Неповний робочий день на прохання працівника (ст. 56 КЗпП) — Мінсоцполітики розповіло про особливості застосування
У листі, що коментується, Мінсоцполітики вказало на деякі нюанси в застосуванні неповного робочого часу, що встановлюється за бажанням працівника на підставі ст. 56 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП):
1) норма ст. 56 КЗпП не обмежує права сторін трудового договору на визначення тривалості неповного робочого часу. Тому тривалість робочого дня (тижня) має встановлюватися за угодою між працівником та роботодавцем. Неповний робочий час може встановлюватися шляхом:
— зменшення тривалості щоденної роботи (наприклад, по 4 години щодня);
— зменшення кількості днів роботи протягом тижня (3 дні по 8 годин);
— одночасного зменшення кількості годин роботи протягом дня та кількості робочих днів протягом тижня (3 дні на тиждень по 5 годин);
2) неповний робочий час може встановлюватися на певний період (на певний строк) або без обмеження строку, про що обов’язково на підставі заяви працівника вказується в наказі про його переведення на неповний робочий час. Крім того, у наказі має бути чітко зазначено кількість годин при переведенні працівника на неповний робочий день або кількість днів при переведенні на неповний робочий тиждень;
3) через різні особисті причини працівника неповний робочий час може бути встановлено йому за погодженням з роботодавцем. Тобто одного лише бажання працівника перейти на неповний робочий час недостатньо, щоб роботодавець беззаперечно виконав прохання працівника та перевів його на неповний час. Водночас у частині першій ст. 56 КЗпП названо категорії працівників, яким не можна відмовити в переведенні на неповний час, — це вагітні жінки, жінки з дитиною до 14 років та дитиною-інвалідом тощо.
(Лист Мінсоцполітики від 29.08.12 р. № 318/13/116-12)
