— Увага: Істина!
Практика Верховного Суду України за результатами
перегляду справ у сфері економіки, податків,
фінансів і соціального захисту громадян
Висновки Верховного Суду України,
викладені у рішеннях,
прийнятих за результатами
розгляду заяв про перегляд
судового рішення з підстави,
передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 237
КАС України, за 2010–2011 р.
від 01.05.2012 р.
(витяг)
<...>
Справи зі спорів
з приводу реалізації державної політики
у сфері економіки
Справи щодо оскарження рішень,
дій чи бездіяльності Державної митної служби
та її органів, а також за їх зверненнями
<...>
5. За змістом ст. 267 МК та чинного законодавства про право інтелектуальної власності при визначенні митної вартості оцінюваних товарів до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, слід додавати роялті, у разі якщо покупець сплачує їх на виконання умови продажу оцінюваних товарів (постанова Верховного Суду України від 31 жовтня 2011 року у справі № 21-315а11).
6. У разі якщо митний орган, приймаючи вантажну митну декларацію, самостійно визначає митну вартість товару та пропускає товар на митну територію України (після сплати імпортером передбачених законом податків і зборів), то в подальшому він не має правових підстав для прийняття податкових повідомлень про донарахування податкових зобов’язань, за винятком випадку, коли за наслідками службової перевірки або розгляду кримінальної справи встановлено змову між декларантом і митним органом, спрямовану на заниження обов’язкових платежів.
В інших випадках за умови обґрунтованої підозри, що під час пропуску товарів і транспортних засобів через митний кордон України було допущено порушення законодавства України, митний орган має право продовжити здійснення митного контролю, за наслідками якого донарахувати обов’язкові платежі, якщо протиправні дії декларанта спричинили їх недобір (постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року у справі № 21-223а11*).
* Див. «Бухгалтер» № 14’2012, с. 8–10.— Ред.
Справи щодо організації господарської діяльності
<...>
8. У зв’язку з тим що суб’єкт підприємницької діяльності у заявці на придбання торгового патенту вказав усі необхідні відомості (реквізити), передбачені ч. 4 ст. 2 Закону України від 23 березня 1996 року № 98/96-ВР «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» (чинного на час виникнення спірних правовідносин), відмова податкового органу з посиланням на відсутність у нього розташованих на території відповідного населеного пункту філій, а також [на необхідність] надання ліцензії на здійснення господарської діяльності з організації та утримання гральних закладів є необґрунтованою (постанова Верховного Суду України від 23 травня 2011 року у справі № 21-47а11).
<...>
10. За змістом статей 5, 6, 7, 10 Закону України від 5 квітня 2007 року № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» порушення органом державного нагляду (контролю) вимог цього Закону щодо оформлення та надання суб’єкту господарювання повідомлення (направлення) про перевірку та посвідчення на здійснення перевірки є підставою для недопущення останнім посадових осіб органу до здійснення заходів державного нагляду (контролю). У разі невикористання суб’єктом господарювання цього права такі порушення не є безумовною підставою для скасування рішення органу державного нагляду (контролю), прийнятого за наслідками проведених заходів (постанова Верховного Суду України від 19 вересня 2011 року у справі № 21-130а11).
<...>
Справи щодо управління об’єктами
державної (комунальної) власності,
у тому числі про передачу об’єктів
права державної та комунальної власності;
здійснення державних закупівель
<...>
16. Органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.
Акти органів місцевого самоврядування, що не мають нормативного характеру, є актами одноразового застосування, дія яких припиняється фактом їхнього виконання, у зв’язку з чим не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання (постанови Верховного Суду України від 6 червня 2011 року у справі № 21-50а11, від 24 жовтня 2011 року у справі № 21-309а11).
<...>
Справи зі спорів з приводу забезпечення
сталого розвитку населених пунктів
та землекористування
1. Відповідно до положень статей 120 ЗК та 377 ЦК з моменту набуття права власності на жилий будинок (будівлю або споруду) у набувача виникає право (власності чи користування) на земельну ділянку, на якій розміщений цей об’єкт, а з ним — і обов’язок сплачувати земельний податок чи орендну плату (постанови Верховного Суду України від 24 грудня 2010 року у справі № 21-54а10, від 24 грудня 2010 року у справі № 21-59а10).
2. За змістом ч. 1 ст. 141 ЗК припинення права користування земельною ділянкою з підстави припинення установи допускається лише у разі, коли припинення останньої виключає правонаступництво (постанова Верховного Суду України від 21 лютого 2011 року у справі № 21-3а11).
<...>
Справи зі спорів
з приводу реалізації податкової політики
та за зверненнями податкових органів
Справи щодо реалізації
загальних засад оподаткування;
погашення зобов’язань платників податків
перед державними цільовими фондами
<...>
2. За змістом ч. 2 ст. 19 Конституції, статей 17, 50 КАС, [виходячи із] аналізу завдань, функцій, прав та обов’язків податкових органів, визначених у Законі України від 4 грудня 1990 року № 509-XII «Про державну податкову службу в Україні» , особливості процесуальної правосуб’єктності державної податкової інспекції як суб’єкта владних повноважень в адміністративному судочинстві полягають у можливості звернення до суду лише у разі, якщо таке право передбачено законом.
У зв’язку з цим у податкових органів відсутні повноваження щодо оскарження до адміністративного суду рішення органу місцевого самоврядування про встановлення суб’єкту господарювання додаткових пільг з оподаткування в межах сум, що надходять до територіальної громади (постанова Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року у справі № 21-206а11).
Справи щодо адміністрування окремих податків,
зборів та обов’язкових платежів:
— податку на додану вартість (крім бюджетного відшкодування з податку на додану вартість), що адмініструється органами державної податкової служби
3. За змістом підпункту 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 та ст. 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) за умови фактичного здійснення господарської операції наявність у особи права складати податкові накладні пов’язане з фактом її реєстрації як платника ПДВ. При цьому зазначеним Законом не була передбачена можливість анулювання свідоцтва платника ПДВ з моменту його видачі.
Помилковим є висновок про те, що позивач не підтвердив своє право на податковий кредит з огляду на визнання судом недійсними установчих документів його контрагента, який видав податкові накладні за цими господарськими операціями, у зв’язку з тим, що ухвалене судове рішення та пов’язане з ним подальше анулювання свідоцтва платника ПДВ не призвели до недійсності всіх договорів, укладених із моменту державної реєстрації такої особи до моменту виключення її з державного реєстру, та не позбавили правового значення податкові накладні, видані відповідно до вимог підпункту 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 зазначеного Закону за такими господарськими операціями (постанова Верховного Суду України від 10 грудня 2010 року у справі № 21-43а10).
4. При визначенні об’єкта оподаткування платник ПДВ, який підпадає під дію п. 11.29 ст. 11 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), і податкове зобов’язання, і податковий кредит декларує за спеціальною (скороченою) податковою декларацією. Оскільки позивач, реалізовуючи продукцію, на підставі зазначеної норми не сплачує цей податок до бюджету, а декларує податкові зобов’язання за спеціальною податковою декларацією, використовуючи кошти відповідно до Порядку акумуляції та використання коштів, які нараховуються сільськогосподарськими товаровиробниками — платниками ПДВ щодо операцій з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах із власної сільськогосподарської сировини, затвердженого Постановою КМУ від 26 лютого 1999 року № 271 (втратила чинність на підставі Постанови КМУ від 2 квітня 2009 року № 291), то й податковий кредит із ПДВ, сформований за операціями із придбання основних засобів і послуг, має включатися до тієї самої декларації (постанови Верховного Суду України від 21 січня 2011 року у справі № 21-53а10, від 31 січня 2011 року у справі № 21-78а10, від 28 лютого 2011 року у справі № 21-81а10, від 17 грудня 2010 року у справі № 21-10а10, від 4 липня 2011 року у справі № 21-112а11).
5. За змістом підпунктів 7.4.1, 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) придбання товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації, є визначальною умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту.
Невиконання контрагентом свого зобов’язання зі сплати ПДВ до бюджету зумовлює відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи (постанова Верховного Суду України від 31 січня 2011 року у справі № 21-42а10).
6. У разі якщо товарність операцій із поставки контрагентом позивачу товару не оспорюється, а надані останнім документи є підставою для висновку про сплату ним сум податку в ціні придбання товару безпосередньому постачальнику товару, сума податкового кредиту з ПДВ підтверджена належним чином оформленими податковими накладними та сплачена, застосування підпункту 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) є правильним.
Чинне законодавство України не ставить у залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб’єктом господарювання, зокрема тим, який не був постачальником товарів (послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту (постанова Верховного Суду України від 31 січня 2011 року у справі № 21-47а10).
7. За змістом п. «а» підпункту 7.7.11 п. 7.7 ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платник ПДВ має право на бюджетне відшкодування незалежно від терміну його реєстрації як платника цього податку, якщо податковий кредит за звітний період сформований внаслідок придбання основних фондів (постанова Верховного Суду України від 20 червня 2011 року у справі № 21-70а11).
8. У зв’язку з тим що строк погашення податкового векселя визначається Законом України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а не Законом України від 21 грудня 2000 року № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (чинним на час виникнення спірних правовідносин), штрафні санкції, передбачені підпунктом 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 останнього Закону, не підлягають застосуванню за порушення строків сплати сум ПДВ, визначених у податкових векселях (постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 року у справі № 21-238а11).
9. Відповідно до п. 9.2 ст. 9 Закону України від 23 червня 2005 року № 2711-IV «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» у разі погашення платником податку заборгованості (у тому числі шляхом застосування механізму взаєморозрахунків) на умовах, визначених цим Законом, та у складі, визначеному зазначеною статтею, що підтверджена за встановленим порядком, накладення на платника податку штрафу в розмірі, передбаченому підпунктом 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), суперечить зазначеній спеціальній нормі Закону України від 23 червня 2005 року № 2711-IV «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» (постанова Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-66а11).
10. За змістом підпункту 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), п. 5.1, підпункту 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств», а також п. 1.32 ст. 1 цього Закону понесені суб’єктом господарювання витрати з передпродажної підготовки в мережі роздрібної торгівлі (розвезення готової продукції роздрібним покупцям, розміщення готової продукції у роздрібній мережі) належать до валових витрат, оскільки вони пов’язані з його господарською діяльністю, а отже, правомірно включені до складу його податкового кредиту (постанови Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 21-191а11, від 24 жовтня 2011 року у справі № 21-325а11).
11. У разі якщо платник податку не скористався правом подачі заяви, передбаченим підпунктом 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), і не звернувся до податкової інспекції зі скаргою, він не має права включати до податкового кредиту суму ПДВ, не підтверджену податковою накладною.
У разі якщо право платника на податковий кредит підтверджується податковими накладними, отриманими після закінчення податкових періодів, в яких фактично відбулись господарські операції, суми ПДВ, вказані у податкових накладних, можуть бути включені до складу податкового кредиту в податковому періоді, в якому такі податкові накладні отримані (постанова Верховного Суду України від 5 грудня 2011 року у справі № 21-245а11).
— бюджетного відшкодування з ПДВ
12. Закон України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит не ставить у залежність від дотримання вимог податкового законодавства іншими суб’єктами господарювання. Положення п. 1.8 ст. 1 цього Закону щодо надмірної сплати податку як необхідної умови його повернення з бюджету платникові стосується саме цього платника і сплати ним податку в ціні товарів (послуг) їх постачальникам.
Несплата продавцем чи його контрагентом ПДВ до бюджету у разі фактичного здійснення господарської операції не впливає на формування податкового кредиту покупцем та не є підставою для позбавлення останнього права на відшкодування цього податку, якщо він виконав усі передбачені законом умови отримання такого відшкодування і має всі документальні підтвердження розміру заявленого податкового кредиту (постанова Верховного Суду України від 29 жовтня 2010 року у справі № 21-14а10).
13. За змістом підпункту 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) покупець не має права на формування податкового кредиту внаслідок продажу йому (при купівлі ним) товарів (робіт, послуг), що звільнені від оподаткування або не є об’єктом оподаткування згідно зі статтями 3 та 5 цього Закону. У зв’язку з цим зазначена норма стосувалася формування податкового кредиту в податковому обліку покупця з цієї ж господарської операції, внаслідок якої у продавця не виникали податкові зобов’язання і, відповідно, було відсутнє джерело відшкодування ПДВ покупцю. При цьому за змістом цієї норми не вбачався обов’язок платника коригувати податковий кредит (постанова Верховного Суду України від 20 червня 2011 року у справі № 21-174а11).
14. За змістом підпункту 7.7.2 п. 7.7 ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) попереднім податковим періодом може бути будь-який податковий період, що передує звітному. У зв’язку з цим визначення суми ПДВ, що підлягає бюджетному відшкодуванню, може здійснюватися за будь-який попередній податковий період, а не лише за період, що передував звітному (постанови Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 року у справі № 21-231а11, від 10 жовтня 2011 року у справі № 21-234а11).
— податку на прибуток підприємств
15. Відповідно до підпункту 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (що був чинний на час виникнення спірних правовідносин) до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов’язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов’язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв’язку з веденням господарської діяльності платника податку.
Збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності як негосподарської. Неотримання суб’єктом господарювання доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов’язана з господарською діяльністю. У зв’язку з цим включення суб’єктом господарювання до складу валових витрат суми відсотків за користування кредитними коштами із цільовим призначенням на здійснення такої господарської операції є правомірним та відповідає підпункту 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 зазначеного Закону (постанова Верховного Суду України від 28 лютого 2011 року у справі № 21-13а11).
16. Віднесення до складу витрат на придбання векселів в окремому податковому обліку фінансових результатів операцій із цінними паперами та деривативами вартості векселів, емітованих покупцями цінних паперів та інших товарів у платника податку, якими здійснено розрахунок за поставлені цінні папери та інші товари, ґрунтується на законі (підпункт 7.6.1 п. 7.6 ст. 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)) та відповідає позиції Державної податкової адміністрації України (далі — ДПА), викладеній, зокрема, в листі від 19 березня 2008 року № 2466/6115-0216, а також у п. 2.3 Методичних рекомендацій щодо здійснення перевірок суб’єктів господарювання, які використовують цінні папери у фінансово-господарській діяльності, та порядку документування виявлених порушень податкового законодавства, викладених у додатку до листа ДПА від 23 червня 2006 року № 11927/7/23-1017.
За змістом підпунктів 7.6.1, 7.6.3 та 7.6.4 п. 7.6 ст. 7 зазначеного Закону формування витрат на придбання цінних паперів не пов’язується з фактом їх наступного продажу (моментом продажу; постанова Верховного Суду України від 11 квітня 2011 року у справі № 21-23а11).
17. При визначенні доходу за наслідками операцій з надання нерезидентами, які не є платниками податку на прибуток підприємств, послуг із переробки вантажів, суб’єкт господарювання, який у договірних відносинах з нерезидентами виступав як порт та відповідно до свого статусу здійснював види діяльності, передбачені для порту, мав керуватися підпунктом 7.4.3 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (який був чинний на час виникнення спірних правовідносин), тобто виходити із договірних цін, що не можуть бути меншими за звичайні ціни на такі роботи і послуги, якими згідно з підпунктом 1.20.5 п. 1.20 ст. 1 цього Закону є ціни, встановлені Збірником тарифів на комплекс робіт, пов’язаних із обробленням вантажів у портах України, затвердженим наказом Міністерства транспорту України від 31 жовтня 1995 року № 392, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26 грудня 1995 року за № 476/1012 (постанова Верхов-ного Суду України від 20 червня 2011 року у справі № 21-64а11).
18. Відсотки за користування кредитними коштами, витраченими на придбання цінних паперів, не є витратами у розумінні підпункту 7.6.3 п. 7.6 ст. 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних правовідносин), зі змісту якого вбачається, що витрати слід розуміти як суму коштів, сплачену продавцю цінних паперів, або розмір заборгованості перед ним, у рахунок якої отримано цінні папери.
Згідно з підпунктом 5.5.1 п. 5.5 ст. 5 зазначеного Закону до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов’язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов’язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв’язку з веденням господарської діяльності платника податку.
У зв’язку з цим віднесення до валових витрат суми відсотків, сплаченої за користування кредитними коштами, витраченими на купівлю цінних паперів, є правомірним (постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 року у справі № 21-68а11).
19. У зв’язку з тим що редакція підпункту 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції, чинній до 30 липня 2004 року) передбачала зменшення оподатковуваного доходу на суму страхових платежів, сплачених страховою компанією за договорами перестрахування з нерезидентом, зменшення її філією в період дії цієї норми свого валового доходу від страхової діяльності внаслідок перерахування платежів страховій компанії для здійснення останньою перестрахування за укладеними у філії договорами з нерезидентами є правомірним (постанова Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року у справі № 21-188а11).
20. За змістом підпункту 1.22.1 п. 1.22 ст. 1, п. 4.1 ст. 4 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) у податковому періоді, на який припадає закінчення строку позовної давності, до валових доходів повинні включатися суми кредиторської заборгованості, щодо якої закінчився строк позовної давності.
Чинне законодавство України не містить застережень щодо обов’язку платника податку за наведених обставин здійснювати будь-яке коригування у бік зменшення валових витрат (постанова Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-201а11).
21. За змістом підпункту 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) дохід, отриманий платником податку від продажу товарів (робіт, послуг), повинен бути не меншим за звичайні ціни на такі товари (роботи, послуги), які діяли на дату такого продажу, у тому випадку, коли договір купівлі-продажу укладається між платником податку і пов’язаною особою.
Обов’язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган.
При визначенні звичайної ціни на об’єкт нерухомості слід враховувати такі умови, як його місце розташування, фізичний стан, а також те, чи здійснювалось поліпшення такого об’єкта. Звичайна ціна об’єкта нерухомості не може бути визначена без належної оцінки зазначених економічних факторів.
З’ясування рівня звичайних цін має відбуватися відповідно до визначеної процедури, а необхідна інформація — надаватися уповноваженим державним органом. У зв’язку з цим будь-які дані, надані приватними структурами чи не уповноваженими на це державними органами (висновки, результати досліджень, витяги з реєстру прав власності на нерухоме майно тощо), не є статистичними документами стосовно звичайних цін на товари (роботи, послуги) та не можуть бути підставою для визначення звичайної ціни.
Для товарів (робіт, послуг), які продаються шляхом прилюдного оголошення умов їх продажу, підпунктом 1.20.3 п. 1.20 ст. 1 зазначеного Закону № 334/94-ВР встановлено спеціальне правило, за яким звичайною визнається ціна, що міститься у такому оголошенні, а відповідно до підпункту 1.20.4 п. 1.20 цієї статті якщо товари (роботи, послуги) продаються з використанням конкурсу, аукціону, біржової пропозиції або їх продаж здійснюється у примусовому порядку згідно із законодавством, звичайною є ціна, отримана при такому продажу (постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року у справі № 21-328а11).
22. За змістом пунктів 1.6, 1.19, 1.31 ст. 1, підпункту 11.3.1 п. 11.3 ст. 11 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) операція, за якою за придбаний товар набувач розраховується векселями, емітованими третіми особами, є бартерною, у зв’язку з чим підпадає під регулювання ст. 7 зазначеного Закону.
Згідно з підпунктом 7.1.1 цієї статті доходи та витрати від здійснення товарообмінних (бартерних) операцій визначаються виходячи з договірної ціни такої операції, але не нижчої за звичайні ціни. Доходи, а також суми витрат від операцій, передбачених ст. 7 цього Закону, включаються до складу доходу та валових витрат (підпункт 5.2.9 ст. 5 та підпункт 4.1.3 ст. 4 зазначеного Закону) (постанова Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року у справі № 21-78а11).
— податку з доходів фізичних осіб
23. Оподаткування доходів, отриманих платником єдиного податку з порушенням умов перебування на спрощеній системі оподаткування, повинно здійснюватися із застосуванням правил загальної системи оподаткування, встановлених, зокрема, Законом України від 22 травня 2003 року № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) з урахуванням загальних принципів оподаткування, закріплених Конституцією та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якими встановлювалися засади податкових відносин в Україні (постанова Верховного Суду України від 11 квітня 2011 року у справі № 21-18а11).
24. За змістом підпункту 8.1.1 п. 8.1 ст. 8 та п. 12.3 ст. 12 Закону України від 22 травня 2005 року № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ломбард є податковим агентом, оскільки саме за його посередництва продається майно боржника, саме він нараховує (виплачує) оподатковуваний дохід на користь платника податку та повинен утримувати податок від суми такого доходу за рахунок платника, використовуючи ставку податку, визначену у відповідних нормах цього Закону (постанова Верховного Суду України від 30 травня 2011 року у справі № 21-69a11).
25. З 1 січня 2004 року порядок оподаткування доходів фізичних осіб регулювався Законом України від 22 травня 2003 року № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (Закон втратив чинність 2 грудня 2010 року), згідно з яким особи, які є учасниками бойових дій не під час Другої світової війни, в тому числі зазначені у статтях 4 , 6 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни , гарантії їх соціального захисту», не належать до окремої пільгової категорії та мають право на застосування загальної податкової соціальної пільги при додержанні установленого рівня заробітної плати (постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 року у справі № 67а11).
— плати за землю
26. Застосування органом державної податкової служби штрафних санкцій до платника податку за порушення строків сплати узгодженої суми податкового зобов’язання зі сплати земельного податку відповідно до підпункту 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) є правомірним, оскільки цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування та регулює стягнення фінансових санкцій за порушення строків сплати податків, а Закон України від 3 липня 1992 року № 2535-XII «Про плату за землю» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлює лише строки сплати земельного податку (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року у справі № 21-203а11).
27. За змістом статей 2, 12 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-XII «Про плату за землю», а також ст. 21 Основ законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 року № 2117-XII, ч. 1 ст. 4 та ч. 5 ст. 5 Закону України від 23 вересня 1997 року № 540/97-ВР «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» (зазначені нормативно-правові акти в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) суб’єкти господарювання, які діють в інформаційній сфері, та заклади культури звільняються від сплати земельного податку лише у разі якщо повністю утримуються за рахунок Державного або місцевих бюджетів (постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 року у справі № 21-314а11).
28. Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-XII «Про плату за землю» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) за прострочення встановлених строків сплати земельного податку справляється пеня у розмірах, визначених законом. Згідно з ч. 1 ст. 26 цього Закону за порушення його норм платники податків несуть відповідальність, передбачену ЗК та законами України.
Таким законом є Закон України від 21 грудня 2000 року № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (що був чинний на час виникнення спірних правовідносин), у преамбулі якого зазначено, зокрема, що він є спеціальним Законом з питань оподаткування, який установлює порядок погашення зобов’язань юридичних та фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов’язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, та визначає процедуру оскарження дій органів стягнення.
У зв’язку з цим спеціальними нормами права у сфері податкового законодавства, зокрема і в частині застосування фінансових санкцій за порушення строків сплати земельного податку, є норми Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», а загальними — Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-XII «Про плату за землю», що встановлюють лише строки сплати цього податку.
У зв’язку з цим висновок про надання пріоритету Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-XII «Про плату за землю» перед положеннями Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» щодо накладення штрафу за порушення строків сплати земельного податку на підставі підпункту 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 останнього Закону є помилковим (постанова Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 21-190а11).
— єдиного податку із суб’єктів малого підприємництва
29. Кошти, отримані підприємством, що є платником єдиного податку за ставкою 10% суми виручки, з місцевого бюджету у вигляді фінансової допомоги на технічне обслуговування ліфтів, вивезення сміття, придбання контейнерів, благоустрій територій тощо, за змістом ст. 1 Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» (у редакції Указу Президента від 28 червня 1999 року № 746/99, чинній на час виникнення спірних правовідносин) є виручкою від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) та підлягають включенню до об’єкта оподаткування єдиним податком (постанова Верховного Суду України від 3 грудня 2010 року у справі № 21-39а10*).
* Див. «Бухгалтер» № 22’2011, с. 34–35.— Ред.
<...>
Справи зі спорів з приводу реалізації
публічної фінансової політики
1. Дата звернення резидентом із позовом до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України про стягнення з нерезидента заборгованості за експортно-імпортним контрактом або дата відправлення позову поштою є датою прийняття позовної заяви судом, внаслідок чого зупиняється нарахування пені за порушення строків здійснення розрахунків в іноземній валюті, встановлених статтями 1, 2 Закону України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», і пеня за їх порушення не сплачується (постанова Верховного Суду України від 7 лютого 2011 року у справі № 21-63а10).
<...>
3. Моментом вчинення імпортної операції, зокрема моментом поставки товару за такою операцією, для цілей застосування статей 2, 4 Закону України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), є момент фактичного перетину імпортованим товаром митного кордону України (постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 року у справі № 21-108а11).
4. Передбачена ст. 17 Закону України від 19 грудня 1995 року № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» фінансова санкція є адміністративно-господарською, її застосування врегульоване нормами гл. 27 ГК.
Строки застосування адміністративно-господарських санкцій встановлені ст. 250 ГК, згідно з якою такі санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
Застосування до суб’єкта господарювання адміністративно-господарської санкції у вигляді штрафу за порушення правил здійснення господарської діяльності пізніше як через один рік з дня такого порушення є неправомірним (постанова Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-241а11).
Справи зі спорів з приводу реалізації
публічної політики у сферах
зайнятості населення
та соціального захисту громадян
Справи щодо збору та обліку
страхових внесків на загальнообов’язкове
державне соціальне страхування
<...>
3. Страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування не входять до системи оподаткування, на них не поширюються норми податкового законодавства, законодавством не встановлені пільги з нарахування та сплати страхових внесків або звільнення від їх сплати.
Згідно з п. 16 розд. XV «Прикінцеві положення» Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить йому. Положення ст. 6 Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб’єктів малого підприємництва» про звільнення суб’єктів малого підприємництва, які сплачують єдиний податок, від збору на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування суперечить цьому Закону і не підлягає застосуванню (постанова Верховного Суду України від 11 квітня 2011 року у справі № 21-27а11).
<...>
11. У зв’язку з тим що предмети перевірки органів Пенсійного фонду України та контрольно-ревізійного управління є різними, повноваження Пенсійного фонду України щодо контролю за дотриманням страхувальниками та застрахованими особами вимог законів, інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, не виключають компетенцію органів контрольно-ревізійного управління з контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, зокрема шляхом проведення перевірки правомірності нарахування страхових внесків (постанова Верховного Суду України від 25 червня 2011 року у справі № 21-132а11).
12. За змістом Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» рішення органу Пенсійного фонду України не є виконавчим документом, тому недоїмка , штраф та пеня стягуються в судовому порядку. У зв’язку з тим що строки стягнення не є предметом регулювання Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», ч. 15 ст. 106 цього Закону в контексті положень ч. 14 цієї статті необхідно тлумачити як непоширення строків давності не лише на стягнення недоїмки, пені та штрафів у судовому порядку, а й на прийняття рішення органу Пенсійного фонду України про їх застосування (постанови Верховного Суду України від 25 червня 2011 року у справі № 21-146а11, від 4 липня 2011 року у справі № 21-160а11).
13. Строки застосування адміністративно-господарських санкцій, визначені ст. 250 ГК, не застосовуються до порушень щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, оскільки порядок сплати цих внесків, стягнення недоїмки, нарахування штрафів та пені за його порушення регулюються Законом України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».
Частина 15 ст. 106 зазначеного Закону передбачає, що строк давності щодо стягнення недоїмки, пені та штрафів не застосовується (постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 року у справі № 21-163а11).
<...>
— [дата щодо] соціального захисту; соціального захисту та зайнятості інвалідів; соціальних послуг
19. Зі змісту ст. 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» вбачається, що саме з 16 квітня відповідного року в контролюючого органу виникає право на стягнення несплачених підприємством самостійно сум санкцій у судовому порядку. При цьому на зазначені правовідносини поширюється строк звернення до суду, встановлений ст. 99 КАС, а ч. 4 ст. 20 зазначеного Закону (за змістом якої до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені ст. 250 ГК) немає правового значення для вирішення цього спору, оскільки в останній нормі визначено строки застосування адміністративно-господарських санкцій, а не їх стягнення (постанова Верховного Суду України від 21 лютого 2011 року у справі № 21-9а11).
<...>
22. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Спір про нарахування суб’єктом владних повноважень та проведення виплат, встановлених ст. 48 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», є публічно-правовим спором, а не цивільно-правовою вимогою, заявленою в адміністративній справі. У зв’язку з цим до таких вимог правила позовної давності, встановлені гл. 19 розд. V ЦК, не застосовуються (постанова Верховного Суду України від 16 травня 2011 року у справі № 21-29а11).
23. За змістом статей 19, 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» адміністративно-господарські санкції за невиконання підприємством нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів не сплачуються лише підприємствами, що повністю утримуються за рахунок коштів Державного або місцевих бюджетів.
У разі якщо підприємство частково фінансується за рахунок інших коштів, зокрема коштів відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, воно не може вважатися організацією, яка повністю утримується за рахунок коштів Державного або місцевих бюджетів, і зобов’язане сплачувати зазначені адміністративно-господарські санкції (постанова Верховного Суду України від 20 червня 2011 року у справі № 21-102а11).
24. За змістом статей 18–20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів повинен враховуватися підприємством виходячи з середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік (від загальної чисельності працюючих; постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 року у справі № 21-159а11).
<...>
Коментар від Г. Б., І. Т.
Важливість цього документа зумовлена насамперед тим, що згідно зі ст. 2442 Кодексу адміністративного судочинства рішення ВСУ, прийняті за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення, є обов’язковими для усіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, і для усіх судів України.
Звісно (з урахуванням досить тривалої у часі процедури перегляду), левова частина спорів, описаних ВСУ, ґрунтується на законодавчих нормах, які зараз вже не діють.
Однак наведені правові позиції ВСУ все-таки можуть мати значення й сьогодні:
1) для тих, хто уплутався / збирається уплутатись в аналогічний спір із податковою щодо «старих» питань. У такому разі з урахуванням наявності обов’язкової для всіх позиції ВСУ відповідний фінал спору є передбачуваним;
2) для вирішення спорів, що ґрунтуються на чинних зараз законодавчих нормах за аналогією, оскільки не змінилися принципи регулювання через спадкоємність підходів.
Звернемо увагу лише на кілька позицій ВСУ.
Справи зі спорів з приводу реалізації
державної політики у сфері економіки
Пункт 10
Перспектива прискіпатися до окремих порушень, допущених під час перевірки, і посилатися на них як на підставу для скасування штрафних санкцій та інших донарахувань стає все примарнішою. Про цю проблему ми вже писали детально в «Бухгалтері» № 9’2012 на с. 44–46. Цього разу ВСУ висловився щодо перевірок держорганів, на які поширюється дія «контрольно-наглядового» Закону (на перевірки податківців і багато інших, нагадаємо, цей Закон не поширюється).
На думку Верховного Суду , СПД у разі порушення вимог щодо оформлення й пред’явлення повідомлення (направлення) і службового посвідчення має підстави для недопущення до перевірки. Якщо ж перевіряючих було допущено, такі порушення не є безумовною підставою для скасування рішення, прийнятого за результатами перевірки.
Тішить хоча б те, що ВСУ не написав, що ці обставини слід повністю ігнорувати: мабуть, зазначені порушення повинні враховуватися під час оскарження рішення сукупно з іншими обставинами.
Справи зі спорів з приводу реалізації податкової політики
та за зверненнями податкових органів
Пункт 2
ВСУ підтверджує важливу думку: податківці мають право на звернення до суду тільки у випадках, передбачених законом. Зокрема, на думку ВСУ, в податківців відсутнє право на звернення до суду й оскарження рішення органу місцевого самоврядування про встановлення пільг з оподаткування.
Виходячи із цієї ж логіки відсутнє право на звернення до суду з вимогою допустити податківців до перевірки, з вимогою надати документи, не надані під час перевірки (див. ухвалу Вадсуду від 24.01.2012 р. -18515/10№ К-18515/10 у «Бухгалтері» № 23’2012 на с. 24–25), із позовом про примусову ліквідацію юрособи (за винятком випадку, коли юрособа не подає протягом 12 місяців податкову звітність) (детальніше про це — див. «Бухгалтер» № 15’2012, с. 47–48, а також ухвалу Вадсуду від 24.01.2012 р. № К-57941/09-с у № 22’2012 на с. 20–21).
Пункт 3
Анулювання ПДВ-реєстрації та визнання недійсними установчих документів не призводять до недійсності всіх договорів, укладених із моменту реєстрації й не позбавляють правового значення видані податкові накладні.
Позиція ВСУ давно полягає в тому, що визнання недійсними установчих документів юридичної особи й подальше анулювання свідоцтва платника ПДВ самі по собі ще не спричиняють недійсності всіх правочинів, укладених із моменту державної реєстрації такої особи до моменту виключення її з Єдиного держреєстру, і не позбавляють правового значення видані за цими господарськими операціями податкові накладні (детальніше — див. постанову ВСУ від 13.01.2009 р. № 09/05).
Аналогічні висновки зроблено в інформаційному листі Вадсуду від 20.07.2010 р. № 1112/11/13-10 (див. «Бухгалтер» № 31’2010, с. 11), де сказано, що визнання недійсними установчих документів юридичної особи й подальше анулювання свідоцтва платника ПДВ самі по собі не призводять до недійсності всіх правочинів, укладених до моменту виключення його з Єдиного держреєстру, і не дискримінують податкові накладні, отримані за такими операціями. Адже покупець не може відповідати ані за несплату податків продавцями, ані за можливу недостовірність відомостей про них, наведених у Єдиному державному реєстрі, за умови необізнаності щодо недостовірності відомостей.
Див. щодо цього також рішення, згадані в «Бухгалтері» № 21’2012 на с. 36, і № 25’2012 на с. 49.
На думку самої ДПСУ (тоді — ДПАУ), сформульовану в листі від 04.07.2008 р. № 6587/6/16-0016, анулювання реєстрації платника ПДВ — постачальника після здійснення операцій з постачання й після виписування ПН не є самостійною підставою для невизнання ПК в отримувача товарів (послуг).
Витрати й ПК можна визнати безпідставними, якщо госпоперації проводилися, за ними виписувалися первинні документи, але у контрагента на момент вчинення правочину (а не на момент перевірки) був відсутній статус юридичної особи, його діяльність було припинено, його було виключено з Єдиного держреєстру або його держреєстрацію було скасовано на підставі визнання недійсними установчих документів (див. постанову Харківського окружного адміністративного суду від 08.12.2008 р. у справі № 2 а-2830/08, ухвали Вадсуду від 04.03.2008 р. № К-22980/06 та від 30.04.2009 р. № К-28181/06, К-30150/06).
Пункти 5, 6, 12
Щодо податкового кредиту й бюджетного відшкодування ВСУ підтверджує свою позицію про те, що «син за батька не відповідає» і несплата ПДВ контрагентом не впливає на податковий кредит / бюджетне відшкодування покупця. Огляд аналогічних рішень Вадсуду — знов-таки див. у «Бухгалтері» № 21’2012 на с. 36 і № 25’2012 на с. 49.
Пункт 15
Приємно, що ВСУ підтвердив і свою позицію щодо збитковості. На його думку, збиткова діяльність — не підстава для того, щоб вважати діяльність негосподарською.
Цю позицію пов’язано з більш широкою концепцією ділової мети, яку давно розвиває ВСУ і яка знайшла своє втілення в самому ПКУ. Більш детально щодо збиткових операцій висловився Вадсуд у Довідці про результати вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами окремих норм Закону України «Про податок на додану вартість» від 15.04.2010 р. і в інформаційному листі від 20.07.2010 р. № 1112/11/13-10 (див. «Бухгалтер» № 20’2010, с. 23–25, і № 31’2010, с. 13–15, відповідно). Вадсуд зазначив, що збиткові операції дають право на валові витрати й податковий кредит, якщо вони зумовлені розумними економічними й іншими причинами ділового характеру. Позиція Вадсуду, викладена в зазначеній Довідці, з одного боку, дає відсіч несумлінним платникам, які здійснюють завідомо збиткові операції з метою зменшення податкових зобов’язань, з іншого — підтримує платників, збитки яких є виправданими.
