— Отримав? ВІДДАЙ!
Стягнення всього отриманого за договором у дохід держави: порядок і підстави
Чи можуть податківці через суд вимагати стягнути все отримане за договором у дохід держави?
Так, можуть — у тому випадку, якщо такий договір суперечить інтересам держави і суспільства.
Однак правила, за якими має здійснюватися така конфіскація, відрізняються залежно від того, коли було виконано угоду — до 01.01.2011 р. чи після цієї дати. Розглянемо обидві ситуації, оскільки на практиці угоди, виконані до 01.01.2011 р., ще довго привертатимуть увагу податківців.
Якщо угоду виконано до 01.01.2011 р.
До 01.01 .2011 р. правовою підставою для конфіскації усього отриманого сторонами за угодою була ст. 208 Господарського кодексу*. У ній сказано, що наслідком визнання недійсним господарського зобов’язання, яке суперечить інтересам держави і суспільства, може бути стягнення всього отриманого за таким зобов’язанням в дохід держави. При цьому в Цивільному кодексі такого наслідку, як стягнення всього отриманого в дохід держави, не було й у згадці.
* Статтю 208 і згадану нижче статтю 207 ГК — див. у «Бухгалтері» № 29’2006 на с. 61т–62т.
Дозвіл на застосування в цьому випадку ст. 208 ГК податківцям дала судова влада, по-мічурінськи схрестивши ст. 208 ГК і ст. 228 ЦК** (див., наприклад, Постанови ВСУ від 26.06.2007 р. у «Бухгалтері» № 4’2008 на с. 23–25, від 09.02.2010 р. № 10/13 у № 21’2010 на с. 28–30 та від 25.09.2007 р.). Стаття 208 ГК повинна застосовуватися тільки в частині наслідків — стягнення всього отриманого в дохід держави. Визнавати ж господарське зобов’язання недійсним, як того прямо вимагає ст. 208 ГК, на думку судів, не потрібно.
** Статтю 228 ЦК у редакції Закону від 02.12.2010 р. № 2756-VI — див. у «Бухгалтері» № 1–2’2011 на с. 13–14.
Приміром, Верховний Суд вважає, що підстави для визнання правочинів недійсними слід шукати у ст. 228 ЦК, в якій йдеться про правочини, що суперечать публічному порядку. Визнання їх недійсними судом — не вимагається, оскільки їх недійсність (нікчемність) прямо встановлено в законі.
При цьому ВСУ проігнорував ст. 207 ГК, згідно з якою саме суд повинен визнавати недійсним господарське зобов’язання, що суперечить інтересам держави і суспільства. Точно так само, з погляду ВГС (див. п. 21 інформаційного листа від 07.04.2008 р. № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» у «Бухгалтері» № 23’2008 на с. 26), стаття 207 ГК не встановлює особливостей регулювання господарських відносин, а містить лише загальні правила про недійсність господарських зобов’язань, які суперечать ЦК як за термінологією, так і за змістом. Тому, як вважає ВГС, ст. 207 ГК застосовуватися не може.
Якщо правочин виконано після 01.01.2011 р.
Після 01.01 .2011 р. можливість стягнення всього отриманого за правочином прямо випливає також і з ЦК, а саме з ч. 3 ст. 228 (детально про її застосування ми писали у «Бухгалтері» № 11’2012 на с. 44–46). Ця стаття передбачає, що правочин може бути визнаний недійсним у разі недотримання вимоги про відповідність угоди інтересам держави і суспільства, його моральним принципам. І далі:
«Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін — в разі виконання правочину обома сторонами — в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне — з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави».
Тобто з 01.01.2012 р. для стягнення всього отриманого за правочином, як і раніше, необхідна наявність умислу (про що детальніше — далі), але сам договір тепер треба визнавати недійсним тільки в судовому порядку.
Що ж до строків звернення до суду за договорами, які виконані після 01.01.2012 р., то в цьому випадку шестимісячний/річний строк давності, що міститься в ст. 250 ГК (детальніше — теж далі), вже застосовуватися не може. Однак це не означає, що в зазначеному випадку строки давності взагалі відсутні.
Слід віддати належне Вадсуду, який наполягає на застосуванні строків звернення до суду, що встановлені у ст. 99 КАС. Відповідно строк звернення до суду для стягнення коштів у дохід бюджету становить 6 місяців. Відлік строку має починатися з моменту, коли податківці дізналися про здійснення правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства. Таким днем може бути день проведення перевірки або надходження інших документів (див. п. 3 листа Вадсуду від 02.06.2011 р. № 742/11/13-11 у «Бухгалтері» № 23’2011 на с. 18–19).
Підстави для конфіскації
А тепер — детальніше про те, які ж підстави суди вважають достатніми для застосування стягнення всього отриманого за угодою в дохід держави.
Як зазначив ВСУ (див. Постанову від 09.02.2010 р. № 10/13), для стягнення всього отриманого за правочином необхідна наявність умислу у сторін. Умисел у вчиненні правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не може виражатися в самому факті несплати податків. На думку ВСУ, про такий умисел може свідчити безтоварний характер правочинів, тобто укладання правочинів без наміру створення цивільно-правових наслідків, а лише з метою отримання певних преференцій, зокрема права на ПК і відшкодування ПДВ із бюджету.
На необхідність довести наявність умислу щодо таких правочинів Вадсуд звертав увагу в ухвалі від 31.08.2010 р. № К-16781/07 (реєстр. № 11020306*). На думку Вадсуду, для застосування стягнення необхідною умовою є також наявність умислу у вчиненні правочину з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. У разі недоведеності існування такої мети конфіскаційні санкції не можуть застосовуватися.
* Тут і далі вказується реєстраційний номер судового рішення в Єдиному реєстрі судових рішень на сайті www.reyestr.court.gov.ua.
Витяг із цієї ухвали — див. у «Бухгалтері» № 37’2010 на с. 19.
Але якщо ВСУ (див. вище) доказом наявності умислу вважав сам факт безтоварності операції, то Вадсуд у ряді справ демонстрував серйозніший підхід до встановлення умислу.
Приміром, у постанові від 02.09.2010 р. № К-23029/07 (реєстр. № 11274974, див. «Бухгалтер» № 41’2010, с. 32–33) Вадсуд відмовився визнати правочин із фіктивною фірмою нікчемним як укладений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, і стягнути кошти, отримані за ним, в бюджет, якщо податківці не висувають як доказ вирок суду, що набрав чинності, про притягнення учасників такого правочину до кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків. На наш погляд, це більш коректний підхід, оскільки наявність настільки серйозного умислу має бути підтверджена результатами кримінального розслідування, а не голослівними заявами податківців.
Точно так само Вадсуд відмовився визнати договір таким, що суперечить інтересам держави і суспільства, через відсутність доказів кримінальної відповідальності посадових осіб та відповідальності суб’єктів господарювання за ухилення від сплати податків або інші податкові правопорушення (ухвала Вадсуду від 15.03.2011 р. № К-16966/08, реєстр. № 14762311).
Уже в 2012 році аналогічного висновку Вадсуд дійшов, зокрема, в ухвалі від 09.02.2012 р. № К-12827/09 (реєстр. № 21610253). Він вважає, що умисел може бути наявним тільки у разі вчинення злочину або адміністративно-правового делікту (правопорушення). Оскільки юридична особа набуває цивільних прав і обов’язків і здійснює їх через свої органи (див. ч. 1 ст. 92 ЦК у «Бухгалтері» № 39’2006 на с. 44т), то, на думку Вадсуду, виявлення умислу в діях учасників правочину передбачає обов’язкове встановлення персоналій посадових осіб, у яких виник умисел на здійснення протиправного правочину, змісту їхнього умислу, обставин, за яких він виник.
Іншими словами, без доказів наявності у сторони при укладенні правочину умислу створити відповідні «шкідливі» наслідки стягнути все отримане за правочином не можна. А доказом такого умислу може бути притягнення винної особи (носія умислу) до кримінальної або адміністративної відповідальності за свідоме укладання протиправного правочину з метою ухилитися від сплати податків або отримати необґрунтовану податкову вигоду за рахунок бюджету.
Аналогічних висновків Вадсуд доходив також в ухвалі від 19.01.2012 р. № К/9991/25562/11 (реєстр. № 21107523) і в ухвалі від 01.02.2012 р. № К-6257/09 (реєстр. № 21540819).
Строки для звернення до суду
Ще раз повернемося до строків.
Якщо правочин виконано до 01.01.2011 р., а податківці вимагають стягнути все отримане за правочином, то слід звернути увагу на строки звернення до суду.
ВСУ (див. Постанову від 09.02.2010 р. № 10/13) наполягав на тому, що стягнення коштів у дохід держави за ст. 208 ГК, враховуючи конфіскаційний характер, є адміністративно-господарською санкцією, яка може застосовуватися тільки протягом 6 місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше одного року з дня його вчинення (див. ст. 250 ГК у «Бухгалтері» № 1–2’2011 на с. 16). Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі й порядку, встановлених законом.
Однак 01.01.2011 р. набрав чинності Закон від 02.12.2010 р. № 2756-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу України», яким були внесено доповнення до ст. 250 ГК щодо неможливості застосування зазначеної статті до штрафних санкцій за Податковим кодексом та іншими законами, контроль над виконанням яких здійснюється податковими органами.
При цьому, на наш погляд, нова редакція ст. 250 ГК повинна застосовуватися з урахуванням правил дії нормативно-правових актів у часі. Тому якщо договір було виконано до 01.01.2011 р., то до нього має застосовуватися законодавство, що діяло на той момент, тобто строки давності за ст. 250 ГК теж мають діяти.
Цей висновок підтверджується й практикою Вадсуду, який щодо правочинів, виконаних до 01.01.2011 р., застосовував ст. 250 ГК і відмовляв у конфіскації, посилаючись на порушення строків звернення до суду з боку податківців. Зокрема, уже в 2012 році такі аргументи Вадсуд використовував у таких рішеннях:
ухвала від 09.02.2012 р. № К-32928/09 (реєстр. № 21609889),
ухвала від 02.02.2012 р. № К-9930/08 (реєстр. № 21607232),
ухвала від 10.01.2012 р. № К-25622/09 (реєстр. № 21008013),
ухвала від 24.01.2012 р. № К-5118/08 (реєстр. № 21534206),
ухвала від 10.01.2012 р. № К-24963/09 (реєстр. № 21008080).
Деякі місцеві суди ігнорують зазначене правило й керуються новою редакцією ст. 250 ГК (див., наприклад, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2011 р. у справі № 2а-10105/10/1070, реєстр. № 17306468). Однак, враховуючи усталену практику Вадсуду, можна стверджувати, що у разі недотримання шестимісячного строку давності Вадсуд, мабуть, відмовить за такими «старими» правочинами у застосуванні конфіскації.
Григорій Берченко, Іван Тургенєв
