Перш за все нагадаємо, що згідно з п.п. 3 п. 5 ст. 22 Бюджетного кодексу України від 08.07.2010 р. № 2456-VI (далі — БКУ) головний розпорядник бюджетних коштів отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань.
Крім того, згідно зі ст. 26 та 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.97 р. № 280/97-ВР до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, зокрема, належить прийняття рішень щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету та здійснення в установленому порядку фінансування видатків з місцевого бюджету.
Також зауважимо, що рішення сесії є нормативно-правовим актом. Це випливає з наступного.
Нормативно-правовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий або затверджений уповноваженим на це суб’єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.
Як визначено в п. 1 ст. 4 БКУ, нормативно-правовими актами, що регулюють бюджетні відносини в Україні, є:
1) Конституція України;
2) БКУ;
3) закон про Державний бюджет України;
4) інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини, передбачені ст. 1 БКУ;
5) нормативно-правові акти КМУ, прийняті на підставі і на виконання БКУ та інших законів України, передбачених пп. 3 та 4 ч. 1 ст. 4 БКУ;
6) нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, прийняті на підставі і на виконання БКУ, інших законів України та нормативно-правових актів КМУ, передбачених пп. 3, 4 та 5 ч. 1 ст. 4 БКУ;
7) рішення органів АР Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, прийняті відповідно до БКУ, нормативно-правових актів, передбачених пп. 3, 4, 5 і 6 ч. 1 ст. 4 БКУ.
Ураховуючи зазначене, рішення місцевої ради є нормативно-правовим актом. Тобто якщо рішенням сесії визначено делегувати повноваження щодо закупівлі спецтехніки комунальному підприємству та виділити з місцевого бюджету кошти цьому підприємству для таких цілей, то це законне право відповідної ради.
Щодо проведення закупівель зазначимо наступне.
Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг встановлює Закон України «Про здійснення державних закупівель» від 10.04.2014 р. № 1197-VII (далі — Закон № 1197).
Відповідно до п. 1 ст. 2 цього Закону він застосовується до всіх замовників та закупівель товарів, робіт і послуг, за умови, що вартість предмета закупівлі (без урахування ПДВ), товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 100 тис. грн., а робіт — 1 млн грн.
У свою чергу згідно зі ст. 1 Закону № 1197 замовники — це органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також юридичні особи (підприємства, установи, організації) та їх об’єднання, які забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на промисловій чи комерційній основі за наявності однієї з таких ознак:
— юридична особа є одержувачем бюджетних коштів та уповноважена розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених бюджетною програмою, в межах такого фінансування;
— органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або інші замовники володіють більшістю голосів у вищому органі управління юридичної особи;
— у статутному капіталі юридичної особи державна або комунальна частка акцій (часток, паїв) перевищує 50 %.
До замовників також належать замовники, визначені в п.п. 1 п. 1 ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності» від 24.05.2012 р. № 4851-VI.
Як зазначено у листі-роз’ясненні Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 23.05.2014 р. № 3302-05/16629-03, потреби держави та територіальної громади в розумінні Закону № 1197 потрібно розглядати в широкому значенні, оскільки такі потреби є поняттям динамічним та не охоплені нормативно-правовим визначенням.
Проте потреби держави та територіальної громади характеризуються тим, що для їх забезпечення держава або органи місцевого самоврядування приймають нормативно-правові акти, розпорядчі рішення, у яких фактично констатується обов’язок або функція державної інституції / місцевого самоврядування забезпечити певну функцію держави чи загальні потреби територіальної громади, серед яких є організація освіти, охорони здоров’я громадян, охорони громадського правопорядку тощо.
Так, держава бере безпосередню участь у створенні юридичних осіб публічного права, які створюються з метою ефективного та раціонального використання державного і громадського майна. Держава чи територіальні громади не можуть управляти належними їм цінностями, закріплюючи майно за окремими підприємствами, установами та організаціями, тому в якості власників дозволяють таким підприємствам, установам і організаціям управляти цим майном, розпоряджатися грошовими коштами, вступати від свого імені в різні правовідносини для реалізації певних інтересів та потреб держави чи територіальної громади.
Ознаку, передбачену п.п. 9 п. 1 ст. 1 Закону № 1197, згідно з якою юридична особа є одержувачем бюджетних коштів та уповноважена розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених бюджетною програмою, у межах такого фінансування, необхідно розглядати в контексті бюджетного законодавства. Це пов’язано з тим, що відповідно до п.п. 38 п. 1 ст. 2 БКУ одержувач бюджетних коштів — це суб’єкт господарювання, громадська чи інша організація, яка не має статусу бюджетної установи, уповноважена розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених бюджетною програмою, та отримує на їх виконання кошти бюджету.
Тобто у разі якщо юридичні особи (підприємства, установи, організації) та їх об’єднання, які забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на промисловій чи комерційній основі, є одержувачами бюджетних коштів, такі юридичні особи є замовниками в розумінні Закону № 1197 незалежно від розміру такого фінансування. Вони повинні дотримуватися вимог цього Закону під час здійснення закупівель товарів, робіт і послуг, керуючись вартісними межами, визначеними ним.
Враховуючи зазначене, робимо висновок — комунальне підприємство, у випадку, описаному у запитанні, має право провести закупівлю спецтехніки самостійно, додержуючись вимог Закону № 1197.
