Ситуація: платник своєчасно подав податкову декларацію, причому потім уточнюючих розрахунків до неї не подавав. У встановлений 10-денний граничний строк він суму податкового зобов’язання не сплатив. Потім прийшли перевіряючі, виявили цю недоплату і виписали податкове повідомлення-рішення (ППР):
1) на суму податкового боргу;
2) на штраф за прострочення за п. 126.1 ПКУ.
При цьому зрозуміло, що усе це не стосується ПДВ.
Суть спору. Податківці при перевірці виявили не сплачені своєчасно суми грошового зобов’язання і склали ППР після закінчення податкового строку давності, який щодо не контрольованих за ст. 39 ПКУ операцій установлений у 1095 днів (п. 102.1 ПКУ).
Платник такі ППР оспорив у суді. Податківці пішли з касаційною скаргою до Верховного Суду (ВС), але програли (в обговорюваній частині постанови, що коментується).
Позиція фіскалів. Податківці в описаній ситуації часто махлюють, стверджуючи, що дата початку перебігу строку давності встановлена, нібито, не п. 102.1 ПКУ, а самим згаданим п. 126.1 ПКУ — як дата фактичного погашення платником усієї або частини суми податкового боргу (у загальному випадку не сплачена у встановлений граничний строк сума грошового зобов’язання набуває статусу податкового боргу).
Рішення справи судом. ВС відкинув касаційну скаргу податківців і підтвердив думку попередніх інстанцій на користь платника (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/ 78192176).
ВС укотре розтлумачив: строк давності згідно з п. 102.1 ПКУ відлічується від дня, що настає за граничним строком подання податкової декларації (поданої в межах такого строку) та/або граничним строком сплати грошових зобов’язань, нарахованих контролюючим органом.
Думка редакції. Зверніть увагу, що, по-перше, штраф за п. 126.1 ПКУ, у принципі, не може бути нарахований податківцями доти, доки платник не здійснив сплату в погашення податкового боргу. По-друге, п. 102.1 ПКУ обмежує 1095 днями (не контрольовані операції) строк, коли контролери взагалі мають право перевірити і самостійно визначити грошове зобов’язання платника (останнє згідно з п.п. 14.1.39 ПКУ включає й штрафи). І, по-третє, у п. 102.1 ПКУ встановлені дві різні точки відліку цього строку давності:
(1) граничний строк подання податкової декларації (поданої своєчасно);
і (2) граничний строк сплати грошових зобов’язань — увага! — нарахованих контролюючим органом.
Тобто відлік строку (2) може бути розпочатий тільки у разі, якщо податківці встигли скласти ППР у межах строку (1). А не встигли — «давай, до побачення»!
Зауважимо, що хибне трактування податківців виводило б обговорюваний штраф за п. 126.1 ПКУ (нагадаємо, що для «алко-прострочень» сплати є свій п. 126.2 ПКУ) — який (штраф) так само є грошовим зобов’язанням (п.п. 14.1.39 ПКУ) — з-під строку давності взагалі. Але тоді законодавець сказав би про це в ПКУ прямо. Хоча, звісно, дата простроченої сплати зобов’язання податківцям потрібна, щоб визначитися з відсотком штрафу. Акцентуємо: штрафу, нарахованого правомірно, тобто в межах строку давності!
І до речі: не дуже зрозуміло, як фіскали могли так довго миритися з існуванням фактично податкового боргу в платника, не вживаючи до останнього відповідних заходів стягнення? Адже вони, напевно, бачили борг у картці особового рахунку. Мабуть, у цьому конкретному випадку — через незначність сум податкового боргу: адже п. 59.1 ПКУ забороняє «турбувати» боржника надсиланням податкової вимоги, доки загальна сума його податкового боргу не перевищить 1020 грн.
