1 ЦК.
З чого все почалося
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2 , третя особа — приватний нотаріус <...>, з позовом, у якому просила визнати недійсним заповіт ОСОБА_3, згідно з яким на користь відповідача заповідано все майно, посвідчений 20 січня 2006 року виконавчим комітетом сільської ради.
Позовна заява мотивована тим, що померла мати сторін — ОСОБА_3, у зв’язку з чим відкрилася спадщина, до складу якої увійшов будинок за АДРЕСА_1 та дві земельні ділянки площею 3,1813 га та 2,8019 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Після смерті матері позивач прийняла спадщину шляхом подання заяви до приватного нотаріуса, яким була відкрита спадкова справа. Після збігу шести місяців вона звернулася із заявою до нотаріуса про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом. Проте виявилося, що відповідач нотаріусу подав заповіт, який посвідчений секретарем сільської ради та згідно з яким 20 січня 2006 року ОСОБА_3 на випадок своєї смерті заповіла усе своє майно ОСОБА_2. Із цих підстав нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом.
Позивач вважав цей заповіт недійсним з тих підстав, що при його складанні не дотримано вимог щодо його форми та порядку засвідчення, зокрема:
— заповіт не містить дати і місця народження заповідача;
— у заповіті не зазначена повна назва посадової особи, яка засвідчила заповіт;
— у заповіті не зазначено, що посадова особа є уповноваженою у посвідченні заповітів;
— заповідачу роз’яснені не ті статті Цивільного кодексу України;
— не зазначено, чи прочитано заповіт уголос і чи відповідає він волевиявленню заповідача, оскільки заповіт написаний не власноручно, а за допомогою загальноприйнятих технічних засобів;
— у заповіті не зазначені місце його складання, посадову особу, яка поставила в заповіті підпис.
Позивач вважає, що ці порушення є підставою для визнання заповіту недійсним.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Одразу слід означити, що рішенням районного суду від 17.06.2020 позов залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції було мотивоване тим, що допущені недоліки при складанні заповіту не є суттєвими і не можуть бути наслідком визнання заповіту недійсним. Форма заповіту відповідає загальним вимогам, які ставляться до форми заповітів відповідно до ст. 1247 ЦК, і допущені недоліки при його складанні не свідчать про його нікчемність. Оспорюючи дійсність заповіту, позивач посилається на ч. 2 ст. 1257 ЦК.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Проте позивач не довів належними і допустимими доказами, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду від 08.09.2020 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення районного суду від 17.06.2020 змінено в частині мотивів відмови у задоволенні позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірний заповіт у силу положень ч. 1 ст. 1257 ЦК є нікчемним, оскільки має вади в його посвідченні — попри те, що його складено машинописним текстом (друкарська машинка на завчасно підготовленому бланку), заповідачу не було зачитано його заповідальне розпорядження вголос. Ця обставина має суттєве значення, адже за умови, що заповідач власноручно не писав текст заповіту, зачитування його вголос є єдиним способом переконатися, що заповідач повністю ознайомився зі своїм розпорядженням стосовно спадкового майна.
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Зазначені недоліки у посвідченні заповіту ОСОБА_3, складеного 20 січня 2006 року на користь ОСОБА_2 , свідчать про його нікчемність.
Проте оскільки встановлено, що спірний заповіт ОСОБА_3, складений 20 січня 2006 року на користь ОСОБА_2 , є нікчемним у силу вимог закону, тому й не створює жодних правових наслідків, відповідно, визнання його недійсним є неефективним способом захисту порушених прав позивача, тому у заявленому позові має бути відмовлено саме з цих підстав.
Отже, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що таки заповіт є нікчемним. Тут доречним буде навести ст. 1248 ЦК.
1. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
2. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.
Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (ст. 1253 цього Кодексу)
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року, ОСОБА_2 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не направляв відповідачу ухвалу про відкриття апеляційного провадження та копію апеляційної скарги позивача, чим обмежив його у праві подати відзив.
Суд апеляційної інстанції, застосовуючи положення ст. 1248 ЦК про те, що заповіт, який нотаріус готує за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, має бути прочитаний заповідачем і підписаний ним, дійшов помилкового висновку про те, що заповіт, який оспорюється позивачем, не був прочитаний заповідачем. Суд апеляційної інстанції, виходячи з того, що в заповіті відсутній напис про його прочитання вголос заповідачем, вважає, що такі вади при посвідченні заповіту в силу ч. 1 ст. 1257 ЦК мають наслідком нікчемність заповіту.
Таке застосування судом апеляційної інстанції положень ст. 1248, 1257 ЦК суперечить принципам верховенства права, юридичної визначеності, справедливості, добросовісності, неприпустимості позбавлення права власності та нівелює право особи на особисте розпорядження на випадок своєї смерті (заповіт) згідно зі ст. 1233 ЦК та суперечить обставинам справи.
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Обґрунтовуючи висновок про нікчемність заповіту з тих підстав, що заповіт не був прочитаний уголос заповідачем, апеляційний суд посилається на ч. 1 ст. 1257 ЦК. При цьому не зазначає, у чому саме полягає порушення вимог ч. 1 ст. 1257 ЦК і які конкретні обставини, встановлені судом першої інстанції, вказують на такі порушення.
Вимоги щодо форми заповіту, встановлені ст. 1247 ЦК, були дотримані при складенні оспорюваного заповіту, що знайшло своє відображення у рішенні суду першої інстанції.
Оскільки спірний заповіт посвідчений посадовою особою ОМС, то застосуванню підлягали положення ст. 1251 ЦК, на яку апеляційний суд посилався, проте допустив помилки у тлумаченні цієї норми.
Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Апеляційний суд також посилався на Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затверджену наказом Міністерства юстиції України від 25.08.1994 № 22/5 (у редакції, що діяла на час виникнення правовідносин)2, однак застосовував її лише в частині визначення форми, підписання заповідачем та роз’яснення змісту ст. 535 ЦК. Натомість суд не врахував, що зазначена Інструкція встановлює порядок вчинення нотаріальний дій саме посадовими особами органів місцевого самоврядування, а її положення суттєво відрізняються від вимог, які встановлені для вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
2 Наказ втратив чинність на підставі наказу Міністерства юстиції № 3306/5 від 11.11.2011.
Апеляційний суд дійшов висновку, що відсутність відомостей про прочитання заповіту вголос заповідачем є вадою у його посвідченні та вказує на нікчемність заповіту. При цьому суд апеляційної інстанції не встановив, що заповідач був позбавлений права чи можливості прочитати заповіт перед його підписанням, не встановив наявність фізичних чи психічних вад заповідача, які унеможливили б прочитання заповідачем свого заповіту чи інших обставин, які свідчили б про порушення під час складення чи посвідчення заповіту. Суд також не врахував, що така вимога, як написання в тексті заповіту про його прочитання вголос заповідачем, взагалі не передбачена Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України», яка діяла на час складення такого заповіту.
Посилаючись на постанову Верховного Суду від 09.01.2019 у справі №759/2328/16, суд апеляційної інстанції неправильно застосував викладені у ній висновки та не врахував, що ч. 1 ст. 1257 ЦК пов’язує нікчемність заповіту тільки з порушенням його форми та посвідчення, а не з відсутністю відомостей про його прочитання чи відсутністю в його тексті напису про прочитання заповіту вголос заповідачу.
Апеляційний суд, зазначаючи у постанові положення ч. 1 ст. 1247 ЦК, застосував їх неправильно, оскільки не врахував, що до заповіту, який посвідчується не нотаріусом, підлягають застосуванню положення ст. 1251 — 1252 ЦК.
Суд апеляційної інстанції застосував висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 01.07. 2020 у справі № 637/228/17, проте не врахував, що чинне законодавство не пов’язує недійсність чи дійсність заповіту з відсутністю відомостей про прочитання вголос тексту заповіту заповідачу. Закон не пов’язує недійсність чи нікчемність заповіту, складеного дієздатною особою, яка особисто поставила підпис під текстом заповіту та після посвідчення отримала перший його примірник, з відсутністю відомостей про прочитання чи відсутністю власноручного запису заповідача чи посадової особи, яка готує та посвідчує заповіт, про те, що такий заповіт був прочитаний уголос.
Апеляційний суд, ураховуючи висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 31.03.2020 у справі № 348/1259/18, вважав, що недоліки в посвідченні заповіту свідчать про його нікчемність, натомість не застосував інший висновок Верховного Суду, викладений в аналогічній справі у постанові від 12.06.2020 у справі № 697/490/18, за яким суд вказав про відсутність підстав вважати оспорюваний заповіт нікчемним, оскільки чинне на час складання заповіту законодавство не вимагало від посадової особи виконавчого комітету сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України в разі, якщо остання на прохання особи записала заповіт зі слів особи заповідача власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, обов’язкового зазначення в заповіті перед його підписом про прочитання його вголос та підписання заповідачем.
Висновок суду про нікчемність заповіту через відсутність відомостей про прочитання вголос його тексту заповідачу не відповідає положенням ч. 1 ст. 1257 ЦК, оскільки зазначена норма передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, що також зазначено у постанові Верховного Суду від 13.01.2020 у справі № 364/832/18.
В інших справах щодо визнання заповіту нікчемним Верховний Суд пояснив, що наявність формальних помилок при складанні заповіту не свідчить про нікчемність заповіту та не спростовує презумпцію правомірності правочину, якщо заповідач не був визнаний судом недієздатним чи обмежено дієздатним, мав право на складання заповіту, заповіт відповідав волі заповідача, власноруч підписаний заповідачем, має письмову форму, посвідчений та зареєстрований у встановленому законом порядку (постанова Верховного Суду від 23.10.2018 у справі № 522/904/16-ц, постанова Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 725/2412/15-ц).
Фактичні обставини, встановлені судами
Отже, ухвалою Верховного Суду від 15.03.2021 справу було призначено до розгляду в складі колегії з п’яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Що ж було з’ясовано судом?
ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 є дітьми ОСОБА_3 , яка померла.
На момент смерті ОСОБА_1 була власником будинку за АДРЕСА_1 та двох земельних ділянок площами 3,1813 га та 2,8019 га, призначення яких — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
На зазначене майно відкрилася спадщина, про прийняття якої до нотаріуса своєчасно звернулися ОСОБА_1 (позивач у справі) та ОСОБА_2 (відповідач), а також двоє дітей спадкодавця ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які відмовились від спадщини на користь позивача ( ОСОБА_1).
За життя ОСОБА_1 20 січня 2006 року склала заповіт, за яким усе своє майно, де б воно не було із чого б воно не складалось, будинок і взагалі все те, що буде належати їй на день смерті і на що вона законом матиме право, заповідала ОСОБА_2.
Зазначений заповіт посвідчено секретарем сільської ради. На заповіті міститься напис секретаря сільської ради про те, що він не змінений і не скасований станом на 27 квітня 2015 року.
Далі позиція Верховного суду
Отже, за змістом касаційної скарги її доводи зводяться до незгоди відповідача з висновком апеляційного суду щодо встановлення нікчемності заповіту, у зв’язку з чим Верховний Суд переглядає оскаржувану постанову у касаційному порядку на предмет законності й обґрунтованості саме у цій частині та в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Далі наведено мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права.
Отже, у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції установив нікчемність заповіту ОСОБА_3 від 20 січня 2006 року з підстав порушення вимог щодо його форми та посвідчення, а саме: заповіт складено машинописним текстом, проте його зміст не зачитано вголос заповідачем. До такого висновку апеляційний суд дійшов з тих підстав, що заповіт не містить запису про прочитання його вголос заповідачем.
Вимоги до форми заповіту встановлені ст. 1247 ЦК, відповідно до якої:
— заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення;
— заповіт має бути особисто підписаний заповідачем, а якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч. 4 ст. 207 цього Кодексу;
— заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у ст. 1251, 1252 цього Кодексу.
На момент складання заповіту від 20 січня 2006 року діяльність посадових осіб виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад з приводу вчинення нотаріальних дій була врегульована підзаконним нормативно-правовим актом — Інструкцією «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України», затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 25.08.1994 № 22/5, норми якої були спеціальними під час вчинення нотаріальних дій посадовими особами ОМС.
Чинна на час складання 20 січня 2006 року оспорюваного у цій справі заповіту Інструкція діяла в редакції зі змінами станом на 07 квітня 2005 року та, на відміну від Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 № 3306/5, який набув чинності з 02.12.2011, не містила положень щодо обов’язкового зазначення в заповіті (у разі, якщо посадова особа ОМС на прохання особи записала заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів) перед його підписом вказівки про прочитання його уголос та підписання заповідачем.
На відміну від додатка № 1 до Порядку від 11 листопада 2011 року № 3306/5, додаток № 6 до Інструкції від 25.08.1994 № 22/5 містив лише вимоги щодо необхідності зазначення про підписання заповіту громадянином у присутності відповідної посадової особи, що вчиняє нотаріальну дію, встановлення особи заповідача та перевірки його дієздатності.
Стаття 1248 ЦК України, на яку послався суд апеляційної інстанції, також не містить вимог щодо зазначення в заповіті вказівки про його прочитання заповідачем.
Отже, враховуючи те, що чинне на час складання заповіту 20 січня 2006 року законодавство не вимагало від посадової особи виконавчого комітету сільських, селищних, міських рад в разі, якщо остання на прохання особи записала заповіт зі слів особи-заповідача власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, обов’язкового зазначення в заповіті перед його підписом про прочитання його уголос та підписання заповідачем, у апеляційного суду не було правових підстав для висновків про порушення вимог щодо форми та посвідчення вказаного заповіту від 20 січня 2006 року та встановлення його нікчемності.
Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 12.06.2020 у справі № 697/490/18 (провадження №61-47746св18), у якій перевірялись підстави нікчемності заповіту, складеного 01 жовтня 2010 року та посвідченого посадовою особою ОМС, тобто на момент дії Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України», затвердженої наказом Мін’юсту України від 25.08.1994 № 22/5, яка не передбачала обов’язкового зазначення в заповіті в разі його складання посадовою особою ОМС зі слів заповідача за допомогою загальноприйнятих технічних засобів вказівки про прочитання його уголос та підписання заповідачем.
Обов’язок посадових осіб ОМС на зазначення у заповіті перед його підписанням про його прочитання заповідачем вголос, у випадку складання такого заповіту відповідною посадовою особою зі слів заповідача, введено з набранням з 02 грудня 2011 року чинності Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 № 3306/5, який не діяв станом на момент посвідчення заповіту.
Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України», затверджена наказом Мін’юсту України від 25.11.1994 № 22/5, у редакції, чинній на момент складання заповіту, зокрема, у пункті 33 передбачала посвідчення посадовою особою виконавчого комітету заповітів дієздатних громадян, складених відповідно до вимог Цивільного кодексу і особисто поданих ними посадовій особі виконавчого комітету.
Тобто зазначеною Інструкцією не передбачалось повноважень посадової особи ОМС на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Такі посадові особи лише посвідчували заповіти, які особисто подавались і складались дієздатними громадянами, які звертались до виконавчого комітету за вчиненням відповідної нотаріальної дії.
Заповіт від 20 січня 2006 року, складений у письмовій формі із зазначенням дати та часу, особисто підписаний заповідачем ОСОБА_1, посвідчений секретарем сільської ради як уповноваженою на вчинення такої нотаріальної дії особою ОМС.
Текст заповідального розпорядження складено від першої особи, що свідчить про складання заповіту особисто заповідачем. Заповіт власноручно підписано заповідачем у присутності секретаря сільської ради, який, у свою чергу, вчинив нотаріальну дію щодо посвідчення поданого йому заповіту, що не викликало необхідності зачитувати заповідачем вголос складений і підписаний ним заповіт, як передбачено ч. 2 ст. 1248 ЦК.
Інших порушень вимог щодо форми і посвідчення зазначеного заповіту, ніж відсутність зазначення у ньому запису про прочитання його вголос заповідачем, апеляційним судом не встановлено та позивачем не доведено, а отже, з урахуванням установлених у цій справі обставин та вимог чинного на час складання заповіту законодавства, якими врегульовувалась діяльність посадових осіб виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад щодо вчинення нотаріальних дій, відсутні підстави вважати цей заповіт нікчемним.
Суд апеляційної інстанції наведеного вище не врахував та, встановлюючи нікчемність заповіту, помилково послався на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 31.03.2020 у справі № 348/1259/18 (провадження № 61-7353св19), у якій містяться відмінні від справи, що переглядається, встановлені судами обставини, є різними підстави позовів та нормативно-правове регулювання правовідносин.
У зазначеній справі вирішувалось питання про визнання дійсним заповіту, складеного 18 січня 2017 року і посвідченого секретарем сільської ради, та встановлено його нікчемність у силу недотримання при його складанні і посвідченні процедури, регламентованої, зокрема, Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 № 3306/5 (ср. ).
Проте, як зазначалось вище, на час виникнення спірних правовідносин, зокрема станом на момент посвідчення заповіту 20 січня 2006 року, діяла Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України», затверджена наказом Мін’юсту України від 25.08.1994 № 22/5, яка містила дещо інші вимоги до складання і посвідчення заповітів порівняно з Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 № 3306/5.
Отже, суд касаційної інстанції скасував постанову суду апеляційної інстанції і залишив у силі судове рішення суду першої інстанції.
