Елементи облікової політики (ч. 3)

В обліковій політиці доцільно наводити класифікацію (перелік груп і підгруп) виробничих запасів та МШП, які використовує підприємство, а в додатку до наказу — типову номенклатуру запасів, характерну для даного підприємства, щоб забезпечити єдиний методологічний підхід при веденні їх аналітичного та синтетичного обліку.

П. 16 П(С)БО 9

При виборі найбільш прийнятного методу необхідно враховувати такі особливості кожного з них:

— за методом ідентифікованої собівартості оцінюється вибуття запасів, які відпускаються, та послуги, що виконуються для спеціальних замовлень і проектів, а також запасів, які не замінюють одне одного. Його сутність полягає в тому, що вартість запасів, які відпускаються, визначається окремо по кожній одиниці запасів, тобто одиниця запасів вибуває за такою ж вартістю, за якою вона була оприбуткована під час надходження;

— оцінка за середньозваженою собівартістю проводиться щодо кожної одиниці запасів діленням сумарної вартості залишку таких запасів на початок звітного місяця і вартості одержаних у звітному місяці запасів / вартості таких запасів на дату операції на сумарну кількість запасів на початок звітного місяця і одержаних у звітному місяці запасів / кількість запасів на дату операції (див. також наступний елемент);

— оцінка запасів за методом ФІФО базується на припущенні, що запаси використовуються у тій послідовності, у якій вони надходили до підприємства (відображені у бухгалтерському обліку), тобто запаси, які першими відпускаються у виробництво (продаж та інше вибуття), оцінюються за собівартістю перших за часом надходження запасів;

— при використанні методу нормативних затрат собівартість запасів, що вибувають, визначається виходячи з норм витрат на одиницю продукції (робіт, послуг). Норми витрат встановлюються підприємством самостійно з урахуванням нормальних рівнів використання запасів, праці, виробничих потужностей і діючих цін. Для того щоб нормативні затрати були максимально наближені до фактичних затрат, норми затрат і ціни повинні регулярно (наприклад, з періодичністю один раз на місяць) перевірятися і переглядатися підприємством. Оцінка продукції за нормативними затратами коригується до фактичної виробничої собівартості;

— метод ціни продажу, заснований на застосуванні середнього проценту торговельної націнки на товари, використовують підприємства (якщо інші методи оцінки вибуття запасів не виправдані) роздрібної торгівлі, що мають значну і змінну номенклатуру товарів з приблизно однаковим рівнем торговельної націнки. Собівартість реалізації у такому разі визначається як різниця між продажною (роздрібною) вартістю реалізованих товарів і сумою торговельної націнки на ці товари.

Майте на увазі: для всіх одиниць бухгалтерського обліку запасів, що мають однакове призначення та однакові умови використання, застосовується тільки один із наведених методів.

Пп. 18 і 19 П(С)БО 9

Тобто у разі застосування щомісячної періодичності собівартість вибулих запасів визначають один раз на місяць після його завершення, а у разі застосування щоопераційної періодичності — на дату кожної операції, в результаті якої відбувається вибуття запасів.

П. 9 П(С)БО 9

Спосіб прямого обліку ТЗВ полягає в тому, що ТЗВ включають до первісної вартості запасів при їх оприбуткуванні на склад підприємства. При другому ж варіанті ТЗВ збирають (у момент зарахування запасів на баланс підприємства) на окремому субрахунку, а потім списують з цього субрахунка при вибутті запасів із застосуванням середнього відсотка (див. також наступний елемент).

П. 9 П(С)БО 9

Варіант розподілу ТЗВ шляхом прямого розрахунку застосовується, коли можна достовірно визначити витрати, пов’язані із транспортуванням конкретних одиниць запасів. При цьому ТЗВ одразу (в момент оприбуткування) включають до первісної вартості таких запасів.

А от при застосуванні способу розподілу ТЗВ за середнім відсотком суму ТЗВ, що узагальнюється на окремому субрахунку рахунку обліку запасів, щомісячно розподіляють між сумою залишку запасів на кінець звітного місяця і сумою запасів, що вибули за такий звітний місяць. Суму ТЗВ, яка відноситься до запасів, що вибули, визначають як добуток середнього відсотка ТЗВ і вартості запасів, що вибули, з відображенням її на тих же рахунках обліку, в кореспонденції з якими відображено вибуття цих запасів. Середній відсоток ТЗВ розраховують діленням суми залишку ТЗВ на початок звітного місяця і ТЗВ за звітний місяць на суму залишку запасів на початок місяця і запасів, що надійшли за звітний місяць.

Приклади розподілу ТЗВ за обома методами ви можете побачити в тематичному номері «Податковий кодекс: консультації та коментарі», 2014, № 6 (78), с. 9 —11.

П. 8 П(С)БО 10

За методом застосування абсолютної суми сумнівної заборгованості величину резерву визначають на підставі аналізу платоспроможності окремих дебіторів. Розрахунок величини резерву сумнівних боргів цим методом проілюстрований у прикладі 4, наведеному в додатку до П(С)БО 10.

Вибір підприємством метода застосування коефіцієнта сумнівності обумовлює необхідність розрахунку коефіцієнта сумнівності і виконання умови П(С)БО 10 про те, що розрахована на основі класифікації дебіторської заборгованості величина сумнівних боргів на дату балансу складає залишок резерву сумнівних боргів на ту ж дату. Причому залишок резерву сумнівних боргів на дату балансу не може бути більшим, ніж сума дебіторської заборгованості на ту ж дату.

Величину резерву сумнівних боргів за цим методом визначають множенням суми залишку дебіторської заборгованості на початок періоду на коефіцієнт сумнівності (про способи визначення коефіцієнта сумнівності див. наступний елемент).

Зазначте, що до однорідних груп поточної дебіторської заборгованості можуть застосовуватися різні методи нарахування резерву сумнівних боргів.

П. 8 П(С)БО 10

Коефіцієнт сумнівності встановлюється підприємством виходячи з фактичної суми безнадійної дебіторської заборгованості за попередні звітні періоди. Зі збільшенням строків непогашення дебіторської заборгованості коефіцієнт сумнівності, як правило, збільшується. Приклади (приклади 1— 3) визначення величини резерву сумнівних боргів наведені в додатку до П(С)БО 10.

П. 9 П(С)БО 10

Відповідно до п. 9 П(С)БО 10 класифікація дебіторської заборгованості здійснюється шляхом групування дебіторської заборгованості за строками її непогашення із встановленням коефіцієнта сумнівності для кожної групи. Відповідний період непогашення встановлюється підприємством самостійно. Зазвичай на практиці підприємства орієнтуються на класифікацію дебіторської заборгованості за строками її непогашення, наведену у розділі ІХ «Дебіторська заборгованість» Приміток до річної фінансової звітності (форма № 5):

1 група — до 12 місяців;

2 група — від 12 до 18 місяців;

3 група — від 18 до 36 місяців.

П. 13 П(С)БО 11

Під забезпеченнями розуміються зобов’язання з невизначеними сумою або часом погашення на дату балансу. Вони створюються при виникненні внаслідок минулих подій зобов’язань, погашення яких імовірно призведе до зменшення ресурсів, що втілюють в собі економічні вигоди, та їх оцінка може бути розрахунково визначена.

Щодо створення забезпечення на виплату відпусток працівникам підприємства зазначимо, що на необхідність його створення прямо вказує п. 7 П(С)БО 26. Сума забезпечення на виплату відпусток визначається щомісяця як добуток фактично нарахованої заробітної плати працівникам і відсотка, обчисленого як відношення річної планової суми на оплату відпусток до загального планового фонду оплати праці з урахуванням відповідної суми відрахувань на загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Що стосується всіх інших забезпечень, то підприємству необхідно прийняти рішення, які забезпечення (резерви) воно буде створювати, та вказати, як буде визначатися їх величина.

Зверніть увагу: підприємству заборонено створювати забезпечення для покриття майбутніх збитків від діяльності підприємства (п. 14 П(С)БО 11).

Абз. 10 п.3 П(С)БО 12

Під суттєвим впливом розуміють повноваження брати участь у прийнятті рішень з фінансової, господарської та комерційної політики об’єкта інвестування без здійснення контролю цієї політики. Свідченням суттєвого впливу, зокрема, можуть бути:

1) володіння двадцятьма або більше відсотками акцій (статутного капіталу) підприємства;

2) представництво в раді директорів або аналогічному керівному органі підприємства;

3) участь у прийнятті рішень;

4) взаємообмін управлінським персоналом;

5) забезпечення підприємства необхідною техніко-економічною інформацією.

При цьому П(С)БО 12 не регламентований порядок встановлення факту суттєвого впливу, в ньому лише наведений перелік свідчень, які можуть бути ознакою суттєвого впливу на діяльність спільного підприємства.

Від суттєвого впливу, зокрема, залежить чи буде контрольний учасник спільного підприємства застосовувати метод участі в капіталі для бухгалтерського обліку фінансових інвестицій (п. 23 П(С)БО 12).

П. 15 П(С)БО 13

Нагадаємо, що фінансовий актив — це:

— грошові кошти та їх еквіваленти;

— контракт, що надає право отримати грошові кошти або інший фінансовий актив від іншого підприємства;

— контракт, що надає право обмінятися фінансовими інструментами з іншим підприємством на потенційно вигідних умовах;

— інструмент власного капіталу іншого підприємства.

Фінансові активи, придбані в результаті систематичних операцій, визнаються на дату укладення контракту або на дату його виконання. При цьому обраний підприємством метод визнання має застосовуватися послідовно до кожного виду фінансових активів. Якщо підприємство визнає фінансовий актив та пов’язане з ним фінансове зобов’язання на дату укладення контракту, то відсотки нараховуються з дати виконання контракту, коли переходить право власності.

Продаж фінансових активів у результаті систематичних операцій визнається на дату виконання контракту.

П. 27 П(С)БО 13

Інструмент власного капіталу — контракт, який підтверджує право на частину в активах підприємства, що залишається після вирахування сум за всіма його зобов’язаннями.

До витрат на придбання або випуск інструментів власного капіталу включаються лише витрати на оплату послуг сторонніх організацій з операцій, результатом яких є збільшення або зменшення розміру власного капіталу підприємства.

Витрати, пов’язані з кількома операціями з інструментами власного капіталу, розподіляються між цими операціями із застосуванням обґрунтованої бази розподілу.

П. 11 П(С)БО 15

Наведені методи необхідні для визначення доходу від виконання робіт і надання послуг, який визнається виходячи із ступеня завершеності робіт.

Сума витрат, які здійснені на певну дату, включають тільки ті витрати, які відображають об’єм наданих послуг на ту саму дату.

П. 16 П(С)БО 16

Постійні загальновиробничі витрати — це витрати на обслуговування і управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності.

Змінні загальновиробничі витрати — це витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехами, дільницями), що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності.

Загальна сума розподілених та нерозподілених постійних загальновиробничих витрат не може перевищувати їх фактичну величину.