* Номер справи вказано за Єдиним державним реєстром судових рішень. Режим доступу до Реєстру: www.reyestr.court.gov.ua.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В. І., суддів: Лященко Н. П., Охрімчук Л. І., Сімоненко В. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до ДП «Х» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявою Особи 1 про перегляд рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 1 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, встановила:
У квітні 2015 року Особа 1 звернувся до суду із зазначеною заявою, посилаючись на те, що із жовтня 2011 року він працював на різних посадах у відповідача, у тому числі з 2011 року на посаді начальника транспортної служби ДП «Х». Наказом директора ДП «Х» він був звільнений з роботи на підставі пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України). Позивач зазначав, що звільнення з роботи є незаконним, оскільки заяву від 30 березня 2015 року про звільнення за угодою сторін він не писав, у дійсності ця заява була ним написана 5 грудня 2014 року під психологічним тиском директора ДП «Х», з яким у позивача склалися неприязні стосунки. 13 березня 2015 року позивач звернувся до директора ДП «Х» із заявою щодо скасування своєї заяви про звільнення за угодою сторін, однак відповіді на цю заяву не отримав.
Вважаючи, що звільнення проведено з порушенням норм трудового законодавства, оскільки в позивача не було волевиявлення на звільнення з роботи за угодою сторін, а також те, що він у порушення вимог статті 40 КЗпП України був звільнений у період тимчасової непрацездатності, позивач просив: скасувати наказ про його звільнення з роботи; поновити на посаді начальника транспортної служби ДП «Х», стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Кіровський районний суд м. Кіровограда рішенням від 9 вересня 2015 року позов задовольнив, ухвалив скасувати наказ директора ДП «Х» про звільнення Особи 1 з посади начальника транспортної служби ДП «Х» на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України; поновити Особу 1 на посаді начальника транспортної служби підприємства; стягнути з ДП «Х» на користь Особи 1 середній заробіток за час вимушеного в розмірі 30 тис. 707 грн 48 коп. без урахування відповідних зборів та обов’язкових платежів. Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернув до негайного виконання.
Апеляційний суд Кіровоградської області рішенням від 1 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.
У заяві Особа 1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пункту 1 статті 36 КЗпП України.
<…>
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
<…>
Суди під час розгляду справи встановили, що з жовтня 2011 року Особа 1 працював на різних посадах у відповідача, у тому числі з 2011 року на посаді начальника транспортної служби ДП «Х». У заяві, датованій 30 березня 2015 року, Особа 1 просив звільнити його з роботи згідно з пунктом 1 статті 36 КЗпП України за угодою сторін у зв’язку з досягненням пенсійного віку з 31 березня 2015 року. Наказом директора ДП «Х» № ХХ позивача звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що факт звернення позивача до роботодавця про анулювання поданої ним заяви про звільнення на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України лише свідчить про його бажання відкликати подану ним заяву та не доводить наявності психологічного тиску директора підприємства на позивача. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою власника або уповноваженого ним органу і працівника, однак такої згоди з боку підприємства не було. Крім того, посилання позивача на те, що в порушення трудового законодавства його звільнено в період тимчасової непрацездатності, не є обґрунтованим, оскільки відповідно до вимог частини третьої статті 40 КЗпП України звільнення працівника в такому випадку не допускається лише в разі його звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу (за винятком повної ліквідації підприємства, установи, організації), а не за угодою сторін.
Особа 1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.
<…>
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
<…>
Однією з підстав припинення трудового договору, зокрема, є угода сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України).
У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.
Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою на це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 цього Кодексу).
<…>
Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з’ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.
Суд першої інстанції встановив, що в день подання заяви про звільнення за угодою сторін та в день видачі відповідного наказу про звільнення Особа 1 перебував на стаціонарному лікуванні в Кіровоградській обласній лікарні. Представник відповідача в судовому засіданні підтвердив, що заяву Особи 1 про його звільнення було передано невідомою особою.
Крім того, як зазначали Особа 1 у позовній заяві та відповідач у своїх запереченнях проти позову, 13 березня 2015 року Особа 1 звернувся до директора ДП «Х» із заявою, у якій просив скасувати свою заяву про звільнення за угодою сторін.
Таким чином, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення щодо скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що на момент подання заяви про звільнення за угодою сторін та видачі відповідного наказу про звільнення у Особи 1 не було волевиявлення на звільнення за угодою сторін.
Суд касаційної інстанції, залишивши без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, неправильно застосував пункт 1 статті 36 КЗпП України та помилково вважав, що факт звернення позивача до роботодавця із заявою про анулювання своєї заяви про звільнення свідчить лише про бажання Особи 1 відкликати заяву про звільнення та не доводить наявності психологічного тиску директора підприємства на позивача, не врахував, що анулювання домовленості про припинення договору за угодою сторін свідчить про відсутність у працівника такої згоди на звільнення.
Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:
Заяву Особи 1 задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року та рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 1 грудня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 9 вересня 2015 року.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий В. І. Гуменюк
Судді: Н. П. Лященко
Л. І. Охрімчук
В. М. Сімоненко
Коментар редакції
Звільнення за угодою сторін ВСУ зробив більш «угодним» для працівника
Угода сторін як підстава припинення трудового договору існує вже майже півстоліття — з моменту прийняття Кодексу законів про працю України, але незважаючи на низку суттєвих переваг серед інших підстав для звільнення, зокрема за власним бажанням (див. статтю «Чи «угодно» вам мене звільнити: звільняємо за угодою сторін», с. 12 цього номера), працівники в деяких випадках побоювалися звільнятися за угодою сторін. І виною всьому був п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.92 р. № 9 (далі — постанова № 9). А саме та його частина, в якій ідеться, що анулювання домовленості про звільнення за угодою сторін може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Зважаючи на це, на практиці склалася, до речі, законодавчо не обґрунтована думка, що працівник не має права відкликати свою заяву про припинення трудового договору за угодою сторін. А в разі її відкликання і незгоди на це роботодавця припинення трудового договору все одно відбувалося за угодою сторін. Таким чином, працівник був «заручником» звільнення, від якого нібито не мав права відмовитися, а анулювання домовленості в цьому випадку цілком залежало від «милості» роботодавця.
На такій точці зору «стояли» і суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову по справі, за якою прийнято постанову, що коментується. ВСУ скасував зазначені рішення, вказавши при цьому на неправильне застосування судами п. 1 ст. 36 КЗпП, а також на те, що ті помилково вважали, що факт звернення позивача до роботодавця із заявою про анулювання своєї заяви про звільнення свідчить лише про бажання працівника відкликати заяву про звільнення, а не про відсутність у працівника такої згоди на звільнення.
Натомість ВСУ зазначив, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що на момент подання заяви про звільнення за угодою сторін та видачі відповідного наказу про звільнення у працівника не було волевиявлення на звільнення за угодою сторін.
Іншими словами, відсутність волевиявлення на звільнення — це відкликання, анулювання заяви на звільнення або відсутність такої заяви.
Постановою, що коментується, ВСУ «повернув» роботодавця обличчям до працівника. Так працівнику «повернуто» право на вільне волевиявлення на звільнення за угодою сторін. І відтепер працівник і роботодавець перебувають у рівних умовах у разі припинення трудового договору за угодою сторін: роботодавець може не надати згоду на звільнення за цією підставою, а працівник має право відкликати свою заяву про звільнення, і це буде анулюванням домовленості про припинення договору за угодою сторін, оскільки свідчить про відсутність у працівника такої згоди на звільнення.
При цьому слід зазначити, що відкликання (анулювання) повідомлення про звільнення за угодою сторін також буде свідчити про відсутність у цьому випадку в роботодавця згоди на звільнення за угодою сторін.
Отже, зазначеним рішенням ВСУ, яке, до речі, є остаточним, висловлено принципово нову правову позицію щодо анулювання домовленості про припинення договору за угодою сторін. Крім того, у судовому порядку закріплено право сторони на відкликання заяви про припинення трудового договору за угодою сторін. Тим самим усунено багаторічну дискримінацію щодо звільнення за угодою сторін порівняно зі звільненням за власним бажанням.
У правовому висновку до постанови найвищим судовим органом надано вказівку судам, які будуть розглядати позовні вимоги стосовно оскарження наказу про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП (угода сторін), щодо необхідності з’ясування наступних обставин:
— чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою;
— чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення;
— чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.
Щодо поширення цієї постанови на «працівників бюджету» слід зазначити наступне: на педагогічних, медичних працівників та інших «бюджетників» дія норм законодавства про працю поширюється в повній мірі. Проте слід бути уважним щодо специфіки трудової діяльності (служби) деяких категорій працівників. Наприклад, на посадових осіб органів місцевого самоврядування, служба яких регулюється спеціальними законами: «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 р. № 2493-III та «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.97 р. № 280/97-ВР, поширюється дія КЗпП у частині загальних підстав припинення трудового договору. Але виключенням є виборні посади, припинення повноважень яких здійснюється за спеціальними законами.
Що ж стосується державних службовців, то зазначимо, що припинення державної служби за угодою сторін здійснюється за ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 р. № 889-VIII (далі — Закон про держслужбу). Ця правова норма не була предметом даного судового розгляду. Але якщо брати до уваги ч. 3 ст. 5 Закону про держслужбу, то відкликання держслужбовцем заяви про припинення державної служби за угодою сторін, на нашу думку, буде у правовому полі. Крім, звичайно, окремих категорій посадовців, припинення повноважень яких здійснюється за спеціальною процедурою. Нагадаємо, що відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону про держслужбу дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих зазначеним Законом. А порядок припинення державної служби за такою підставою також не визначений у ст. 86 Закону про держслужбу. Отже, треба у цьому випадку виходити з загальнотрудового законодавства та судової практики.
І хоча постанови ВСУ не є складовою законодавства про працю, відповідно до ст. 34 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. № 2453-VI, ч. 2 ст. 214, ст. 3607 Цивільного процесуального кодексу України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, які є обов’язковими і для всіх суб’єктів владних повноважень.
Таким чином, у разі звернення працівника до суду, для якого постанова ВСУ, в якій сформульована відповідна правова позиція, є обов’язковою, результати розгляду такої справи будуть очевидними. Тому, звичайно, можна дочекатись офіційних роз’яснень профільних органів щодо цього питання, але усім бюджетникам-роботодавцям радимо мати на увазі зазначену постанову і в разі відкликання працівником заяви про звільнення за угодою сторін за цією підставою його не звільняти.
Олена БОРИСОВА, юрист