СТЯГНЕННЯ ЗАРПЛАТИ ЧЕРЕЗ СУД:
КСУ каже «ні» обмеженням у строках
та за складом належних виплат
Рішення Конституційного Суду України від 15.10.13 р. № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013
«У справі з конституційного звернення громадянки <…> щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці»
На жаль, наші трудові будні не завжди проходять гладесенько-рівнесенько. Виникають і трудові спори, у тому числі при звільненні.
Із заявою про рішення трудового спору працівник може звернутися до районного, районного в місті, міського чи міськрайонного суду. Для цього ч. 1 ст. 233 КЗпП дає
3 місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Зверніть увагу, що 3-місячний строк застосовується в загальному випадку (детальніше поговоримо трішки пізніше). Але, як годиться, з нього є ряд винятків. Зокрема, якщо роботодавець порушив законодавство про оплату праці, працівник може звернутися до суду, вимагаючи виплатити належну йому зарплату взагалі без обмеження жодним строком (ч. 2 ст. 233 КЗпП), тобто в будь-який час.
Саме така справа потрапила до рук КСУ.
До суду звернулися з такими запитаннями:
— чи охоплює поняття «Заробітна плата, належна працівнику,» всі виплати, на які працівник має право, зокрема оплату часу простою не з вини працівника;
— якщо така зарплата не була нарахована роботодавцем, чи обмежується в такому разі строком позовної давності звернення до суду.
КСУ зробив два важливі виснов-ки, які слід запам’ятати.
1. Якщо роботодавець порушив законодавство про оплату праці, працівник може звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому зарплати, без обмеження жодним строком. При цьому не має значення, нарахував роботодавець такі виплати чи ні. Інакше кажучи, предметом позову можуть бути й суми, які роботодавець не нарахував, порушивши тим самим положення трудового (колективного) договору.
2. Під належною працівнику зар-платою слід розуміти всі виплати, на які він має право за трудовим договором, і згідно з держгарантіями, установленими законодавством, зокрема, і за час простою не з вини працівника.
Тобто стягнути можна в тому числі й виплати, що класифікуються згідно з Інструкцією зі статистики заробітної плати від 13.01.04 р. № 5 як оплата за невідпрацьований час (п. 2.2.12).
А тепер, як і обіцяли, повернемося до 3-місячного строку для звернення до суду. У 3 місяці працівник повинен укластися, зокрема, вимагаючи в суді стягнути середній заробіток за затримку остаточного розрахунку при звільненні. Це підтверджує й КСУ у своєму рішенні від 22.02.12 р. № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012.
Але є тут одне «гостре» запитання: з якого моменту починати відлічувати 3 місяці? На думку КСУ — з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, який затримав виплату всіх сум, належних при звільненні, фактично з ним розрахувався. Аргумент простий: таке правопорушення є триваючим, тому працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог тільки на момент припинення такого правопорушення, тобто в день фактичного розрахунку.
Це ж, на загальну думку колегії суддів, стосується й вимоги відшкодувати працівнику моральну шкоду, завдану йому затримкою остаточного розрахунку.
І «на закуску» ще один важливий нюанс, який потрібно пам’ятати роботодавцю. Навіть якщо ви не ведете фінансово-господарську діяльність і у вас немає коштів, виплатити працівнику середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні все одно потрібно. На це звертає увагу ВСУ в постанові від 03.07.13 р. у справі № 6-64цс13 («БТ», 2013, № 38, с. 7).
Катерина ЛОПАТКІНА
