Усього лише «Золота краплинка» —
і такі славні рішення
Витрати на передпродажну підготовку й дистриб’юторські послуги
йдуть до витрат і включаються до податкового кредиту постачальника
Постанова Верховного Суду України
від 24.10.2011 р.
(витяг)
Верховний Суд України у складі <...>, розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом закритого акціонерного товариства з іноземними інвестиціями «Дніпропетровський олійноекстракційний завод» (далі — Товариство) до спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Дніпропетровську (далі — СДПІ) про визнання протиправним податкового повідомлення-рішення, встановив.
У лютому 2007 року Товариство звернулося в суд з позовом до СДПІ про визнання протиправними податкових повідомлень-рішень від 13 жовтня 2006 року № 0001588822/0/24740, від 7 листопада 2006 року № 0001588822/1/27413, від 8 грудня 2006 року № 0001588822/2/31160, від 16 лютого 2007 року № 0001588822/3/5106, якими йому зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в розмірі 137 870 грн.
На обґрунтування позову зазначило, що прийняте СДПІ за результатами перевірки рішення про зменшення суми бюджетного відшкодування ґрунтується на висновках податкового органу, які суперечать фактичним обставинам та нормам чинного податкового законодавства, оскільки відсутні підстави для виключення зі складу податкового кредиту Товариства витрат з передпродажної підготовки продукції позивача та дистриб’юторських послуг, бо ці витрати належать до господарської діяльності позивача.
Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2007 року позов задоволено: <...>.
Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 9 вересня 2008 року постанову господарського суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2007 року скасував, в задоволенні позову відмовив.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 травня 2011 року постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2008 року скасовано та залишено в силі постанову господарського суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2007 року.
У справі, що розглядається, касаційний суд, погоджуючись із рішенням суду першої інстанції про задоволення позову, послався на те, що дистриб’юторська угода спрямована на забезпечення попиту на продукцію позивача, просування її на ринку, а тому спрямована на забезпечення отримання в майбутньому доходів від його виробництва. Оскільки характер витрат позивача на придбання послуг з передпродажної підготовки та послуг, з інтенсифікації продаж як таких, що пов’язані з власною господарською діяльністю позивача, що відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/ 94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (далі — Закон № 334/97-ВР) є визначальною ознакою витрат як валових, відповідачем не заперечувався, має місце юридичний факт, з яким підпункт 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (далі — Закон № 168/ 97-ВР) пов’язує виникнення у платника податку права на податковий кредит.
Не погоджуючись із ухвалою касаційного суду, СДПІ звернулася із заявою про її перегляд з підстави неоднакового застосування касаційним судом підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР, пункту 1.32 статті 1, пункту 5.1 статті 5 Закону № 334/94-ВР.
На підтвердження неоднакового застосування касаційним судом норми матеріального права СДПІ послалася на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29 березня 2011 року (справа № А37/11-07). У зазначеному судовому рішенні Вищий адміністративний суд України визнав неправомірним віднесення до складу валових витрат та податкового кредиту винагороди за отримання дистриб’юторських послуг, оскільки реалізація продукції належить до господарської діяльності саме дистриб’ютора, адже саме він реалізує її третім особам на підставі укладених між дистриб’ютором та третіми особами договорів, у той час як виробник не може підтвердити документально роздрібну торгівлю готовою продукцією.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 4 липня 2011 року справа допущено для перегляду Верховним Судом України.
Перевіривши за матеріалами справи наведені у заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення.
Суди попередніх інстанцій встановили, що Товариство є виробником соняшникової рафінованої олії ТМ «Олейна», ТМ «Золота Краплина», соєвої олії ТМ «Золота Краплинка».
Продаж власної готової продукції на території України здійснюється через мережу дистриб’юторів. Відповідно до дистриб’юторської угоди — продавець (Товариство) продає та поставляє дистриб’ютору продукцію на основі прийняття замовлень дистриб’ютора до виконання, що надаються продавцеві на умовах базису поставки ІНКОТЕРМС 2000 СРТ склад дистриб’ютора. Реалізація товару від дистриб’ютора в торгівельну мережу здійснюється на підставі угод, укладених дистриб’ютором із третіми особами.
Відповідно до підпункту 7.4.1 підпункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81цього Закону, протягом звітного періоду у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Згідно з пунктом 5.1, підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону № 334/94-ВР валові витрати виробництва та обігу — це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
Дистриб’юторська угода є змішаною угодою, що ґрунтуються на договорі купівлі-продажу та договорі про надання послуг.
Зміст дистриб’юторської угоди як змішаної угоди продажу-послуги полягає не тільки в переході до дистриб’ютора права власності на товар, переданий продавцем (Товариством) дистриб’ютору, але й наданні послуг продавцю, зокрема: з підготовки товарних партій до участі в акціях у торговельних точках; розміщенню рекламної продукції продавця в торговельних точках; розташування продукції в торгівельних точках; оформленню продукції згідно зі встановленими стандартами мерчандайзингу; підготовки та організації рекламних акцій та/або стимулюючих заходів для споживачів по активізації продажу продукції в торгівельних точках; вчиненні інших законних дій для утримання позиції продукції на ринку та постійного поширення позиції продукції.
Пунктом 1.32 статті 1 Закону № 334/94-ВР визначено, що господарська діяльність — будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.
Аналіз дистриб’юторської угоди, укладеної позивачем, дає підстави вважати, що послуги, які надавав дистриб’ютор Товариству, спрямовані на отримання доходу останнього.
Таким чином, понесені Товариством витрати з передпродажної підготовки в мережі роздрібної торгівлі (розвезення готової продукції роздрібним покупцям, розміщення готової продукції у роздрібній мережі) належать до валових витрат, оскільки вони пов’язані з його господарською діяльністю, а отже, правомірно включені позивачем до складу податкового кредиту.
Враховуючи наведене, а також те, що при вирішенні спору суд касаційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, у задоволенні заяви СДПІ слід відмовити.
Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України постановив.
У задоволенні заяви спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Дніпропетровську відмовити.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий В. Кривенко
Судді: <...>
Від редакції
Аналогічне рішення Вадсуду від 08.04.2010 р. із прогресивними формулюваннями (до речі, щодо позову того самого виробника «Олейна») — див. у «Бухгалтері» № 19’2010 на с. 8–11.
Про нашу підтримку такої позиції — див. там же, с. 44–45.
До речі, звертаємо увагу на те, що нинішнє рішення Верховного Суду винесене у зв’язку із неоднаковим застосуванням касаційними судами норм матеріального права; згідно зі ст. 2442 КАСУ такі рішення ВСУ є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень і судів України, тобто мають статус обов’язкового прецеденту (див. щодо цього «Бухгалтер» № 30’2011, с. 46–47).
Загалом, в умовах дії ПКУ податківці ставляться досить ліберально до маркетингових послуг (у тому числі зі стимулювання збуту) — див., наприклад, лист від 08.09.2011 р. № 16504/6/15-1415 у «Бухгалтері» № 44’2011 на с. 14–15, а також узагальнюючу податкову консультацію на с. 22–23 цього випуску.
