Модна змова
Отримавши диплом журналіста, Ольга Любушкіна декілька років поспіль намагалася реалізувати себе у професії, але в неї не виходило. Щоразу, прагнучи опинитися однією з перших у самій гущавині тих чи інших подій, Ольга постійно перебувала у стресовому стані. Адже вона зовсім не таким уявляла своє майбутнє, не про таке життя мріяла. Бурхлива фантазія дівчини невтомно підкидала їй модні образи, які Ольга ледь устигала зберегти на папері. Вона дбайливо плекала надію на те, що коли-небудь ці малюнки стануть вбраннями. А щоб мрія не загубилася в минулому, паралельно з першою освітою «для батьків» Ольга встигла отримати другу — дизайнера-конструктора одягу — уже для себе. Ось тільки розпочати створення власної колекції все ж так і не наважувалася. Боялася — а раптом не вийде?
Але обставини самі підштовхували її до реалізації дитячих планів, поставивши перед очевидним вибором — або зараз або ніколи. Ольга ризикнула і тепер, через рік, може сміливо підбивати перші підсумки: одяг, виготовлений за її ескізами, нехай ще й не має масового попиту, але вже знайшов своїх шанувальників. Про те, як заробляти на модних ідеях, Ольга Любушкіна розповіла газеті «Власне діло».
Олю, чому вирішили втілити мрію в життя такими обхідними шляхами?
О. Л. Мій батько був переконаний, що той, хто заробляє на життя творчістю, навряд чи зможе розраховувати на пристойні гроші. Мені тоді було 16, і я відчувала, що сама не до кінця впевнена у власних силах, та і пристойних аргументів проти в мене теж не знайшлося, так що довелося йти на компроміс і подати документи на факультет журналістики. Уже на другому курсі я зрозуміла, що професія ця хоч і творча, але зовсім мені не підходить. Адже для хорошого журналіста потрібні такі якості, як сміливість, допитливість, стійкість до стресів. Я ж людина цілком іншої породи: м’яка, спокійна, мене мало чим здивуєш, а ось образити дуже просто. Розуміючи це, я паралельно пішла навчатися до приватної художньої школи, потихеньку вчилася конструюванню, крою та шиттю. А отримавши бакалавра і вступивши безкоштовно на п’ятий курс, я зрозуміла, що фактично виконала свій борг перед батьками і тепер зможу вчитися там, де хотіла спочатку.
Проте, ви все ж таки встигли попрацювати журналістом?
О. Л. Я з другого курсу підробляла, і мені це навіть почало подобатися. А потім батькам довелося змінити місце проживання, я вже закінчувала інститут, але на новому місці не прижилася. Усе було чужим та незнайомим. Цілковитий стрес. І я тоді вирішила, що якщо вже й змінювати місце проживання, то тільки на столицю. Чим я тільки там не займалася, щоб прожити, — була акторкою в дитячому театрі, знімалася в телесеріалах, рекламі, працювала в ательє з пошиття та ремонту одягу, менеджером у рекламній агенції. Доводилося внутрішньо постійно себе ламати, переступаючи через свої бажання, прагнення. А потім усе сталося так, що мене раптово звільнили, і я вирішила більше не шукати себе в журналістиці, а нарешті почати створювати одяг — невже ж я даремно стільки років вивчала основи конструювання одягу та інші тонкощі. Але думки про те, щоб одразу відкрити власне діло якщо й виникали, то я їх одразу ж гнала геть. Знову ж таки через страх. Переймалася, що одразу з нуля може і не вийти, не завадило б набути досвіду. Тому наполегливо розсилала резюме майже всім відомим київським дизайнерам. Але тільки-но під час співбесіди звучало запитання про мої особисті дизайнерські амбіції, я чесно зізнавалася, що, звичайно ж, готова працювати у поті чола, але мрію про власну колекцію. У результаті мені ввічливо обіцяли перетелефонувати, але не телефонували.
Чому ж ви не намагалися змінити тактику?
О. Л. А навіщо обманювати? Щоправда, спочатку я засмучувалася через це, а потім зрозуміла — якщо вже такі відомі люди бояться мене брати до себе, значить, щось у мені є! І я вирішила більше не шукати роботодавця, а самій відкрити своє діло. Звичайно, розуміла, наскільки буде важко, але вірила, що в мене вийде.
Із чого почали реалізацію власного проекту?
О. Л. Усе йшло інтуїтивно, само собою. Я назбирала деяку суму на хорошу якісну шерсть і бавовну, придумала кілька моделей, створила конструкції стандартного розміру, певний час відшивала. І ось лежить цей одяг, а я не знаю, що з ним робити далі.
— Фотографувати! — підказала тоді подруга і запропонувала мені чудове приміщення. Моделями я запросила знайомих дівчат. І ось тільки коли фотографії були готові, я зрозуміла, що процес пішов. Але знову виникло запитання — а що робити далі з цими фотографіями? Не придумавши нічого кращого, віддала моделям, навіть не встигнувши їх нікому показати, а вже через кілька годин мене знайшов один хлопець і сказав, що хоче купити комплект, який побачив на фото однієї з моїх дівчат-моделей і їй подарувати. Ось так несподівано на найперші мої вироби знаходилися покупці. Ну а далі пішли постійні замовлення, я почала брати участь у проектах.
Що виявилося найпростішим під час старту?
О. Л. Я з подивом зрозуміла, що не так уже і складно знайти хороших моделей. Дівчата із задоволенням погоджувалися позувати у вбраннях в обмін на хороші фотографії для власних портфоліо. А ще я дуже переймалася тим, як продаватиму готові колекції. Але на практиці мені нікого шукати не доводиться, майбутні клієнти самі мене знаходять. Найчастіше за рекомендаціями.
Розробляючи моделі, на чому ставите акцент? На універсальності чи, навпаки, унікальності?
О. Л. Готові моделі поки що більш прості та більш комерційні, не зовсім дизайнерські, оскільки індивідуальне пошиття включає повне врахування смаків, потреб клієнта, його соціальний статус. У глибині дизайну тут не розгуляєшся. Утім, складних зарисовок, ескізів, «кутюрних» fashion-ідей багато, але поки що прагну якісно вкладати свій максимум у мінімумі можливостей. Зате нам уже вдалося створити невелику капсульну колекцію. Одяг випускаємо під назвою In-illusion (byOlgaLubuskina). Нещодавно презентували наш сайт www.in-illusion.com. Сподіваюся, він виправдає очікування у плані розкручування бренду та нової колекції одягу.
Олю, насамкінець провокаційне запитання. Сьогодні, приймаючи новачків до своєї команди, ви ставите їм те саме запитання, через яке вас відмовлялися брати колеги-конкуренти?
О. Л. Ні, не ставлю. А якщо і хочеться, то воно за умовчанням риторичне. Творча людина має бути амбітною.
