Стаття 43 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.05 р. № 2709-IV дає можливість сторонам ЗЕД-договору вибрати право, якому підпорядкувати свої відносини. Це може бути як право України, так і право будь-якої іншої держави. У разі коли на відносини сторін поширюється право іноземної держави або дія міжнародного договору, застосовують передбачені в них строки позовної давності.
Якщо сторони договору зареєстровані в державах — учасницях Конвенції ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від 14.06.74 р. (далі — Конвенція) (набула чинності для України з 01.04.94 р.), то в питаннях позовної давності необхідно керуватися саме її положеннями. Причому в цьому випадку неважливо, право якої держави вибрали сторони для регулювання договірних відносин (п. 2 ст. 3 Конвенції).
Єдина можливість не застосовувати Конвенцію — це чітко прописати в договорі її незастосування (п. 3 ст. 3 Конвенції).
Перелік країн — учасниць Конвенції можна перевірити на офіційному сайті ООН (https://treaties.un.org/Pages/ViewDetails.aspx?src=TREATY&mtdsg_no=X- 7&chapter=10&clang=_en).
Зверніть увагу! Конвенція застосовується:
• до міжнародних договорів купівлі-продажу товарів. На відносини з виконання робіт і надання послуг вона не поширюється;
• у випадках коли комерційні підприємства сторін договору у момент його укладення знаходяться в державах, що ратифікували Конвенцію (п. 1 ст. 3 Конвенції);
• якщо сторони договору у ясній формі не виключили її застосування (п. 3 ст. 3 Конвенції);
• якщо товари, що є предметом договору, не входять у перелік із ст. 4, 5 і 6 Конвенцій.
Конвенція встановлює строк позовної давності в 4 роки. При цьому в загальному випадку право на позов при порушенні умов договору вважається таким, що виникло в день, коли мало місце таке порушення (ст. 10 Конвенції).
Порівняйте: ЦКУ пов’язує початок відліку строку позовної давності з моментом, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, що порушила його (ст. 261 ЦКУ). Тож строк позовної давності за українським законодавством може почати відлік пізніше, ніж за Конвенцією.
І ще один важливий момент. ЦКУ оперує таким поняттям, як «переривання позовної давності». Це відбувається, зокрема, якщо кредитор звертається до суду з позовом до боржника або особа здійснює дії, що свідчать про визнання нею свого боргу (ст. 264 ЦКУ). Після переривання строк позовної давності починає відлічуватися наново.
У Конвенції йдеться про припинення відліку строку позовної давності, яке відбувається, зокрема, якщо:
• кредитор пред’являє до суду вимогу проти боржника (ст. 13 Конвенції);
• будь-яка зі сторін починає арбітражний розгляд спору (ст. 14 Конвенції).
Зверніть увагу! Якщо боржник до закінчення строку позовної давності в письмовій формі визнає своє зобов’язання перед кредитором, то з дня такого визнання починається новий відлік строку позовної давності в 4 роки.
Аналогічні наслідки настають за ситуації, коли боржник погашає частину боргу: з моменту такого часткового погашення відлічується новий 4-річний строк позовної давності (ст. 20 Конвенції).
Проте майте на увазі: строк позовної давності у будь-якому випадку закінчується не пізніше ніж через 10 років з дня, коли він почався (ст. 23 Конвенції). Причому Конвенція не передбачає можливості відновити пропущену позовну давність. Так, згідно зі ст. 1 Конвенції вимоги покупця і продавця не можуть бути задоволені внаслідок закінчення строку позовної давності. Виняток — залік зустрічних вимог, який можливий і після закінчення позовної давності (п. 2 ст. 25 Конвенції).
А ось ЦКУ наділяє суд правом визнати причини пропуску позовної давності поважними і захистити порушене право позивача навіть після закінчення строку позовної давності (ч. 5 ст. 267 ЦКУ).
