Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Школа правових знань. Нюанси визнання правочинів недійсними

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Вересень, 2013/№ 72
В обраному У обране
Друк
Стаття
img 1 роз’яснення ВГСУ img 2

Нюанси визнання правочинів недійсними

Відносно недавно пленум ВГСУ розглянув деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними та з метою забезпечення правильного й однакового застосування законодавства у розгляді справ надав роз’яснення, що викладені в постанові від 29.05.2013 р. № 11 (див. на с. 16). Аналізуючи цю постанову, ми не будемо перевантажувати читача переліком посилань на номери статей, пунктів та підпунктів законодавчих актів. Кому це буде потрібно, можуть самі знайти їх в тексті зазначеного документа. Зупинимось виключно на описовому викладенні деяких головних тез, що містяться у ньому.

Юрій Кулик, консультант

Підстави/наслідки недійсності правочинів: загальні та спеціальні

ВГСУ нагадав, що правочин (господарський договір) може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом. Такі підстави, як і наслідки недійсності, можуть бути загальними та спеціальними. До перших (загальних) відносять ті, що перелічені у ст. 215, 216 ЦКУ. Крім того, суд послався на ст. 207 та 208 ГКУ, що досить дивно. Річ у тім, що вони встановлюють правила, відмінні від ЦКУ. Виникає запитання: чи є ці правила пріоритетними у відносинах між суб’єктами господарювання? Свого часу на нього відповів сам ВГСУ. Так, у п. 22 листа від 07.04.2008 р. № 01-8/211 він дійшов висновку, що ст. 207 ГКУ застосовуватись взагалі не може. Пов’язано це з тим, що вона не містить особливостей регулювання господарських відносин, а натомість встановлює загальні правила про недійсність господарських зобов’язань, які суперечать ЦКУ як за термінологією, так і за змістом.

Вказані вище загальні правила застосовуються лише за умови, що законами не встановлено інших, спеціальних підстав та наслідків. Серед них ВГСУ послався, зокрема, на ст. 228 — 230 ЦКУ, ч. 2 ст. 15 Закону № 161 тощо.

 

Недійсні правочини бувають нікчемними та оспорюваними

Особливу увагу суд звернув на необхідність розмежування видів недійсності правочинів (господарських договорів), а саме на:

нікчемні правочини, недійсність яких прямо встановлена законом;

оспорювані правочини, тобто такі, недійсність яких прямо законом не встановлена, але які можуть бути визнані недійсними за рішенням суду. Відповідний позов може подати одна зі сторін чи інша заінтересована особа (зокрема, податковий орган або прокурор).

Як бачимо, принципова відмінність між ними полягає у тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний — внаслідок набрання сили відповідним судовим рішенням. При цьому зазначимо, що недійсним/нікчемним може бути не тільки правочин в цілому, але і його окремі умови. Так, наприклад, ч. 4 ст. 698 ЦКУ вказує на нікчемність умов договору роздрібної купівлі-продажу, що погіршують становище споживачів порівняно із законодавством про захист прав споживачів (про деякі питання, пов’язані з таким захистом, див. у газеті «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 65, с. 4). При цьому, якщо закону не відповідає лише окрема його частина і договір міг би бути укладений і без включення до нього цієї недійсної частини, то суд може визнати недійсним не весь договір, а лише цю частину.

Крім того, ВГСУ закликав до розмежування правочинів, що є недійсними, та тих, що є не вчиненими, — це не одне і те саме! Так, до числа правочинів, що не вчинені суд, зокрема, відніс ті, у яких:

1) відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладання (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами). При цьому, як зазначив ВГСУ, в окремих випадках, прямо передбачених законом, відсутність істотної умови може бути підставою для визнання правочину недійсним (див., наприклад, ст. 15 Закону № 161);

2) не отримано акцепт стороною, що направила оферту;

3) не здійснено державну реєстрацію та/або нотаріальне посвідчення. Зауважимо, що вказівка суду на держреєстрацію правочину/договору актуальна лише для тих із них, що вчинялись/укладались до 01.01.2013 р., оскільки з цієї дати їй на зміну прийшла держреєстрація речових прав на нерухоме майно (див. про це в газеті «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 43, с. 4). Крім того, не дуже зрозуміло, чому серед підстав для визнання правочину не вчиненим суд на-
звав і відсутність нотаріального посвідчення
. На нашу думку, це скоріш наслідок неуважності, ніж обдуманий крок. Річ у тім, що необхідність такого посвідчення може бути як вимогою закону, так і наслідком домовленості сторін. Відповідно і правові наслідки недотримання нотаріальної форми будуть різними. Порушення домовленості сторін дійсно тягне за собою визнання правочину невчиненим (ч. 4 ст. 639 ЦКУ). У той же час, коли нотаріальне посвідчення вимагається законом, то єдиним наслідком його відсутності є нікчемність договору (ч. 1 ст. 220 ЦКУ). Також див. про це далі.

Запам’ятати ці підстави важливо у тому числі з метою визнання правочинів недійсними/нікчемними. Обумовлено це тим, що недійсним/нікчемним може бути визнаний лише той правочин, що є вчиненим. На цьому наголошує і суд. При цьому він також нагадав про те, що визнавати правочини неукладеними за рішенням суду, не можна. Пов’язано це з тим, що такі вимоги не відповідають передбаченим способам захисту.

Далі ми дещо докладніше розглянемо види недійсних правочинів.

Нікчемні правочини

Такі правочини є недійсними незалежно від наявності/відсутності рішення суду. Однак це не стало на заваді ВГСУ зробити висновок про можливість подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину недійсним. При цьому, як зазначив суд, вирішення таких справ здійснюється у загальному порядку. Досить цікаво, оскільки у пам’яті одразу спливають рішення з протилежними висновками (див., наприклад, постанову ВГСУ від 21.03.2012 р. у справі № 5020-1534/2011). А саме про те, що визнавати такі правочини недійсними в судовому порядку не потрібно. Певним чином ця думка кореспондує з висновками:

1) ВСУ, який, до речі, вже досить давно визнавав можливість подання таких позовів (див. п. 5 постанови № 9);

2) ВАСУ щодо обов’язку податківців звертатися до суду з метою визнання правочинів нікчемними як таких, що порушують публічний порядок (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 12, с. 41).

Нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний — унаслідок набрання сили відповідним судовим рішенням

Водночас, незалежно від того, чи є відповідне судове рішення, сторони нікчемного правочину не зобов’язані виконувати його умови (навіть якщо суд не визнав такий правочин недійсним).

Наведемо декілька прикладів нікчемних правочинів. Перш за все, до них відносяться правочини, що порушують публічний порядок. Відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦКУ, підставою для цього є спрямованість правочину на: (1) порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина або ж (2) знищення, пошкодження майна фіз- або юрособи, держави, АР Крим, територіальної громади чи незаконне заволодіння ним. При цьому свого часу ВСУ зауважив, що перелік підстав для визнання правочинів такими, що порушують публічний порядок, обмежується відповідними підставами(п. 18 постанови № 9). На жаль, на практиці на це досить часто закривають очі. Так, наприклад, податківці часто посилаються на порушення правочинами публічного порядку з метою визнання їх нікчемними, хоча б названі вище умови і не виконувались. У зв’язку з цим слід пам’ятати, що контролери з цією метою повинні звертатися до суду (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 12, с. 41). Самостійно ж визнати правочин таким, що порушує публічний порядок, вони не можуть. При цьому доводити факт порушення публічного порядку повинні саме податківці, оскільки правомірність правочину презюмується (ч. 1 ст. 204 ЦКУ). Більш того, з урахуванням висновків постанови, що розглядається, податківцям у разі виявлення ухилення від оподаткування слід посилатись не на порушення правочином публічного порядку, а на його суперечність інтересам держави та суспільства (див. далі).

Недодержання письмової форми правочину призводить до його недійсності лише у випадках, прямо передбачених законом

Також доволі розповсюдженою підставою нікчемності правочинів є відсутність їх нотаріального посвідчення (ч. 1 ст. 220 ЦКУ). Зверніть увагу на те, що нотаріальне посвідчення вимагається лише у двох випадках — якщо така умова встановлена у законі або ж якщо про це домовились сторони правочину (ч. 1 ст. 209 ЦКУ). Наприклад, нотаріальне посвідчення вимагається при укладанні договорів оренди транспортних засобів за участю фізичних осіб (ч. 2 ст. 799 ЦКУ). При цьому нагадаємо, що якщо фізичною особою є підприємець, посвідчувати такий договір не треба (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 53, с. 44). Докладно про випадки, у яких це потрібно, а також про облік витрат на нотаріальні послуги див. у газеті «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 63, с. 45; № 62, с. 20.

Якщо правочин не посвідчений нотаріально всупереч вимозі закону (чи умові договору), врятувати від визнання його нікчемним може суд (ч. 2 ст. 220 ЦКУ). ВГСУ зазначив, що у такому разі суд повинен з’ясувати наступні питання: чи підлягав відповідний правочин нотаріальному посвідченню, з яких причин його не було нотаріально посвідчено та чи втрачена можливість такого посвідчення, а також чи не суперечить зміст правочину вимогам закону, оскільки в такому разі позов не може бути задоволений. Крім того, у такому разі слід пам’ятати, що якщо такий правочин свого часу потребував не тільки нотаріального посвідчення, але і держреєстрації (актуально для правочинів, що укладались до 01.01.2013 р.), визнати його дійсним таким чином не вийде (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 62, с. 38).

Декілька слів щодо письмової форми правочину. У загальному випадку її недодержання не тягне за собою визнання правочину недійсним/нікчемним. Водночас з цього правила є винятки: у випадках, що прямо передбачені законом, недодержання письмової форми призводить до нікчемності правочину. Наприклад, це стосується правочинів щодо забезпечення виконання зобов’язань.

Оспорювані правочини

Нагадаємо, що оспорюваними є правочини, недійсність яких може бути встановлена лише за рішенням суду. До них, зокрема, відносяться:

1) правочини, що суперечать ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

2) правочини юридичної особи, вчинені нею без відповідного дозволу (ліцензії), що є необхідною для здійснення деяких видів господарської діяльності;

3) правочини, що вчинені особою яка помилилася щодо обставин, які мають істотне значення;

4) правочини, при укладенні яких одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення;

5) правочини, які укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності).

Крім того, звернемо увагу ще на один момент. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не призводить до визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним. Водночас, винятки з цього правила передбачено ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.92 р. № 2163-XII.

ВГСУ зазначив, що у процесі судового розгляду сторони можуть самостійно усунути порушення, що призводять до недійсності правочину. Це може бути зроблено, зокрема, шляхом вчинення нового правочину або за допомогою внесення відповідних змін (наприклад, укладення додаткової угоди). При цьому, на думку суду, законодавство не містить заборони надання правочину за згодою сторін зворотної дії у часі. Він не уточнив, яких саме правочинів стосується цей висновок, але вважаємо, що великою мірою, він є актуальним саме для оспорюваних правочинів.

Далі розглянемо деякі з наведених позицій докладніше.

Правочини, що суперечать приписам законодавства

Правочин не повинен суперечити вимогам не тільки ЦКУ, але й інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Каб-
міну, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку. При цьому суд абстрагувався від посилань на те, що вказані нормативні акти повинні бути саме актами цивільного законодавства. Це логічно, адже такий підхід повністю відповідає позиції ВСУ, що була оприлюднена у п. 2 постанови № 9: про те, що правочин не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

У цьому контексті зверніть увагу також на наступне:

1) відповідність правочину вимогам законодавства повинна оцінюватись виходячи із законодавства, що діяло на момент його вчинення. Скажімо, після вчинення правочину набрав чинності нормативний акт, який встановлює інші правила, ніж ті, що діяли в момент такого вчинення. У такому разі норми нового нормативного акта застосовуються лише до прав та обов’язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (за умови, що такі норми не мають зворотної дії у часі). Про це у контексті захисту прав споживачів наголошував і ВСУ (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 65, с. 4);

2) правочин не може бути визнаний недійсним на підставі нормативного акта, що не відповідає законодавству (навіть якщо він зареєстрований Мін’юстом). Водночас, судячи з усього, висновок про таку невідповідність має зробити сам суд;

3) скасування нормативного акта (визнання його нечинним або недійсним), який застосовувався при вчиненні правочину, не є достатньою підставою для визнання такого правочину недійсним. У такому разі суд повинен оцінити обставини, пов’язані з моментом вчинення правочину та з його можливою зміною сторонами з метою приведення у відповідність із законодавством.

Правочини, що суперечать інтересам держави/суспільства

Нагадаємо, що такі договори, незважаючи на їх наближеність до тих, що порушують публічний порядок, є оспорюваними. Тобто можуть визнаватись недійсними лише за рішенням суду. Це зауваження важливе, враховуючи популярність цієї підстави серед податківців. До господарських договорів, що суперечать інтересам держави і суспільства, ВГСУ відніс, зокрема, ті, що направлені на:

1) приховування від оподаткування доходів або інше ухилення від сплати податків;

2) використання всупереч закону державної або комунальної власності;

3) незаконне заволодіння, користування розпорядження землею;

4) відчуження викраденого майна;

5) виробництво і відчуження певних об’єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров’я громадян, тощо);

6) виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів;

7) незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей.

img 3Обов’язковою умовою для визнання господарського договору нікчемним з цих підстав є наявність наміру хоча б у однієї зі сторін щодо настання відповідних наслідків. Відтак необхідним є дослідження, у чому саме конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення договору (зміст наміру), якою із сторін і в якій мірі виконано зобов’язання, а також наявність наміру у кожної із сторін. Наявність такого наміру у сторін означає, що вони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Важливо, що суд уточнив: носіями протиправного наміру юридичних осіб — сторін такого договору, є їх посадові особи, тобто намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності наміру у посадової особи наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою. Такий підхід повністю відповідає тому, що свого часу був висунутий ВАСУ (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 12, с. 41). У зв’язку з цим нагадаємо, що через рік, а саме з 1 вересня 2014 року, до кримінальної відповідальності зможуть притягатися не лише посадові особи, а й самі юридичні особи. Така відповідальність буде застосовуватись у формах штрафу, конфіскації майна або ліквідації юридичної особи.

Керівник вчинив правочин з перевищенням повноваження. Чи є він недійсним?

Значна увага приділена повноваженням осіб, що підписують договір. Зокрема, у постанові № 11 наголошується, що саме по собі підписання договору представником сторони з перевищенням своїх повноважень не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Це можливо лише у разі, якщо юридична особа доведе, що контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи. Водночас, незважаючи на це, підписав з ним оспорюваний договір (і в подальшому він не був схвалений особою, яку представляють).

Тішить, що ВГСУ не зупинився на цьому, а виділив також декілька умов, коли «за умовчанням» вважається, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи. Відтак договір може бути визнаний недійсним. До таких умов належать:

1) відповідні обмеження передбачені законом. Наприклад, при вчиненні правочину, що передбачає відчуження майна господарського товариства на суму, що становить п’ятдесят і більше відсотків його майна, оскільки такі рішення повинні прийматися загальними зборами товариства більшістю не менше 3/4 голосів. Іншим прикладом може бути вимога щодо обов’язкового схвалення (попереднього чи подальшого) рішення про вчинення значного правочину (тобто правочину на суму, що перевищує 25 % вартості активів) загальними зборами акціонерного товариства;

2) відомості про відповідні обмеження вміщено у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців.

3) якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи. У цьому разі вважається, що інша сторона договору обізнана з таким статутом (іншим документом) та з наявними в ньому обмеженнями повноважень директора чи іншого представника.

В той же час наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником з перевищенням своїх повноважень (чи взагалі за відсутності повноважень), робить неможливим визнання його недійсним. Причому слід мати на увазі, що таке схвалення створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки не з моменту схвалення, а з моменту вчинення правочину.

Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове підтвердження уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони чи вчинення дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів тощо).

Наслідки відсутності ліцензії

Важливим є висновок пленуму ВГСУ стосовно того, що відсутність ліцензії, необхідної для здійснення деяких видів господарської діяльності, не є підставою кваліфікувати правочин як нікчемний. У такому разі відповідні правочини є оспорюваними. З точки зору взаємовідносин суб’єктів господарювання з податковими органами, ця важливість полягає в тому, що останні досить часто кваліфікують такі правочини як нікчемні з відповідними правовими наслідками (включаючи не лише невизнання податкового кредиту з ПДВ та витрат, а і вимагаючи, у деяких випадках, стягнення в бюджет отриманого за ними). Оспорюваність же правочину означає, що податковий орган не може посилатись на нікчемність.

Правочин вважається вчиненим без ліцензії, якщо на час такого вчинення останню не отримано, або строк її дії закінчився, або ліцензію анульовано (відкликано), або її дію зупинено у передбачених законом випадках. При цьому не має значення, з яких причин була відсутня ліцензія, а також чи знала або повинна була знати про це інша сторона правочину. В той же час, якщо на момент вчинення правочину (укладання договору) ліцензія була відсутня, а на момент фактичного виконання вона була отримана, визнати такий правочин недійсним вже не можна.

Установчі документи визнані недійсними. Які наслідки для правочинів?

Розглянув ВГСУ і питання недійсності господарських договорів у разі визнання у судовому порядку недійсності установчих документів суб’єкта господарювання, прийняття судом рішення про ліквідацію чи про скасування державної реєстрації.

Слід мати на увазі: самі по собі ці факти не є підставою для того, щоб вважати недійсними правочини, вчинені таким суб’єктом господарювання з іншими особами до моменту виключення її з Єдиного держреєстру. Господарські зобов’язання за такими договором можуть визнаватися недійсними (нікчемними) лише за наявності підстав, що свідчать про їх вчинення з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. До таких підстав відносяться визнання недійсними установчих документів або скасування державної реєстрації у зв’язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або ж підставну особу — засновника.

Також недійсним (нікчемним) господарське зобов’язання визнається у разі, якщо буде встановлено, що господарський договір укладено з метою ухилення від сплати податків та інших обов’язкових платежів або для легалізації коштів, набутих злочинним шляхом.

Розмежування фіктивних та удаваних правочинів

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що ним обумовлюються. Він визнається судом недійсним. При цьому недійсним з мотивів фіктивності може бути визнано будь-який правочин, у тому числі нотаріально посвідчений.

Необхідною умовою для визнання фіктивного правочину недійсним є встановлення судом умислу сторін, причому ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Зацікавлена особа, яка вимагає визнання правочину недійсним, повинна довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. У цьому разі суд повинен дати оцінку діям сторін і за умови встановлення, що він вчинений з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), повинен виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі. Відповідно і розгляд справи по суті повинен здійснюватись із застосуванням правил, що регулюють цей дійсний правочин. І лише за умови його невідповідності закону він може бути визнаним недійсним.

Діяльність, що виходить за межі статутних документів, не заборонена

Суд зазначив, що цивільна правоздатність юридичної особи (здатність мати права й обов’язки) за загальним правилом є універсальною. Тобто юридична особа може мати ті ж самі права і обов’язки, що і фізична, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Таким чином юридична особа вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини. У зв’язку з цим сама лише відсутність у статутних документах чи в положеннях, якими регулюється діяльність суб’єктів господарювання, записів щодо можливості здійснення ними певних видів діяльності не призводить до неможливості її здійснення. Відтак вчинення відповідних правочинів не тягне за собою визнання їх недійсними. Цей висновок є вельми важливим та позитивним, при цьому він кореспондує з підходом податківців у питанні відображення витрат за такими правочинами. Нагадаємо, що вони не проти обліку таких витрат (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 58, с. 16).

Винятки із зазначеного правила встановлюються законом. Наприклад, не універсальну, а обмежену (спеціальну) правоздатність мають непідприємницькі товариства й установи, що створюються для досягнення певної мети. Господарською діяльністю ці юридичні особи можуть займатися лише за умови, якщо вона відповідає меті їх створення та сприяє її досягненню. Недодержання цих умов є підставою для визнання недійсним договорів, укладених ними.

Правові наслідки недійсності/нікчемності правочину

За загальним правилом нікчемні чи визнані судом недійсними правочини вважаються такими з моменту їх вчинення (укладення господарського договору). В той же час законодавством передбачена можливість припинення господарського зобов’язання лише на майбутнє. Це передбачено для випадків, коли неможливо повернути все одержане у натурі: наприклад, уже коли здійснене користування за договором оренди, спожиті послуги за відповідним договором. У такому разі правові наслідки недійсності настають у вигляді зобов’язання відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Переходячи до конкретних підстав визнання правочинів нікчемними/недійсними, увагу слід звернути на наступні тези ВГСУ.

По-перше, залежно від виду недійсності правочину різняться і правові наслідки. Їх слід шукати у відповідних нормах закону.

Так, якщо правочин (господарське зобов’язання) визнано недійсним з підстав його суперечності інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін (та у разі виконання зобов’язання обома сторонами) в дохід держави стягується все одержане ними за зобов’язаннями. Якщо договір (зобов’язання) виконано лише однією стороною, то з другої сторони в дохід держави стягується все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

У разі коли намір наявний лише у однієї із сторін договору, то все одержане нею підлягає поверненню другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в дохід держави.

Необхідно звернути увагу, що виникнення таких правових наслідків (стягнення в дохід держави) можливо виключно на підставі рішення суду.

Коли ж правочин визнається судом недійсним з інших підстав, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за зобо-
в’язанням в натурі
. Якщо ж це неможливо — відшкодувати його вартість грошима за цінами, що діють на момент повернення.

По-друге, якщо суд виявить підстави для визнання правочину недійсним, то в деяких випадках він може зробити це за своєю ініціативою. Тобто без заяви чи клопотання сторони чи будь-якої іншої заінтересованої сторони. У постанові № 11 суд не конкретизував випадки, у яких він може це зробити, вказавши лише на суперечність правочину вимогам законодавства. У той же час, судячи з усього, цей висновок стосується лише нікчемних правочинів, що випливає з ч. 5 ст. 216 ЦКУ.

По-третє, ВГСУ правильно вказав, що визнання правочину недійсним є наслідком його вчинення, а не заходом відповідальності. Таким чином, з метою визнання правочину недійсним, у загальному випадку не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки. Винятки з цього правила можуть передбачуватись законом. Зокрема, до них відноситься і визнання правочину недійсним, як такого, що суперечить інтересам держави/суспільства (див. вище).

По-четверте, наслідком визнання правочину недійсним не може бути його розірвання, що цілком логічно.

 

висновки


img 4
 
 
  • Обов’язково розмежовуйте недійсні правочини на нікчемні та оспорювані. Крім того, не забувайте, що визнати недійсними можна лише ті правочини, що вчинені.

  • Невиконання вимоги щодо нотаріального посвідчення правочину, у разі коли така вимога встановлена законом, тягне його нікчемність. Водночас у такому разі правочин може бути визнано дійсним за рішенням суду відповідно до ч. 2 ст. 220 ЦКУ.

  • З метою визнання правочину недійсним, за загальним правилом, слід орієнтуватись на законодавство, що діяло на момент його вчинення.

  • Визнання недійсними установчих документів не призводить до недійсності правочинів, що були вчинені раніше.

  • Правочин, що виходить за межі статутних документів платника податків, за загальним правилом, є дійсним. Більш того, податкові витрати за ним відображаються на загальних підставах.

 

Документи статті

  1. ЦКУ — Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV.

  2. ГКУ — Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV.

  3. Закон № 161 — Закон України «Про оренду землі» від 06.10.98 р. № 161-XIV.

  4. Постанова № 9 — постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. № 9.

  5. Постанова № 11 — постанова пленуму ВГСУ «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 р. № 11.

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно