1046 — 1048 ЦК України.

До зазначеного висновку слід дійти і з урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону у часі), виходячи з яких у випадку колізії законів (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного і того ж питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у випадку, коли про скасування старих норм прямо зазначено у новому законі, так і у випадку, коли таких застережень у новому законі немає.

Відтак, ураховуючи, що ОСОБА_9 не відноситься до суб’єктів, на яких поширюється дія Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (не є учасником ринку фінансових послуг), суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року в частині відмови ОСОБА_9 в задоволенні позову про стягнення відсотків за користування коштами за договором позики підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 3602, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_9 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_9 про стягнення відсотків за користування коштами за договором позики скасувати, передати справу в цій частині на новий касаційний розгляд.

<…>

Правова позиція

(постанова Верховного Суду України від 18 липня 2012 року № 6-79цс12)

Договір позики як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб’єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб’єктів — учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб — суб’єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст. ст. 1046 — 1048 ЦК України.

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно