Роботодавець повинен створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, а не займатися пошуком інвалідів з метою їх працевлаштування

Роботодавець повинен створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, а не займатися пошуком інвалідів з метою їх працевлаштування

У справі, що розглядається, предмет спору знайомий багатьом роботодавцям та зводиться до такого: чи повинен роботодавець займатися пошуком інвалідів для їх працевлаштування?

Нагадаємо: Закон № 875 зобов’язує всіх роботодавців незалежно від форми власності, галузевої належності та обраної системи оподаткування створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів у межах нормативу, розмір якого становить 4 % середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо у роботодавця працевлаштовано від 8 до 25 осіб — у кількості одного робочого місця.

За порушення у сфері працевлаштування інвалідів на роботодавця накладаються адміністративно-господарські санкції (далі — АГС), установлені ст. 20 Закону № 875. АГС установлено в розмірі середньорічної заробітної плати штатного працівника, який працює на цьому підприємстві, за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. При цьому, якщо в роботодавця працює від 8 до 15 осіб, АГС визначається в розмірі половини середньорічної заробітної плати.

У разі невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів ст. 20 Закону № 875 зобов’язує роботодавця самостійно розрахувати та сплатити АГС відділенню Фонду соціального захисту інвалідів (далі — Фонд) за місцем своєї реєстрації до 15 квітня року, наступного за звітним роком (ст. 20 Закону № 875).

Проте чи завжди роботодавець винен у невиконанні нормативу?

Розглянемо позицію Фонду та вирішення цієї справи судом.

Цей спір підтверджує незмінність позиції Фонду в питанні працевлаштування інвалідів: підприємства зобов’язані вживати всіх залежних від них заходів щодо виконання встановленого нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів. І в разі його невиконання зобов’язані сплатити АГС відповідно до ст. 20 Закону № 875. При цьому докази того, що підприємством вживалися заходи, спрямовані на створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та недопущення правопорушень у сфері господарювання, Фондом до уваги не беруться.

Розглянувши матеріали справи, ВСУ вказав, що АГС за робочі місця, призначені для працевлаштування інвалідів та не зайняті ними, сплата яких передбачена ст. 20 Закону № 875, є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв’язку зі вчиненням правопорушення, а не податком, збором (обов’язковим платежем), що підлягає обов’язковій сплаті. Така господарсько-правова відповідальність у суб’єкта господарювання настає в разі, якщо ним не буде доведено, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення цього господарського правопорушення (ч. 1, 2 ст. 218 ГКУ).

Як зазначалося вище, роботодавець зобов’язаний створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, а також самостійно здійснювати їх працевлаштування в рахунок нормативу робочих місць. Проте обов’язки з пошуку роботи, що підходить інваліду відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, а також з урахуванням його побажань, покладено ст. 18¹ Закону № 875 на Державну службу зайнятості. Отже, обов’язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

У ході судового розгляду було встановлено, що підприємство не виконало норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів, установлений ст. 19 Закону № 875. Проте ним протягом року, за який не було виконано норматив, подавалися до відповідних центрів зайнятості звіти за формою № 3-ПН про наявність у підприємства вакантних робочих місць, на які може бути працевлаштовано в тому числі й інвалідів. Тобто підприємство, зі свого боку, вживало необхідних заходів для недопущення порушення, але центри зайнятості не направили необхідну кількість інвалідів для їх працевлаштування.

Результатом розгляду цієї справи стало скасування постанови суду касаційної інстанції. Справу було направлено на новий касаційний розгляд.

У питанні працевлаштування інвалідів Фонд традиційно продовжує наполягати на тому, що обов’язок з працевлаштування інвалідів у рахунок установлених нормативів покладається виключно на роботодавця. Такий висновок Фонд робить, ґрунтуючись на положеннях ч. 3 ст. 19 Закону № 875, що зобов’язують роботодавця самостійно забезпечувати працевлаштування інвалідів на виділені або створені робочі місця в рахунок установлених нормативів. У разі ж невиконання «інвалідного» нормативу підприємство, на думку Фонду, зобов’язане сплатити відповідному відділенню Фонду АГС, незалежно від причин такого невиконання.

Проте, як бачимо, у цьому питанні ВСУ не настільки категоричний. У своїх постановах він неодноразово вказував, що підприємство не зобов’язане здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування (див. постанови ВСУ 02.02.2010 р. у справі № 21-1982во09, від 20.06.2011 р. у справі № 21-60а11, від 30.03.2010 р. у справі № 21-2530во09, від 02.02.2010 р. у справі № 21-1982во09, від 22.12.2009 р. у справі № 21-2151во09, від 08.06.2010 р. у справі № 21-554во10, від 31.01.2011 р. № 21-60а10). Накладення на підприємство санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів має узгоджуватися з підставами, передбаченими ч. 2 ст. 218 ГКУ (див. вище). Отже, якщо підприємством було вжито всіх передбачених чинним законодавством заходів щодо забезпечення працевлаштування інвалідів, зокрема ним направлялася до Центру зайнятості інформація про наявність вакантних місць, на які можуть бути прийняті інваліди, але Центр зайнятості не направив необхідної кількості інвалідів для їх працевлаштування, у тому числі у зв’язку з тим, що в населеному пункті за місцезнаходженням підприємства відсутні інваліди, які бажають працевлаштуватися, то штрафи за невиконання «інвалідного» нормативу до підприємства застосовуватися не повинні.

Зауважимо, що ми, зі свого боку, неодноразово радили роботодавцям не нехтувати поданням до Центрів зайнятості звітів про наявність вакансій. Форму такого звіту (№ 3-ПН) та інструкцію з його заповнення затверджено наказом Мінпраці від 19.12.2005 р. № 420. Звертаємо увагу: у цьому звіті наявність вільного робочого місця (вакантної посади) зазначається за кожною категорією громадян окремо. У разі подання звіту з інформацією про можливість працевлаштування інваліда підприємство повинне у графі 15 звіту про наявність вакансій проставити шифр «11».

Лілія Ушакова, економіст-аналітик

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 26 червня 2012 року

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України <…> розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом <…> обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі — відділення Фонду) до <…> залізниці (далі — Залізниця) про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, встановила:

У червні 2008 року відділення Фону звернулося до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Залізниці, у якому просило суд застосувати до відповідача адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу щодо створення робочих місць відповідно до частини першої статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі — Закон № 875-XII) для працевлаштування інвалідів у 2007 році в розмірі <…> грн. <…> коп. та пеню за порушення термінів сплати — <…> грн. <…> коп.

На обґрунтування вимог позивач посилався на те, що відповідно до звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2007 рік середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу підприємства у зазначеному році становила 54381 особу, отже, згідно з вимогами частини першої статті 19 Закону № 875-XII відповідач у 2007 році повинен був створити 2175 робочих місць для працевлаштування інвалідів. Згідно з даними, наданими Залізницею у звіті про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2007 рік (форма № 10-ПІ), середньооблікова чисельність інвалідів — штатних працівників на підприємстві — становила 621 особи.

Одеський окружний адміністративний суд постановою від 15 серпня 2008 року у задоволенні позову відділення Фонду відмовив.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 1 червня 2010 року зазначену постанову окружного адміністративного суду скасував та ухвалив нову, якою позов відділення Фонду задовольнив частково: постановив стягнути із Залізниці на користь відділення Фонду <…> грн. <…> коп. (адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів у 2007 році, в розмірі <…> грн. <…> коп. і пеня за порушення встановленого терміну сплати в сумі <…> грн. <…> коп.).

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 лютого 2012 року постанову Одеського апеляційного адміністративного суду залишив без змін.

Суд першої інстанції, ухвалюючи постанову про відмову у задоволенні позову, послався на те, що Залізниця є підприємством залізничного транспорту, у зв’язку з чим створення робочих місць для працевлаштування інвалідів проводиться відповідно до вимог частини четвертої статті 15 Закону України від 4 липня 1996 року № 273/96-ВР «Про залізничний транспорт» у розмірі чотирьох відсотків від числа працівників, зайнятих на підсобно-допоміжних роботах. Залізниця виконала вимоги закону, оскільки середньооблікова кількість осіб, зайнятих на підсобно-допоміжних роботах, у 2007 році становила 7935 осіб; відповідно до вимог частини четвертої статті 15 цього Закону потрібно було створити 317 робочих місць, а фактично працювала 621 особа, яким було встановлено інвалідність.

Апеляційний суд, з висновком якого погодився і касаційний суд, дійшов висновку, що Залізниця не виконала норматив, встановлений статтею 19 Закону № 875-XII щодо створення у 2007 році додатково 1530 робочих місць для інвалідів, у зв’язку з чим до 15 квітня 2008 року повинна була самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції, розмір яких становить <…> грн. <…> коп. Оскільки Залізниця порушила терміни сплати, то сплаті також підлягала пеня в сумі <…> грн. <…> коп.

Не погоджуючись із рішенням касаційного суду, Залізниця звернулась із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних відносинах, а саме частини другої статті 218 Господарського кодексу України (далі — ГК).

На обґрунтування заяви Залізниця додала копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 7 вересня 2010 року (справа <…>), 18 листопада 2010 року (справа <…>), 23 вересня 2008 року (справа <…>), які, на думку Залізниці, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм права у подібних відносинах.

Перевіривши наведені заявником доводи, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 1 лютого 2012 року, про перегляд якої подано заяву, цей суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що Залізниця не виконала норматив, встановлений статтею 19 Закону № 875-XII щодо створення додатково у 2007 році 1530 робочих місць для інвалідів, самостійно не сплатила адміністративно-господарські санкції, у зв’язку з чим також підлягає сплаті й пеня. При цьому зазначив, що адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв’язку зі скоєнням правопорушення.

У судових рішеннях, наданих на підтвердження неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Згідно зі статтею 218 ГК учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У зазначених рішеннях касаційні суди послалися на те, що підприємства шляхом надання звітів про наявність робочих місць та потребу у працівниках (форма № 3-ПН) інформували відповідні місцеві центри зайнятості про створені робочі місця та вакансії для працевлаштування інвалідів. Було також установлено, що підприємства вжили всіх залежних від них заходів для недопущення порушення правил здійснення господарської діяльності. Відділення Фонду не надали суду доказів відмови підприємств у працевлаштуванні інвалідів як за їх особистими зверненнями, так і за направленнями органів виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, місцевого самоврядування, громадських організацій інвалідів. Отже, відділення Фонду неправомірно застосували штрафні санкції.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави для висновку про неоднакове застосування цим судом положень статті 218 ГК.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Верховний Суд України виходить із такого.

За змістом статті 19 Закону № 875-XII для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Частиною першою статті 20 Закону № 875-XII встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов’язковим платежем), обов’язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування», а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв’язку зі скоєнням правопорушення.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 218 ГК підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно зі статтею 18 Закону № 875-XII (у редакції до 18 березня 2006 року) працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Законом України від 23 лютого 2006 року № 3483-IV «Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість» зазначену статтю було викладено в іншій редакції, а Закон № 875-XII доповнено статтею 18¹, за змістом якої пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Таким чином, обов’язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Суди встановили, що Залізниця відповідно до статті 19 Закону № 875-XII не створила за 2007 рік для працевлаштування інвалідів додатково 1530 робочих місць.

Разом з тим згідно з наданими звітами форми № 3-ПН залізниця та її структурні підрозділи повідомляли відповідні центри зайнятості населення про наявність у відповідача протягом 2007 року 727 вакантних робочих місць, на які мали змогу працевлаштуватися й інваліди.

З матеріалів справи вбачається, що Залізниця вживала заходів, передбачених законодавством, чинним на момент виникнення спірних відносин, спрямованих на створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та недопущення правопорушення у сфері господарювання. У зв’язку з цим покладення на Залізницю відповідальності за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для їх працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження структурних підрозділів Залізниці інвалідів, які бажають працевлаштуватись, має узгоджуватися з підставами, передбаченими частиною другою статті 218 ГК.

Така правова позиція зі спірного питання вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 20 червня 2011 року у справі <…>.

Відповідно до частини першої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС) суд задовольняє заяву у разі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Враховуючи викладене, а також те, що суд касаційної інстанції у цій справі неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні відносини, заява Залізниці підлягає частковому задоволенню, а ухвала Вищого адміністративного суду України від 1 лютого 2012 року — скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Заява Залізниці щодо відмови Верховним Судом України у задоволенні позову відділення Фонду задоволенню не підлягає. Установивши помилковість висновків суду касаційної інстанції, викладених в оскаржуваній ухвалі, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України позбавлена можливості прийняти нове судове рішення, оскільки відповідно до частини другої статті 243 КАС Верховний Суд України не наділений повноваженнями щодо скасування чи зміни рішень судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 цього Кодексу.

Керуючись статтями 241 — 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, постановила:

Заяву <…> залізниці задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 лютого 2012 року скасувати, справу направити на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

<…>